Нараз він невідомо як сьорбнув носом води і закашлявся. У воді! В голові у нього замакітрилося, очі полізли на лоба, аж кольорові плями потьмарилися. Хотів було на поверхню рвонути, а руки як заціпило. Холодний жах огорнув його, хоч Павлусь ніколи потім про це й словом не прохопився. Так само, як і Васько.
Хтозна, чим би завершилися ці небезпечні змагання, якби хлопців не помітив один невідомий рибалка ще тоді, коли вони з каменюками кинулися у воду. Він одразу ж почав до них веслувати, а коли прибув на місце, негайно ж викорчував довгим веслом з дніпрового дна обох скоцюрблених "спортсменів".
Тільки-но вони віддихалися, як рибалка скрушно мовив:
— Ех, шкода, що ваші батьки про це не дізнаються. Ой, жаль… Ніхто ж вас, йолопів, навіть не відшмагає!
І від цих слів він так щиро зажурився, до того йому зробилося прикро, що в цілковитій безнадії він спересердя вцілив по два лунких ляпаси і Павлусеві, і Васькові (обом по два, аби жодного не принизити неувагою). Це справило таке величезне враження, що аж свідки на чолі з головним арбітром панічно повтікали.
А рибалка ще довго і у непідробній тузі бідкався та жалібно квилив:
— Вельми шкодую, що ви не мої сини. Ой, жаль… Тиждень, а то й два не змогли б на стілець сісти! У мене б знайшовся на вас добрячий пасок! Ти диви, яке горе…
А сумувати він таки мав підстави, бо паска у нього на штанях не було, а тільки вузенькі підтяжки.
Отак і закінчилися підводні змагання — внічию: обом дісталося однаково.
Цього разу також в усьому винен був Васько. Хто ж, як не він, почав хвалитися червневими мандрами, на які під час своєї відпустки взяли його батьки?
— А мандри були — во!
Спочатку на Бориспільському аеродромі вони сіли на повітряний лайнер Ту-134, який ішов рейсом Київ — Тбілісі, і полетіли вище від найвищих хмар. А про гори — і мови нема, бо висота польоту сягала аж 12 000 метрів над рівнем моря.
А тоді пересіли на туристський автобус і поїхали на Чорноморське узбережжя Військово-Сухумською дорогою. З одного боку — височезні гори. Як подивишся угору, аж наморочиться у голові. З другого боку — глибочезні урвища, де гуркотливо піняться гірські річки. Як глянеш униз, аж у животі холоне і ноги мліють.
А потім, у Хості, купалися в Чорному морі і ходили до тисо-самшитового гаю, єдиного на земній кулі гаю, який зберігся ще з прадавніх доісторичних часів, коли по землі ще сунули льодовики. Тоді, у сиву минувшину, в його вогких таємничих сутінках товклися бронтозаври, шугали хижі птеродактилі та архіоптерикси, а от нині гуляють туристи та екскурсанти, дивуються і фотографуються на згадку.
А потім крізь хащі з рюкзаками за плечима піднімалися високо у гори, аж до Навалішенської печери, колишнього помешкання первісних людей, що зависло над неприступним урвищем. Як сказав тато, печера й досі уся пошкрябана письменами дикунів. Але що найдивніше, Васько легко читав їх. А хто б не прочитав, наприклад, таке: "Оля і Толя були тут".
А потім поїхали по всенькому узбережжю аж до Сухумі, де цілісінький день присвятили відвідинам єдиного у світі мавпячого звіринця. Мавпи стрибали, дражнилися, шукали одна в одної бліх і гойдалися на хвостах. За один день Васько побачив стільки мавп, скільки нізащо не побачив би за все своє життя!
А потім пароплавом, у якому є все — кіно, їдальня, басейн, читальня, — вони пливли по Чорному морю аж до Одеси. А з Одеси блакитним потягом — експресом "Чорноморець" — повернулися у Київ. Подорожували усяким транспортом — літаком, автобусом, пароплавом і поїздом! Ото була мандрівочка — не кожному щастить!
Ось про що розповів Васько, стоячи у затінку під каштанами. Безперечно, усе це було надзвичайно цікаво. Що не кажіть, а Васькові можна було тільки позаздрити. Та Павлусеві було добре відомо, що заздрість — негарна риса в характері людини. До того ж було б чого заздрити! Теж мені — герой! Ха-ха!.. Якби його, Павлуся, батьки взяли з собою у відпустку, він би ще й не таке розповів!
А так що ж виходить? Виходить, що Васько герой, а Павлусь не герой, бо їздив з хутірськими хлопцями лише на екскурсію до Херсона і йому навіть на думку не спадало, що в когось мандри будуть цікавіші.
Ще б пак!
Хіба не цікаво, що тими ж шляхами, якими їхав Павлусь автобусом, колись посувалися наші далекі і хоробрі предки — скіфи та сармати? А запорожці? Хіба ж не цією дорогою вони ходили мститися туркам і татарам? Хіба ж не цікаво, що перший камінь херсонської фортеці заклав дядько матері Олександра Сергійовича Пушкіна генерал-поручик Ганнібал? Під час героїчних звитяг під Кінбурном тут, у стінах Ганнібалової фортеці, містилася штаб-квартира самого непереможного Суворова! І де ж, як не в Херсоні, знаменитий адмірал Ушаков, теж ніким і ніколи не переможений, збудував перший в Росії Чорноморський флот?
Ого! Павлусь міг би похвалитися, як фотографувався з хлопцями на руїнах фортеці, з котрої колись грізно дивилися аж шістсот гармат! Як потім вони фотографувалися біля пам’ятника Ушакову і поряд із самим Суворовим. А хіба їздив хтось з усього класу в Асканію-Нову, де живуть на волі тварини з усіх континентів, окрім Антарктиди? Тільки пінгвінів там бракує, бо в асканійських ставках немає айсбергів… Та навіщо про все це розповідати, коли Васько тобі одразу відкаже:
— Х-ха! Знайшов чим хвалитися! Ми ж усе це по телику бачили!
Отак би й сказав, ніяких сумнівів тут не може бути. Принаймні Павлусь точнісінько отак затулив би йому пельку.
Але погодьтеся, це ж казна-що, коли твої спогади транслюють по телевізору. Через цей телик нема про що й розповідати, ніби ти нікуди не їздив!
Біда!
Розділ 6,
в якому оповідається про жахливі наслідки мандрів на підводному човні
Після оповідки Васька треба було мати неабияку мужність, щоб зневажливо бовкнути:
— Х-ха! І це він називає мандрами! Та з батьками кожен уміє поїхати куди завгодно! От якби ви дізналися, як я мандрував, ото б знали!
Не майте сумніву, Павлусь таку мужність мав і, що в даному випадку треба було, те й бовкнув.
Він із задоволенням побачив, що Васька його слова добряче зачепили. Оленка теж поглянула на нього з неприхованою цікавістю. А цей хвалько спочатку було аж застиг з роззявленим ротом, в якому тануло морозиво. І все було б добре, коли б він так і закляк навіки. Або принаймні до початку кіносеансу. Але Васько надто швидко оговтався, ковтнув морозиво й уїдливо запитав:
— А де ж ти мандрував? Під яблунями з кислицями? Ходив у турпохід навколо хутірського тину? Досліджував миски з варениками? Чули ми твої побрехеньки!
Ясно, це було обурливо. Нестерпно обурливо. Васько буквально канючив, щоб Павлусь дав йому по пиці. Але побити Васька — значить довести власне безсилля. Оленка це так і зрозуміє та й розплеще по всій школі: бійка — це не доказ.
— Ну, чого ж ти замовк? — під’юджував Васько.
— Відчепися ти від мене! — заволав Павлусь.
— Ага! Не маєш, що сказати!
— А от і маю!
— А от і ні!
— А от і маю, але не хочу!
— А от і хочеш, але не маєш!
— Та я тобі нізащо не скажу, а от Оленці скажу!
— Ну, то кажи!
— І скажу!
— Ну, кажи!
— Я… я… на підводному човні мандрував! — несподівано вихопилося в розлюченого Павлуся, аж він сам здивувався цій новині, хоч і не дуже. — От! Що, з’їв?
Але Васько одразу ж бадьоро заперечив:
— Не може цього бути!
— Це ж чому?
— А тому!
— А от і може!
— А от і не може!
— Може!
— Не може!
— Хто плавав — ти чи я? Відповідай!
— А де ж ти підводний човен узяв?
— Я сам збудував!
— Це ж як?
— А отак! — руба відповів Павлусь, хоч і сам до тієї миті про спорудження підводних човнів ще нічого не відав.
Та не будемо викладати усю цю суперечку — паперу не вистачить. До того ж хіба, ми ніколи не чули на вулиці хлоп’ячих суперечок? Аж по самі вуха наслухалися. Тому розповімо саму суть (свідком Оленка!), яка з’ясувалася у тій двосторонній словесній бійці. І ось, якщо спертися на фантастичний суднобудівельний досвід Павлуся, підводний човен не так уже й важко спустити самотужки з хатніх стапелів.
Послухайте лишень.
Змайструвати підводний човен, особливо малогабаритний — на одну особу, — дуже легко. Для цього навіть не потрібно мати сповнених мудрих порад книжок "Умілі руки" або "Зроби сам". Ниньки підводний човен — не дивина. То в часи Жюля Верна, коли по морях та океанах ходив єдиний на весь світ "Наутілус" капітана Немо, підводний човен був дивом з див.
Окрім того, підводні човни мали ще запорозькі козаки. Робили їх просто — накривали одну чайку іншою, заливали смолою шпарини між бортами, і підводний човен був готовий. А дихали підводники-запорожці крізь довгі очеретини, які стирчали нагору.
Це був грізний на той час винахід. Під водою запорожці пливли за течією аж у гирло Дніпра, де чатували на них турецькі галери, наїжачені гарматами і списами яничарів. Для ворогів поява козацьких підводників завше була несподіванкою. Ого! Який ляк їх охоплював, коли раптом серед ночі з-під води виринало відчайдушне військо запорозьке на чолі з хоробрим курінним отаманом! Гримлять мушкети і пістолі. Виблискують у спалахах пострілів козацькі шаблі. Запорожці сміливо лізуть на високі борти галер, мов на фортечні мури. "Бий! Рубай!" — вдираються вони на розлогі палуби. "Слава!" — котиться по морю, аж до невільників Стамбула.
А коли звільнять прикутих до весел полонених побратимів, спалюють турецькі кораблі-в’язниці і звитяжно повертаються на Січ. Місця для звільнених є доволі, бо з кожного підводного човна, коли його роз’єднати, виходило по дві легкі, як вільний вітер, чайки…
Як уже було сказано, змайструвати підводний човен — не проблема. Найважче тут — знайти велику безпритульну бочку. Павлусеві пощастило: він виловив її просто з Дніпра. Коли є бочка, вважай: маєш підводний човен.
Аби було чим дихати, встроми в дірку довгу залізну трубу, щоб вона стирчала нагору. Заготуй харчі і питво. Коли усе готове, сам собі наказуй:
— Всі униз!
— Задраїти люк!
І сам собі відповідай, сумлінно виконуючи накази:
— Єсть, капітане!
— Буде зроблено, капітане!
А тоді спокійно лежи собі і читай досхочу книжки "Острів скарбів" або "Чорна стріла", присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Течія сама занесе тебе куди треба, хоч до Чорного моря.
— Але Чорне море мені було ні до чого, — завершив свою дивовижну розповідь Павлусь. — Я зупинився біля Голої Пристані, що під Херсоном.