Які слова злетіли з їхніх вуст в останній момент. Хто знає, може, якийсь заповіт єдино цінний і правдивий зоставили — і він безсило розтанув у повітрі".
З такою думкою Сковорода повертався в село.
І те почуття нудьги, що так раптом прорвалось на кладовищі, знову заговорило.
Десь нудно кудкудакала курка, рохкала свиня під хлівом, гріючись на сонці,— всюди були пообношувані тини. На майдані біля корчми стояв гурт селян, стояв годину, дві й важко перетирав нудні, нецікаві розмови.
І від усього цього чомусь до нестями скиглило серце. Хотілось утекти, або ні — розвалити, розворушити цей замертвілий спокій.
Згадався Рейн, білий, рвучкий, із шумливими пінявими водами, з білявими, осяйними верхів’ями гір, що тікають у глибінь неба, що ваблять дух у височінь.
Увечері прийшов далекий родич Пилип Сковорода, старий начотчик, в окулярах, із товстою Біблією.
Розгорнув книгу й почав сперечатися з приводу текстів створення світу. Григорій жваво захищав нові погляди, Пилип тупо обстоював свої думки. І суперечки що далі, то розгоралися.
— Та й що там казати,— я бачу, ти дуже мало тямиш у цьому! — скінчив Пилип.— Ковалівський піп теж із бурсаків, так він куди краще за тебе знає.
Григорій лукаво посміхнувся.
— Ти щось од німців набрався нового духу! Куди тобі,— а я думав — підеш у попи!
Пилип, очевидно, був незадоволений і хутко вийшов із хати.
— Ну, що ж думаєш робити? — поспитав якось дядько Гнат, чоловік Секлетин.
— Не знаю! Якось не думав.
— А чого так? Що ж тут і думати! Як на мою думку,— сідати тобі на батьківському ґрунті. Ґрунт добрий. Оженишся, поставиш нову хату. І будеш собі хазяїнувати. Святе діло, я тобі скажу! А там, гляди, в попи або на якусь громадську посаду оберемо.
— Кожний знає своє, дядьку,— відповів Григорій.
— А що, може, не так?
— Це щось не про мене.
— Легкого хліба шукаєш?
— Ні, не легкого, а не хочу черева набивати гноякою. Не хочу духа припинати, як коняку до стійла.
— Однаково без цього не проживеш!
На тому розмова й скінчилася.
На село Григорій виходив рідко, але там ішов вже поговір.
Гомоніли, що Григорій перекинувся на німецьку віру, тому й ходить по-німецькому.
Вставав Григорій рано, виходив надвір і йшов далі в степ, у затишні байраки. Бачив, як сонце сміялося до роси, як земля благословляла новий день.
Новий день! Це народження зовсім нового світу, нового життя!
В цьому великому світовому колесі скільки за ніч сталося великих подій!
Народилися нові істоти і з радісним криком простягають маленькі рученята.
В цю пору десь у світовому просторі повстали з космічних туманів нові сонця, і благословили цей величний момент, якого ще не було в вічності,— і засміялись.
А тоді подались у простір пройти призначену путь.
Йшли великі потоки життя з грудей Одвічного.
І захоплене серце Григорія радісно до сліз тріпалося в тонкій клітці.
Виймав сопілку й починав істиха грати.
Навколо паслися гурти товару, овець.
Зацікавлені діти підходили ближче та за кілька кроків ставали й слухали.
Григорій думав.
"Кожен ярок, кожен байрак, кожний клаптик землі має свою, властиву йому одному прикмету, свій власний клаптик душі.
Той, хто спізнає цей клаптик душі, той відчуває великий дух вічності, розпорошений скрізь, по всіх живих просторах світу.
Що є вічність? Це споконвічна сила, що породила туманності, бо мусила створити їх, не думаючи про них. Але в кожній монаді цих туманностей лежала нова можливість безконечної творчості, початок величезної путі, що знову призведе в первісне лоно, на перси вічності.
І тому треба спізнати в кожному подиху життя голос вічності — тоді стане велика світова гармонія!"
І від цього ставало радісно, і весь світ навколо прибирався в пишні дівочі барви.
Дівчина, що йшла з свічкою на лісові поляни, радісно усміхалась — і тінь од неї танула в білих пасмах світу.
Дні пішли одноманітно й нудно. Григорій відчував, як поволі вплітається в серце тиша й спокій, думка вкривається намулом, дрібні клопоти зростають. І ставало страшно.
На селі колись хтось засміявся з убрання — "Німець лопуцьковатий. Забув і хреститись". Ця дрібниця чомусь уразила. Дома дядько сказав:
— Скинь ти, будь ласка, оцю машкару. Хоч станеш на чоловіка схожий.
Нашвидку зібрали сувал сукна й пошили одяг.
Одного разу зовсім спокійно, наче йшов куди недалеко, зібрався в дорогу.
Хутко попрощався й пішов.
Згадав, що в золотоноській сотні є приятель з бурси, Корній Загнида,— й пустився до нього.
Дорога була легка й приємна. Відчував, що раптом з чимось порвав найлюбішим, і від того стало легше.
Другого дня надвечір був у приятеля.
— Грицьку! Це ти? Де ти взявся? От так оказія...
Приятель справді по щирості зрадів зустрічі.
— Ні, ти скажи на милість! Грицько Сковорода! Я таки часто згадував: де він подівся? Гляди, встругнув яку штуку! Так воно й є! Взяв та й утік за кордон набувати знання. Ай, молодчага!
Корній Загнида жив старим парубком. У просторому козачому господарстві поралася стара бабуся. Скрізь було помітно старий господарський лад, але занехаяний у молодого господаря.
Після короткої розмови вони ввійшли в простору хату. Попід стінами стояли чепурні лави, по стінах — чисті миснички, полиці, рушники.
На одній полиці стояла купка книжок.
Але на підлозі валялося сміття. Видно, сам господар дуже мало дбав за це.
— Ну, чим же мені тебе шанувати! Випити хочеш, признавайся по правді?
Але Сковорода рішуче зрікся.
— Ну, так і знав! Тобі тільки в монастир—я не знаю, чому ти не пішов? Ні дівчат, ні горілки! А я, братухо, почав цідити потроху, особливо як трапиться добрий чоловік. З нудьги більш нічого робити! Біля хазяйства панькатись не маю охоти! В попи йти не збираюсь. А так, сиджу оце й для спочинку та розваги читаю Овідія[20].
— І в цьому маєш гармонію душі? — поспитав Сковорода.
— Яка там у дідька гармонія! А що ж мені більш робити? Що, я маю якийсь хист великий, чи що? Ех, братухо! Все це — ні до чого! Згниємо, помремо всі! Нащо тоді турбуватись, нащо клопотатися? Краще ні про що не думати, а так — Шукати собі щоденної розваги!
— У кожного своя вдача,— знехотя сказав Сковорода.
— Ну, а що ж ти маєш робити, друже? Яку мету собі поставив? Ти ж голова, Боже мій! — сказав Корній Загнида.
— Не знаю. Ще не думав. Якось теж не знаходжу собі стежки.
— Боже міц! Хіба ж можна! Стільки вчився, таку маєш науку — без діла! Хіба ж то можна? Можна сказати, сам як мандрівна академія!
Корній Загнида порадив Сковороді вступити до Переяславської семінарії за навчителя. Сковорода погодився.
Загнида написав листа до інспектора бурси, і Григорій на другий день, попрощавшися, пішов до Переяслава.
Єпископ був людина ретельна, дбайлива. В бурсі за всім доглядав сам, нікому особливо не довіряючи.
Сковороду прийняв і почав зразу ж повчати. Говорив старі думки, відомі Сковороді ще з часів бурсацьких.
Григорій скривився, обережно подав кілька своїх уваг, але гострих і рішучих.
Єпископ почав уважніш услухатись, розпитував про закордонне життя.
Григорій помалу, але коротко, ні на хвилину не порушуючи серйозності в голосі, почав розповідати за свої мандрівки.
— Але закордонне життя не пристало мені до вподоби, бо тамошні люди більш за земні блага дбають!
— Так, так, сину мій, починають там вольнодумствувати! Все це дуже шкодить людині. І я тобі, сину мій, раджу не йти за цими химерами чужоземними! Навчай, як завели, як поклали отці!
Сковорода знову скривився. Але далі тихо засміявся й нічого не сказав. Потому мовчки вклонився й вийшов.
В маленькій хатині, з зів’ялими квітками на лутках, у низеньких напівкруглих вікнах, Григорій завзято працював, складаючи лекції піїтики.
"Образ — це символ, це відбиток у слові переживань. Це дух Божий, що розсіявся в природі, а людина відчула його й одбила в слові".
Думка складається за думкою. І в міру того як вони розвивались, геть далі відходили всі старі підручники, безглузді, тупі й нудні.
І хотілось усе це розламати, просто викинути на смітник, а натомість вкласти живу душу.
Лекції проходили жваво й свіжо, й перший час Григорій поза ними, поза власною працею нічого не бачив.
Та що далі — Григорій став помічати, що бурсаки просто призвичаїлись і до його лекцій.
І тоді стало ясно, що загальна нудота навчання насунула хмарою й на його лекції.
В аудиторії сміялись, на задніх лавках перекидались папірцями, малювали карикатури.
Одного разу Григорій це зауважив, а в відповідь на це хтось грубо засміявся.
Більшість навчителів були жонаті, мали численні родини. Розводили свині, кури, збирали великими лантухами борошно й усім цим тішились більш, аніж наукою.
Якось покликали Григорія на родинне свято до інспектора. Туди зійшлися сливе всі навчителі. Чекали ректора й єпископа, але ті не прибули. Тоді вечірка пішла жвавіш.
Хтось на старій фісгармонії вигравав церковні мотиви. Хтось заспівав української пісні, заспівав — і замовк.
До Григорія підійшов його колега з молодших класів.
Розбалакались.
— Чому вам, колего, навчати якихось закордонних химер? — поспитав учитель.
— Тому, що я вважаю це за краще!
— Але ви цим самим одходите од заведеного порядку.
— Його заводили такі ж люди, як і ми з вами.
— О, то ви високої думки про себе. Їх складали мужі світлого розуму, Божеської думки. А ви хочете з ними зрівнятися?
— Яблуня повинна давати свій плід! Нащо ж людині його ховати?
— Не всяка яблуня добрі яблука дає!
— Але не всяка свиня може на них як слід розумітись!
Це було так спокійно й безвинно сказано, що колега лиш здивовано поглянув і не знав, чи образитись йому, чи засміятись. Далі мовчки відійшов і після того більш уже не звертався до Сковороди.
На третій день від єпископа прийшла грамота з гострим повчанням. Прочитавши, Григорій почервонів, очі йому гнівно загорілись.
Рішуче написав кілька слів на недбайливо відірваному клаптику паперу й передав послушникові.
Спокійно, з лукавою посмішкою розгорнув папірець єпископ, прочитав і знову між гнівом пробігла на устах тиха усмішка.
Aliud est sceptrum, aliud — plectrum[21].
Згадав ці слова.
— Ах, собачий син! Одна річ патериця, інша — сопілка! От загнув чумака.
Тоді так само вийняв клаптик паперу, чітко й поволі вивів кілька літер:
— Не живяше посеред дому моєго, творяй гординю.
Віддав папірець келейникові й замислився.
— Мабуть, утече.