А от як не митися? Спробуйте хоч один день не вмитися, якої ваші батьки заспівають?
І я сказав Лесикові:
— Знаєш, Лесику, по-моєму, якщо ми не вмиватимемося, нас можуть запідозрити.
Лесик замислився.
А потім сказав:
— Не хвилюйся — ми всіх обдуримо. Ми будемо вмиватися, але не для того, щоб порушити клятву, а для того, щоб ніхто ні про що не здогадався.
Я охоче схвалив це мудре рішення.
Тепер нам уже не було про що турбуватися. Рано чи пізно, а клятва своє зробить! І ми нарешті сіли за уроки, щоб подолати усі труднощі, які спеціально для нас склали автори підручників.
Розділ 6
ПОМСТА
Клятва — велика сила!
Ми з Лесиком дуже швидко у цьому переконалися. І мені здається, що, якби ми своєчасно не дали один одному клятви, мені зараз, можливо, не було б чого вам оповідати.
Клятва почала діяти тоді, коли одного дня знову пішов сніг. Його за одну ніч намело так багато, що неможливо було ні пройти, ні проїхати. Мій батько сказав, що він, скільки живе, ще такого снігу не бачив.
Ще сонце не піднялося, як шляхами-дорогами поповзли снігоприбиральні машини. Вони металевими клешнями згрібали сніг до себе і безупинно кидали його з транспортерів на широкі спини вантажних машин.
Але особливо цікаво було спостерігати за роботою трамваїв, спеціально пристосованих розчищати колії. Вони здіймали навколо себе справжню завірюху і котилися по рейках у суцільній сніговій куряві.
Та снігу було стільки, що вчасно скрізь розчистити все одно було неможливо.
Побачили б ви тоді нашу школу!
Вона наче поменшала, такі глибочезні кучугури з усіх боків оточили її. Сніг величезним білим капелюхом лежав на даху, пухнасто облямував підвіконня, а на козирку, що нависав над входом до школи, він навіть не вміщався і холодними перинами звисав з усіх боків.
Від дороги до школи ми з Лесиком ішли вузенькою стежкою, на якій ледве могли розминутися дві людини. Видно, це учні старших класів пробили цю снігову ущелину. А жаль! Краще залишили б цю роботу нам. Тоді нас неодмінно відпустили б з уроків.
І от, коли ми підходили до школи, я подивився на сніговий горб, що його намело на козирок, і сказав Лесикові:
— Якби оця снігова купа впала, вона б завалила усю стежку і в школу неможливо було б пройти.
Лесик витріщився на козирок і аж закам’янів.
І раптом зашепотів:
— Ідея! Є блискуча ідея! Вважай, що клятва зробила своє. За нас помститься стихія, і тінь підозри ніколи не впаде на нас!
Я нічого не зрозумів.
— Що ти верзеш? — запитав я. — Яка стихія?
Лесик пояснив:
— Ну, як ти не розумієш? Все дуже просто: ми організуємо на Зіну сніговий обвал. Такі стихійні лиха скрізь бувають, ніхто навіть не здивується. Тепер втямив?
Я заперечливо похитав головою.
Лесика моя нетямучість аж розхвилювала.
— Ну, як ти не розумієш? — порушуючи конспірацію, на повний голос почав пояснювати він. — Сам подивись: тільки штовхни сніг з козирка, і він весь упаде вниз. Снігова лавина змете Зіну з ніг і завалить по самі коси! Ото сміху буде!
Тепер я все зрозумів, але не повірив, що це можна здійснити.
Я запитав:
— А як ти примусиш Зінку стояти під козирком і чекати стихійного лиха? Вона нізащо не стане, скільки її не умовляй!
Лесик сказав:
— Ет, це невеликий клопіт! Я вже все обміркував. Ми зробимо так: тільки почнеться перша перерва, я одразу всіх покличу грати у сніжки. От побачиш — ніхто не відмовиться!
— Ну, це ясно, — погодився я.
— Але ти побіжиш найперший, щоб встигти по ринві вилізти на козирок. А коли бігтиме Зіна, я тобі махну рукою. І тут ти її — бабах!
Звичайно, план був непоганий, але дещо мене занепокоїло.
Я сказав:
— Тобі добре! Ти тільки рукою будеш махати. А я? Коли стихійне лихо впаде на Зіну, хіба на мене не впаде тінь підозри?
Лесик запевнив мене:
— Ніякої тіні не буде! Коли ти зіштовхнеш сніг, не гайся і стрибай униз. Тут невисоко, та й снігу намело багато. Ніхто нічого не помітить.
Лесик все врахував!
Отож — до дії!
На уроці ми сиділи як на голках. Ми ніяк не могли дочекатися перерви. Здавалося, що хвилини розтяглися на цілі кілометри. Вони були такі довгі, що ними цілком можна було б обперезати земну кулю.
Аж ось несподівано, коли чекання нас уже зовсім виснажило і, здавалося, урок триватиме усе наше життя, залунав дзвінок.
Ура!
Я, наче той ураган, зірвався з місця і прожогом кинувся в коридор.
Навздогін летів збуджений Лесиків голос.
— Гайда у сніжки! — закликав він весь клас.
Я спритно видряпався по холодній ринві на слизький козирок і приготувався.
Лесик уже чатував унизу, щоб вчасно дати знак.
І раптом Лесик замахав руками, наче все своє життя працював на посаді вітряка.
Ані секунди не вагаючись, я зіштовхнув сніг і для певності ще тупнув ногою. Снігова лавина зрушила з місця і поїхала по льодяній поверхні козирка.
І тут мене взяли дрижаки. Але не від холоду.
Я втратив рівновагу, впав і раптом відчув, що їду разом із снігом. Годі було й сподіватися, щоб зачепитися за щось на голій слизькій поверхні. За секунду переді мною розкрилася прірва. І я сторчголов полетів униз.
Це був сніговий обвал перший сорт!
Пізніше Лесик запевняв, що з величезної купи снігу виглядали лише мої ноги і витріщена голова нашої жертви. А ще Лесик заприсягався, що він не давав мені ніякого сигналу починати обвал, а, навпаки, застерігав мене, щоб я його не починав. Саме тому він махав мені не одною рукою, як ми домовлялися, а двома руками.
А заприсягався Лесик ось чому.
Коли я виліз з-під снігу, мені одразу закортіло знову зануритися у нього: з кучугури виборсувалась не Зіна, а директор школи Василь Тихонович.
Це на його невинну голову звалилося усе стихійне лихо, і він весь був у снігу. До того ж Василь Тихонович загубив у сніговій лавині свої окуляри. Та, на жаль, у кишені піджака у нього знайшлися запасні, і він одразу побачив, хто зробив стихійне лихо.
— Що це таке? — запитав мене Василь Тихонович.
Я змушений був усе йому пояснити.
— Це звичайний сніговий обвал, — сказав я. — Такі обвали скрізь бувають. На них ніхто навіть не звертає уваги.
Але Василь Тихонович чомусь увагу звернув.
Він уважно вислухав мене і зазначив:
— Цікаво, дуже цікаво…
А потім Василь Тихонович запросив мене до себе в кабінет. А в кабінеті дозволив мені покликати до нього ще мого батька. І так йому закортіло конче побачитися з моїм батьком, щоб дізнатися, у кого виріс такий син, що він мене навіть з уроків відпустив. І ще дружньо порадив:
— Без батька не повертайся!
Розділ 7
ЩО БУЛО ПОТІМ
А потім я прийшов додому кликати батька до директора.
Мені оці виклики ніколи в житті не подобалися. Батько їх теж страшенно не любив. У цьому ми з ним були цілком одностайні.
Батько мій — хлопець хоч куди!
Він усе вміє робити, бо працює на заводі електриком. Він видумує такі дивовижні винаходи, які ніхто придумати не може. Недарма ж його прийняли до Всесоюзного товариства винахідників та раціоналізаторів.
Наша квартира повна батькових винаходів.
Коли відчиняються вхідні двері, у передпокої само по собі спалахує світло. Варто зачинити двері — світло гасне.
Коли вранці дзвонить будильник, одразу автоматично вмикається кавник. Поки батько зробить ранкову гімнастику, на столі вже парує свіжа кава. І, головне, батько так хитро переобладнав кавник, що, коли не налити туди звечора воду, кавник нізащо не ввімкнеться.
Мати у мене теж хороша. Тільки у неї є дві вади. Коли мати вдома, вона лише те й робить, що мацає мій пульс та годує мене яблуками, морквою і квашеною капустою. А потім ще силоміць змушує мене ковтати велику ложку риб’ячого жиру. А робить вона це тому, що працює лікарем у поліклініці. Видно, їй бракує хворих, от вона й тренується лікувати людей на мені.
І ще одна велика вада у матері. Вона надзвичайно любить ставити неприємні запитання. А задовольнити її допитливість просто неможливо.
З ранку до вечора тільки і чуєш різноманітні запитання.
Сідаю я їсти, мати питає:
— А руки ти вимив?
Іду я надвір погуляти, вона питає:
— Чи скоро прийдеш?
Іду я в школу, вона питає:
— Уроки вивчив?
Приходжу я з школи, вона питає:
— Де ти одірвав гудзика?
Дивлюся я телевізор, вона питає:
— А тобі не час спати?
Жах!
Наче я їй не рідний син, а довідкове бюро.
От і сьогодні. Не встиг я сказати, що батька викликають до директора, як вона вже запитала:
— Що ти накоїв?
Я відповів:
— Та нічого такого. Просто велика купа снігу впала на директора Василя Тихоновича. Але ж він міг обтруситися і все!
Але ця вичерпна відповідь анітрохи не задовольнила матері. Вона знову запитала:
— Що, купа снігу впала сама?
— Ні, — відповів я, — вона впала разом зі мною.
І раптом мати чомусь сполотніла.
— Звідки ти впав? — тремтячим голосом запитала вона.
Мене навіть здивувало таке наївне запитання.
— Ясно, зверху. Звідки ж іще падають?
Тепер мати почала запитувати батька.
— Ти чуєш, Миколо? — запитала вона.
Батько похмуро відповів:
— Чую.
— Що ж нам робити з цим бешкетником?
— Відшмагати…
Ця відповідь мені дуже не сподобалася. Тут у мене з батьком ніякої одностайності не було.
Але у подібних випадках тато завжди додавав, що у нього немає на мене ременя. А якщо у нього нема на мене ременя, цілком зрозуміло, що відшмагати мене неможливо.
"Купив тато вже ремінь чи ще не купив?" — стривожено подумав я.
Та батько мене заспокоїв.
— Ременя на нього нема! — з глибоким жалем промовив він.
А потім наказав мені:
— Одягайся!
А коли ми вже зовсім зібралися іти в школу до директора, раптом мати запитала нас обох:
— Носовики взяли?
Ми поспішно вийшли з хати.
Розмова з директором школи відбулася за зачиненими дверима. Ми з батьком обидва опинилися за дверима: він був у кабінеті Василя Тихоновича, а я — у коридорі.
Вони так довго розмовляли, що я за цей час устиг би вивчити усі уроки або подивитися хоча б півфільму. Я стояв, даремно гаяв дорогоцінний час і хвилювався, бо більше у коридорі геть нічого було робити.
З кабінету батько вийшов разом з Василем Тихоновичем. А коли вони на прощання потиснули один одному руки, батько пішов не додому, а попрямував у наш клас. Виявилося, що за порадою Василя Тихоновича він вирішив почитати свіжий номер "Колючки", наче у нас вдома ніяких газет немає.
От зайшов батько у клас і почав читати, а я — слідкувати, що найбільше його зацікавить.
Надто його увагу привернула карикатура.