Не йняли віри — та бути такого не могло! Ми були в шокові. Наче хто обухом по тім’ю обамбурив; т-туди твою!.. Крейсер підірвали!..
— Спокійно, хлопці, — пребадьоро казав нам командир нашої групи. — Ви тут ні при чім, хоч крейсер і той… Нас просто випередили. Ворожі диверсанти. Це вони раніше від нас проникли в бухту і замінували крейсер — на відміну від нас, справжніми, ясна річ, мінами. Чужаки не дуже й остерігалися, на випадок чого, їх би сприйняли за своїх, які ставлять учбові міни. Ось так і було підірвано крейсер… Розпочато слідство. Але вас це не стосується, ви своє зробили. Відпочивайте…
Легко сказати, але як залишатися спокійним, знаючи про те, що сталося?.. У ті дні на флоті було "чепе"! Вседержавне! Комісія працювала за комісією, і всі сходились на одному: ворожі диверсанти, скориставшись із того, що на флоті йде тренування по мінуванню бойових кораблів, випередили наших і підірвали крейсер. Їх буцімто зафіксували наші пости, але прийняли за своїх, тих, які ставлять учбові міни… Для чого підірвали?.. Це вже інше питання, але крейсер опинився на дні… Нас не чіпали. Навпаки — подякували, що своє завдання ми виконали добре… Ось тоді в душу мою і закрався жахливий здогад… Передчуття, що міцніло з кожним днем: крейсер підірвали не якісь там міфічні ворожі диверсанти, а ми, наша група водолазів-диверсантів…
— Але ж ви ставили… учбові міни?
— Так, учбові. Принаймні ми такі мали ставити. Учбові. Але ж вони зовні і за вагою не відрізняються від бойових. У казематі старшина з боєзабезпечення, видаючи їх нам, і переплутав. Як на біду, в казематі справжні міни і учбові лежали на одній полиці, лише під різними кодами. А старшина того дня відзначав день народження… Коли його серед ночі підняли по тривозі й викликали в каземат, він ще не зовсім вихмелів…
— Себто замість учбових, декоративних, власне кажучи, муляжів, видав вам бойові?
— Так. І подібне, на жаль, уже якось траплялося, тільки тоді встигли виявити підміну, і нас повернули з операції. Вдруге так не пощастило. Ми виконали своє завдання, тільки поставили, самі того не підозрюючи, бойові міни… Коли я все це збагнув, подав відповідний рапорт. Зреагували швидко — за годину мене заарештували й посадили в спецізолятор. І тоді я й зовсім переконався: на жаль, в результаті жахливої помилки підірвали крейсер ми. А начальство флоту, рятуючи свої посади, чини та звання, а дехто й голови, звалило все на "ворожих диверсантів"… А тут я із своїми сумнівами. Зі мною почали працювати хлопці з військової розвідки флоту, переконували, що я просто перевтомився і вбив собі в голову якусь дурницю, що своє завдання з товаришами я виконав блискуче, але внаслідок збігу обставин всю картину нам зіпсували ворожі диверсанти з НАТО… Та я вперто стояв на своєму. "Придурок", — сказали мені. Мною зайнялися специ в білих халатах, досить швидко визнавши мене… параноїком — наслідки, мовляв, травми голови — якої? Та тоді, коли я, ледь не задихнувшись, вискочив на поверхню моря… Оскільки я не хотів розлучатися зі своєю ідеєю-фікс, мене врешті-решт комісували. Видали пристойну пенсію і відправили за місцем проживання. Але — в психлікарню… Через рік я збагнув: із психушки мені довіку не вибратись. Тим більше я вперто вимагав, аби справжніх винуватців того, що сталося з крейсером, було покарано… "Кого? — питали мене. — Вище керівництво флоту?" "Хай і вище, якщо воно заслужило кари, але правда повинна…" "… восторжествувати" — з мене вже відверто сміялися. — Ми думали, що ви підводний "вовк", як вас атестувало начальство, а ви Іванко-дурник з російської казки… Правдоборець-придурок…"
Тоді я почав симулювати… виздоровлення. Ні, не повне, аби не переграти, а лише часткове. Поки що. Так би мовити, зрушення в кращий бік… Я й досі граюся з ними в ці грища, і вони думають, що я й справді почав видужувати, позбуватися нав’язливої ідеї-фікс. А я всі ці роки не можу собі місця знайти — я один із тих, хто винен в загибелі людей. Душогубець я, і мені немає прощення. І не буде…
— Якщо й сталася така трагедія… ну, переплутали міни, але до чого тут ви? Вас запевнили, що міни учбові — що вам іще треба?
— Я теж так спершу думав, та… Мав би відчути, що міни справжні, я ж був підводним асом, спецом по мінах і взагалі — вибухівці. Ось чому провину мені доведеться носити до кінця моїх днів. Ви навіть не уявляєте, скільки на крейсері було братішок! Команда в нього — ого! Більшість із тих, хто не загинув під час вибуху, просто потопилася в задраєних кубриках і трюмах — коли крейсер ліг на дно. Водолази, правда, намагалися їх порятувати, прорізували отвори, але там така броня! Діставали вже трупи… Рідним повідомили: ваш син загинув, мовляв, при виконанні особливого доручення Родіни… Рятуючись, начальство зайняло кругову оборону… Звичайно, деяке й постраждало, але одиниці, відправили таких у відставку. Решта з винних — уціліла, а мусили б відповісти перед законом за своє нехлюйство, за халатність у ставленні до виконання своїх обов’язків… Тих хлопців з нашої групи, які вдавали, що повірили байкам про "ворожих диверсантів", хоч і списали з флоту, проте видали їм щедрі нагороди і з миром відпустили по домівках. Правда, взявши з них підписку про нерозголошення "державної таємниці" (інакше — тюрма). А я — ідіот. Правдоборець! Заходився вигороджувати якихось ворожих диверсантів з НАТО та доводити, що ж насправді сталося. Мене звідтоді й тягають по психушках і вже буцімто й справді знайшли в мене якісь відхилення від здорової психіки, маячню-бридню чи щось подібне. Тепер уже нікому не можу довести, що здоровий. Та, зрештою, це для мене й не зовсім безпечно, бо здоровий мусить відповідати за свої слова, а що з хворого візьмеш? Хоча я, в принципі, таки дурний — бо затявся відновити справедливість. А правдошукачів у нашому отечестві споконвіку не любили і не люблять. Їх просто оголошують "шизами", "чокнутими", як у нашому дворі називають мене бабулі. Звідтоді ні-ні та й сам думаю: а може, я справді "шизонутий"? Недарма ж від мене й дружина війнула спідницею — як почали мене тягати по психушках. Ти таки "шизик", сказала на прощання. В тому смислі, що не прийняв правил їхньої гри. Щодо версії про ворожих диверсантів. Правдоборець нещасний! Придурок! Без лою чи царя в голові! Тобі що — дух Банко, дух помсти не дає спокою? Де правду хочеш знайти? Та й кому твоя правда потрібна? Що вона змінить? Воскресить загиблих? Та на х… ти мені такий здався! Життя одне… І пішла од мене. А втім, це втрата невелика, гірше, що… Думоньки мені не дають спокою… Душа болить… Іноді думаю: на кий вона мені потрібна, душа? Як би її позбутися, га? Може, ви знаєте, як хомо сапієнсу позбутися душі, як черв’яком стати? Зрештою, бодай собакою… Собака, хоч і все знає, але мовчить, бо не може сказати. Щасливий! Ось так би й мені… Мовчати. Але — досить. За чай та увагу — дякую. Бувайте. Вважайте, що у вас і не було ніякого чаювання з душогубцем. Загляну через місяць — як троячку до пенсії прийду позичати. Щоб не відмовили…
Щось хотів було додати (губи його заворушилися), але, певно, передумав, махнув рукою і вийшов, а перед моїм внутрішнім зором ще довго голубіла його тільняшка…
Але минув місяць, другий почав спливати, а він все чомусь не заходив до мене позичати традиційну троячку "до пенсії". Я вже й непокоїтись почав. І в дворі не щастило його здибати. Якось запитав про Тільняшку в бабусь, які від зорі до зорі сидять біля під’їзду на лавочці і все про всіх знають, а вони:
— Та де ж тому морячку бути, як не в дурдомі? Забрали його. Кажуть, знову почало на нього находити… Та ви не звертайте уніманія — не вперше його забирають. Повернеться. Бо що може статися з "чокнутим", як із ним уже й так найгірше лучилося? Гірше не буде.
А якось невдовзі по тому виходжу з під’їзду, аж стоїть іномарка. А біля неї високий, з військовою виправкою тип, хоч і в цивільному. Рушив мені навперейми.
— Даруйте, ви — такий-то? — називає моє прізвище.
— Я такий-то, — одказую. — А що?
Незнайомець делікатно взяв мене під руку, підвів до лавочки.
— Присядемо на хвилинку — не заперечуєте? Мене звати Валерій Сергійович, я довго вас не затримаю.
Я хотів було запитати, хто він, але незнайомець мене випередив:
— Як прийнято казати — офіційний товариш. Хоча вважайте мене своїм другом. Нас цікавить один… е-е… мешканець вашого будинку. Його у вас величають Тільняшкою, або, даруйте, "чокнутим" — пхе, вульгарно, але народ у нас простий. Скаже, як зав’яже. Так ось про Тільняшку… Він розповідав вам… Ну, під час вашого чаювання, — посміхнувся, — отого самого, що у вашій розмові утвердилося, як — чаювання з душогубцем. Вельми оригінально та образно. Навіть парадоксально… То розказував він вам про свою службу на флоті і зокрема в команді водолазів-диверсантів? Я мовчав, ще не зметикувавши, до чого він хилить.
— Розказував, — відповів за мене Валерій Сергійович. — Ми знаємо.
"І хто ж це… доніс?" — подумав я, та, ненароком глянувши на свої вікна, все збагнув. Квартира моя на першому поверсі, вікно тоді в кухні, коли ми чаювали, було відчинене, і ніби ж хтось вештався під ним. Напевне ж, якийсь… ентузіаст-доброволець. Ще й удавав, що читає газету. На нього тоді зреагував Тільняшка, а я чомусь не звернув уваги… Жаль.
— Гаразд, можете навіть мовчати — ваше право. У нас демократія і все таке інше… Я тільки ось про що вас хочу попросити. Чисто по-дружньому. Все, що вам Тільняшка тоді… е-е… молов — про те, як вони помилково замість учбових поставили бойові міни й підірвали крейсер, є маячнею… Розумієте, бреднею сивої кобили. Ніякий він не душогубець, як сам себе обзиває. Він швидше людина, у якої не всі вдома. Простіше, хворий. Дуже хворий чоловік. Офіційний діагноз — параноя. Від одного мудрого грецького слова, що означає божевілля, безумство. Я навіть медичну довідочку щодо цього про всяк випадок маю. Ось вона, — в його руках невідь-звідки з’явився папірець (ну й фокусник!). — Слухайте: параноя — стійкий психічний розлад, який характеризується наявністю тривкого си… систематизованого марення (ідея величності, переслідування, ревнощі тощо) без галюцинацій. Причини виникнення параної остаточно не з’ясовані, перевагу має погляд, що це симптомокомплекс, який виникає в перебігу шизофренії і деяких інших психічних хвороб.