Лісове Озеро

Просто їй з дитинства ніхто вчасно не пояснив, що обдурювати людей — нечесно. Треба їй все це пояснити, і вона теж стане простою й доброю лю­диною...

— Варю, — це Микола, — а ти не забула, що твоя черга йти по голиння?

— Ні, ні, не забула, зараз іду.

Взулася, взяла ряднину, легенькі дерев'яні граблі. Треба поквапитися, скоро уже й кіз гнати. Добре хоч ліс під бо­ком.

Перебігла через місток і не втерпіла-таки, спинилась. Ось вона, її річечка, її Брідок. Чагарі, верби над водою... От би скупатися. Ні, часу обмаль.

Нагребла голок, нагромадила хутенько на розстелене ряд­но, позв'язувала кінці і — за плечі. Важкувато-таки. Ну, нічого, зате на довше буде.

Насилу донесла. Тільки на поріг — а в них гості: тітка Горпина. Бідкається — дні переплутала: думала, у Вариної мами сьогодні відгул, а він, виявляється, був учора.

Тітці Горпині, сестрі батька, у їхній хаті завжди всі раді. Микола уже й пічку розпалив, поставив чайник, сипнув ко­зам трави — на пашу можна заради такого випадку погна­ти й пізніше. Мишко й Варя накрили на стіл.

Тітка напилася чаю і, як завжди, почала згадувати. Хлоп­ці й Варя ловили кожне слово...

Тітка оповідала про давнину. Село їхнє не завжди було таке, як нині. Колись, коли ще самої й тітки не було, Безлюдівка і справді славилася безлюддям. Лункими мороз­ними ночами сільські завулочки відвідували вовки. Загляне сіроманець і — в ліс, а в селі ще довго, до самого світання виють пси...

Безлюдівці ще й трьохсот років немає, а Хорошів, той, мабуть, споконвік стояв. Є там стародавнє, ще скіфське, го­родище, давні-давні кургани... І Безлюдівка сама почалася від Хорошівського мосту. Куточок той — найдавніший у се­лі — звуть Залучкою: за луками, понад річкою Уди, сели­лися хорошівські козаки. Пізніше почали будуватися понад горою. І той куток назвали Нагорівкою. Потім, коли згорів ліс і піском стало заносити Нагорівку, люди вибиралися і селились у Кирбабівці (там жили всі на прізвище Кирбаба), і те нове село назвали Запісками, або ж Новою Безлю­дівкою... Так поступово вулиця за вулицею, куток за кутком забудовувалося, росло село. Землі були не дуже родючі, і тому чимало безлюдівських козаків почало чума­кувати.

Тітка сьорбає чайок, прихвалює мамині макорженики і, всміхаючись, починає оповідати, як чумак волами віз лист у Харків.

— Волами? — не вірить Варя. — Так пішки ж, мабуть, швидше можна дійти.

Тітка сміється:

— Так то ж пішки... А що люди скажуть? Зовсім, — ска­жуть,— збіднів. От він і їде, як хазяїн... Волами їде. Вкине листа синові на фронт, побазарює, переночує і на другий день увечері буде вдома. Пішки, ясна річ, за день можна змотатися туди й назад. До Харкова тут скільки... кілометрів десять?

— Тринадцять, — авторитетно уточнює старший Микола. — Тринадцять. Я у сільраді питав.

— Ну це звідки рахувати, — починає суперечку Михайло, та Варя перебиває:

— Тітко Горпино, от ви сказали: "синові на фронт". А на який фронт, яка тоді війна була? З ким?

Тітка відсуває порожню чашку, змітає у долоню крихти.

— Страшенна була війна... Багато хто з нашого села не повернувся. Ваш татусь теж мало головою не наклав...

Микола нахмурився, він, видно, уже про це чув, а Варя й Мишко так і кинулися:

— Розкажіть!

І тітка почала оповідати. Говорила вона повільно, ніби сама вдивлялася в те, про що згадувала. І Варі теж ніби виділося все, що оповідала батькова сестра. У Варі так час­то буває: слухає чиюсь оповідь чи пісню, заплющить очі і немов усе бачить — усе, про що оповідається чи співає­ться.

2

...Снаряд вибухнув над самим бруствером. Гарячим по­вітрям, смердючим пороховим димом вдарило в обличчя. У татка все попливло перед очима, і він знепритомнів. Коли прийшов до тями, навколо нього уже стояли німецькі сол­дати.

Полон.

Неволя.

Жили в бараках. Піднімали їх рано, гнали на роботу. А їжі — майже ніякої. Багато хто помер з голоду. Тоді татко надумав утекти. І втік з двома товаришами. Цілий день просиділи вони в болоті, а як смеркло, виповзли на уз­лісся. А за тим лісом починалося село. Придивилися, яке подвір'я найбідніше, і коли вже зовсім стало темно, тихень­ко постукали у хвіртку.

Відчинила бабуся. Тільки глянула — одразу все зрозу­міла.

...Фрау Марта жила сама. Єдиний син Ганс на фронті пропав безвісти. Щоправда, сусіда, рудий Мюллер, шинкар і лихвар, коли про те заходила мова, усіх запевняв: Ганс у росіян в полоні, знає він цього волоцюгу. Думка, що так воно, мабуть, і є, тішила Марту. Про це, не криючись, і вті­качам розповіла. Сховала усіх трьох, добре нагодувала, на­віть шнапсу по чарочці налила: може, там, у Росії, якась російська мати і її синка прихистить...

Сусіди нічого не помітили, а рудий Мюллер і поготів — ніколи йому, і своїх справ вистачає. Справи у нього веселі — господарство росте, син Фріц грішми справно допомагає. Він у таборі для російських військовополонених якесь на­чальство, "в самій канцелярії засідає, під портретом кайзе­ра"... Фріца того знає увесь табір...

Марта сказала:

— Якось, синочки, проживем. Сховаю вас... Може, дожде­мося того часу, коли війні кінець настане. А як почнуть полонених обмінювати, тоді й об'явитесь.

Легко сказати... Війні отій і кінця не видно, а таткові щоночі сниться Безлюдівка. Особливо коли вітер уночі на вулиці шумить.

Одної такої вітряної ночі не витримав. Вдягнувся, попро­щався з товаришами та старенькою і рушив на схід.

Далеко не дійшов, на другому кінці села його схопили.

В канцелярії табору під портретом кайзера і справді си­дів рудий веснянкуватий здоровань. Він дуже спокійно, ввічливо почав розпитувати: де цілий тиждень був? Де за­раз інші втікачі?

На друге питання відповісти найпростіше: не знаю. Не знаю, та й по всьому. Як тільки втекли, кожен пішов сам. А от з першим питанням було тяжче. Сказати, що цілий тиждень без усякої їжі просидів у лісі і зараз виглядає на­багато справнішим од усіх товаришів по табору — в це ні­хто не повірить. Подумав-подумав і витяг з кишені коробку із сірниками, показав на свій солдатський казанок. Пояснив: ночами підкопував на городах картоплю, варив на вогнищі, тим і харчувався. А жив і справді у лісі.

Фріц уважно вислухав, подзвонив у дзвіночок — зайшли троє здоровенних наглядачів. Очима наказав: робіть своє діло. І ті почали робити. Зв'язали, поклали на підлогу, довго й старанно били.

— Ну що,— знову запитав Мюллер,— скажеш, хто тебе переховував і де зараз твої друзі?

— Не знаю...— прохрипів, непритомніючи від болю.

Фріц підняв палець угору, і наглядачі кинулися прив'я­зувати до ніг утікача мотузки, накинули їх на гак, угвин­чений в стелю, і підвісили закривавлене тіло головою вниз.

— ...Так він нічого їм і не сказав,— закінчила оповідь тітка Горпина. — Потім, уже після революції, коли обміню­вали полонених, то німці звідси їхали здорові, як огирі, а наших з вагонів попідруки виводили. Було це весною...

Сидимо якось увечері, а у хвіртку хтось як застукає. Батько — наш батько, твій дід, Варю,— виглянув, нікого не видно, а у хвіртку знов стукають. Батько занепокоївся:

— А піди-но, стара, спитай, хто там. Може, голодний, так поклич, хай чоловік поїсть.

Мати вийшла — якийсь незнайомий.

— Ви до кого?

— Та до вас же... Можна?

— Заходьте...

Незнайомець зайшов до кімнати, сів край столу, поглянув навкруг і сльози витирає:

— Та невже ж ви мене не пізнаєте!..

І тут тільки мати заголосила:

— Ой, синочку ж ти мій, синочку...

3

— Отаке було. Страшне... Страшно і згадувати... — тітка зітхнула, перехрестилася.

Тітка пішла. Хлопці погнали кіз — Варя і не просила, самі вирішили: завтра ж у неї такий день, вперше до школи...

І от Варя знову сама на подвір'ї. Наносила води, збігала по траву для кролів, а в голові — одне: от тобі й добрий світ... Не такий він, виходить, і добрий... Он що розповіла тітка. Ну не все, ясна річ, на світі страшне. Скільки ж є гарного, радісного, таємничого: кози сміються, тварини очима роз­мовляють... А сонечко, а квіти, а ліс, а Брідок, а верби, а мама з татком, а братики...

І все ж таки світ — страшний. Страшний, бо в ньому стільки горя, і в ньому живуть оті страшні недолюдки, які мало не замордували татка...

За цими роздумами і день минув.

Батько сьогодні прийшов раніше, ще б пак, завтра ж його доня йтиме до школи. Та й получка сьогодні.

Увійшов веселий, очі сміються. Став на порозі і подає пакуночок:

— Це тобі від зайця...

Розгорнула: булочка і улюблений її голландський сир.

Увечері, коли вся сім'я, як завжди, сиділа на ганку, Варя, тулячись до татка, спитала:

— Татку, а світ — страшний?

— А ти як думаєш?

— Думаю — страшний...

— Чого?

— А тому, що в ньому живуть не тільки люди, але й оті, оті, що тебе мучили...

І переказала тітчину оповідь. Батько довго мовчав.

— Не просто все це, доню, дуже не просто... Фрау Мар­та — вона ж теж німкеня... Та хіба вона одна...

І почав розповідати про Німеччину, про німецьких ко­муністів, про німецьких робітників, як важко зараз їм до­водиться — Гітлер уже при владі. На майданах німецьких міст вбивають демонстрантів, палять книжки...

І знову, як тоді, коли слухала тітчину оповідь, слухаючи татка, Варя аж наче бачить усе оте, про що він розповідає. I почуте оживає в її буйній уяві, вочевидь постає перед нею.

— Тисячі німецьких робітників уже в тюрмах, — тихо оповідає батько. І в голосі його смуток. — Тяжко, доню, ду­же тяжко, але ми — переможемо...

— Ми? — перепитує Варя. — Не ми — німецькі робітники...

— А це значить — і ми. Ми з ними, із робітниками усього світу, — одне. Ми всі разом — робітничий клас.

— І я? — недовірливо, несміливо запитала Варя.

— Аякже! — аж посвітлішав батько. — Ти — в першу чергу... Ти — наше майбутнє... Ти ж ким будеш? Робітни­цею? Значить, і ти.

Надходила ніч. Захід вогнився на спеку, на гарячі вітри. На диво тепла стояла погода. Завтра ж перше вересня, а ве­чори такі теплі — аж задушливі. І наче все теплішають і теплішають, ніби знов літо повертається.

Село засинає поволі. На вулиці уже темно, у прочинено­му вікні зорі. Над Вариною головою зовсім не по-вереснево­му дзижчать комарі.

Корови замукали на колгоспній фермі... Цікаво там? А звісно, мабуть, цікаво — у корів очі такі розумні...