А ген-ген, на схід і на захід, на північ і південь, скільки сягала думка, стелилася земля молочних рік і медвяних берегів. І, дивуючись із себе, я не думав про значуще, а дивився на ту землю і не міг одвести зачарованих очей.
— Так ось де він, рай! — вигукнув я, аж десять тисяч чортів, що несли мене в піднебессі, озирнулися.— Ось яку землю на принаду людям малювали пекельні богомази, нудьгуючи по ріднім краї!
Гордість пойняла мою душу.
Люду висипало на ирійські гори! Міщани та міщаночки на чолі з війтом, козаки й козачки довкола пишновусого полковника усіма барвами веселки виблискують, у сокирах стрільців небо і моя мажа віддзеркалюються, ченці, і живі, і мертві, од чортів обіруч відхрещуються. І все те гукає до мене радо та приязно:
— Будь здоровий, Гнатку Копитовичу! Де на чортів розжився?
— На Замглаї! — сміюся.— Вродило.
І дивно мені, що поки лежав лежма — і в Пакулі був чужаком, а це вже де лечу, там і домівка.
Зацургелили мене чорти в самісіньку зіницю неба. Сонце над мажарою пурхає, жовтими крильми, наче метелик, тріпоче. Земля даленіє — наче гарбуз у городі. На тім гарбузі коноплянка гніздо звила, а в гнізді — жменька зелено-блакитних яєчок: це так море крізь оболоки. Підібгала бісота хвости, що досі були, мов віяла розпушені, і стали ми, кружеляючи, падати на землю, як падає жовтий лист з дерева.
Море розросталося під нами, виднокіл відступав усе далі й далі, уже берег поглинула голуба хвиля, наче злизала, уже й Крим розпросторився і був схожий на муху на краю полив'яної миски, а море усе виповнювалося в моїх вражених очах, закипало яркою синню од пруга до пруга.
Шаровари в морг
Чорти опустили мажару на морський берег, у золотий пісок, і без сліду зникли у високості.
Огледівся — пісок, та вода, та небо, та ще Кримські гори червоніють, кров'ю краплені. Зняв шаровари, густолистою виноградною лозою оперезавшись, штанини на кінцях завузлив — ось і волок. Узявся обіруч за очкур, закинув шаровари в море. Синіми пасмугами лягли шаровари на море: одна штанина — під турецькими берегами, а другу хвилі об кавказькі скелі полощуть. Смикнув шаровари — важкувато. У матні акули, дельфіни, кити тріпочуться, дрібнішої риби — страшенна сила. Витяг волок на золотий пісок, присів на горі Карадаг перепочити. Зирк, аж Чорне море од вітрил білим стало, на кожній хвилі по кораблеві гойдається і всі до мене пливуть. Гармати на кораблях про мою честь бабахкають, пороховим димом кримське узбережжя застелило. Аж у горах відлунює:
— Віват, Гнатку Копитовичу!
— Доброго здоров'я, славний пакулець!
Бач, думаю, скільки друзів, коли дармовиця усміхається. З усіх країв землі пливли кораблі моїм виловом поласувати. Була тут і Кафа, і Газлев, і Сіноп, і Варна, і Генуя, і сила інших міст. Турецькі, агліцькі та гишпанські прапори на щоглах тріпочуться, і чорний шовк над кораблями тьмаріє: мабуть, сарицяни або сироїди. Від Перекопу волохи та угорці валками сунуть. Люду — наче маковий у прабабинім приполі. Воли ревуть, коні іржуть, колеса риплять, гармати бахкають, кайдани на невільниках теленькають, візниці гейгейкають, баби баляндрасять, циганчата по тім ярмарку сновигають, за безцінь зуби продають.
Я білішої солі в мажару насипав, а перебірки разом з рибою на берег витрусив. Накинулися і корабельники, і піші, і візні на мій вилов, одне одного стусанами потчують, вихоплюють, що під руку трапиться, той вуса китового тягне, той — хвоста. Не поділили, і пішли корабель на корабель війною, турки на гишпанців, сироїди на турків, англійці на пігмеїв, сарицяни усіх стрілами посипають, а татари усіх, хто під руку трапиться, в'яжуть і вже ясир до Кафи на ринок волочать. Гуркотнява, стрілянина, вереск, сум'яття такі зчинилися, аж у Пакулі вчули та гукають до мене:
— Гнатку! Ти б їх там потишкував, бо аж дзвіницю хилитає. І де яблучка росли на дзвіниці — осипаються.
Кораблі тонули в морських хвилях продірявлені, ріка сліз текла від ринку у Кафі і солонила Чорне море, я ж дивився на ту колотнечу тоскними очима, і мені кортіло знову лягти під вербою та ліниво думати про значуще.
Вітер-полоняник
Повісив я шаровари на Кримські гори сушитися, а сам ліг спочити перед далекою дорогою. Тільки-но задрімав, аж щось мене за вуса посмикує. Одне око розплющив — татар на вусові, наче трав'яної воші на вербі. Було ж так. Затулили мої шаровари кримським татарам сонце. Мулли заголосили: аллах сонце до своєї саклі заховав, аби виступили татари супроти невірних. Сіли татари на коней, посунула чорна хмара до Перекопу, прямцюючи на Україну. Проминули Перекопську фортецю, аж зирк — темним валом перегороджено Перекоп, буцім із землі той вал виріс: ні птах його не перелетить, ні звір не перескочить. І наказав хан приступом його брати. Подерлася татарва на стіну (а то був мій вус), засмикала, залоскотала — я й пробудився. Підвівся, гнівний, що подрімати не дають, умочив вуса у морські хвилі і половину ханського війська рибам захарчував. Забоялися татари малою силою іти на Україну, розбіглися по аулах. А я ще довго татар на тілі знаходив. Копошиться, лоскочеться, блоха, думаєш. А намацаєш — у баранячій шапці, кривою шабелькою розмахує. Весело стане, засмієшся, а воно з ляку і скоцюрбиться. У шаровари їх, з вуса скотившись, достобіса поналазило. Як ночував у степу, над вогнищем шаровари потримав — тріскало, наче горох молотили.
Поки вуса у Чорному морі мочив, сонце з зеніту зійшло, на гору Карадаг усілося: вечір. Не хотілося мені в Криму ночувати, поїду, думаю, потихеньку додому. Зняв з гір шаровари — морський вітер у шаровари вскочив і пнеться силою зі мною помірятися.
— Над Замглаєм поміряємося,— кажу йому,— а спершу мажару з сіллю поцургелиш...
Я очкура стяг і тричі завузлив; вітер матнею затріпотів, штанини під небесами полощуться: упіймався.
— Пощо ти мені білий світ зав'язав? — скиглить. А море без вітру вляглося і не шелесне.
— Не заводься з козаками.
— Те ж саме й батько мені казав. Запопав він якось козацького човна в морі, вітрило зірвав — і навдьори. А козак Опанас і собі — за вітрило. Той до себе тягне, той до себе. Пнувся-пнувся мій батечко, морський вітер,— надірвався, та й по нім.
— То був мій дід Опанас...
Вітер вуха прищулив, ніби заєць-у борозні. Я шаровари до голобель прип'яв, усівся на передок мажари, нокнув, пужкою прихльоснув та й покотив.
Гнатко починає весілля
їхали ми та їхали, полоненик геть укоськався, ледве дише в матні шаровар. Дивлюся — містечко, оторочене затрав'янілими валами, над ставом біліє. Припнув я морського стрибунця до брами, повід попустивши, сам через вал переступив.
До якої хати не зайду — буцім вимерло місто. Коли в садочку, за причілком, гойдається на груші колиска, У колисці немовлятко жованицю смокче.
— Любий козаче,— питаю,— куди це люд ваш повіявся?
— Не козак я, а козачка,— відказує немовля.— А міщани в хрещеної на моїм весіллі гуляють.
— По що ж се ти, дівчинонько, віддаєшся від хрещеної?
— Бо, Гнатку Копитовичу, за два літа моїх ненька і неньку татари в степу уполонять, а я в хрещеної виросту, відтіля й віддамся.
— А де хрещеної двір?
— По той бік церкви, над ставом.
Тихо-тихо в містечку, пес не гавкне, комар не задзиж-чить, жаба в ставу не кумкне, а про пісні й спомину нема. Вуха нашорошені, а ніби оглух, лячно. Проминув церкву, ставок синню зблиснув. Над ставком — чепурненька хата біліє, а довкола — столи вгинаються від страв і трунків. За столами — святечно вбрані гості, на призьбі — троїсті музики, і всі похнюплені, перелякані, анішелесь. На мою ходу озирнулися, пальці — до вуст.
— Тс-с-с-с-с-с...
— Що вам, добрі люди, балакало одібрало? — запитую навмисне голосно.
Козарлюги — під стіл. А до мене навшпиньки дибає старший боярин, шепоче на вухо:
— Се — весілля, Гнатку Копитовичу.
— Яке ж весілля, коли музики мовчать?
— Бо ждемо бабу-початкуху.
— Що за одна?
— Котра весілля починає.
— Без неї не можна?
— Ніяк не можна. І батьки наші без неї не починали.
— Я почну весілля! — гукаю на повний голос, беру зі столу чарку горілки і заспівую весільної:
Розлилися круті бережечки,
Гей, гей, на роздоллі;
Пожурилися славні козаченьки,
Гей, гей, у неволі.
Гей, ви, хлопці, ви, добрі молодці,
Гей, гей, не журіться, —
Посідлайте коні воронії,
Гей, гей садовіться!..
Люди голови підвели, загомоніли, очима заблискали, задзвеніли в чарки, музики заграли, хлопці та дівчата гопки заскакали, пси по містечку загавкали, птахи зацвірінькали, комарі в очереті задзижчали, і жаби покумкують. Я чарку випив і миску з холодцем до себе присунув. Аж раптом ніби струна в кобзі обірвалася — усе знову стихло, заклякло. Озирнувся — попід городами шкандибає бабисько, погане, перехняблене. Додибало до весільного двору, зіперлося на ключку:
— Хто се без мене весілля розпочав?
— Я розпочав. Хіба як?
— А так, що вже ніколи не розпочнеш.
Тут став мій ніс рости, ріс-ріс і вріс у небо. Висмикнув я ніс із небесної тверді, втяг назад, та як підстрибну, як тюкну до баби — бабою наче з гармати стрелило. Прилипла вона головою до зеніту, ногами, взутими в постоли, у піднебессі перебирає.
— Ну, бабо-початкухо,— гукаю,— добра з тебе тараня чортам буде!
— Ой Гнатку Копитовичу! — заблагала стара.— Даруй, сліпа стала, не впізнала соколика, відпусти...
— Висіти тобі, бабо, доки на цім весіллі музики востаннє заграють. А ми — гуляти будемо!
Задзвеніли бубни, заспівали скрипки та басолі, загомонів, зачаркував люд. Підійшов я до ставка, розсунув очерети і мовив, як прабаба колись:
— На морі три пияки —
Один січе, другий рубає,
Третій вино замовляє...
По тих словах стала вода в ставкові вином. Кинулися весільні до ставка з чарками, кухлями, відрами, цебрами. Я сів на призьбі та до вечора сидьма і просидів, дивлячись на міщан за столами. Повпивалися людці — бахваляться, галасують, землю догори дригом ставлять, аж столи хилитаються і все шкереберть зі столів летить. Дивився-дивився, та й побрів міськими вуличками до мажари. Коли чую — в чоло гарячим шпигає. Підвів очі, а я головою об зорі черкаю. Униз зирнув, а земля ген-ген даленіє, і мажара на ній — як маковинка.
Аж се вітер-полоняник, прип'ятий до міської брами, рвонувся було в піднебесся, вирвавши з брамою усеньке місто, наче кущ рогози.