Були вони різнобарвні, схожі на великі надувні човни еліпсовидної форми, з високими бортами-балонами. Спереду над балонами виднілися кабіни, знизу звисали якісь торочки, що захоплювали колоски, певно, зрізали їх і обмолочували, а зерно подавали в балони. Як вони наповнювалися, до них підлітали такі ж надувні човни, але без торочків і через рукав, що висовувався, забирали зерно.
"Літальні комбайни, — здогадався Роман. — Чи щось схоже..."
Такої збиральної техніки — літальної при тому — він ще не бачив і не чув про неї раніше. То де ж він? У яких краях є така техніка і на чиїх землях росте така пшениця?
"А раптом це... мм... експериментальне поле, де таємно вирощується нова, незнана досі пшениця і випробовується нова літальна техніка для збирання врожаю? А я блукаю тут... Та ще без документів... Хто повірить, що мене заніс сюди смерч? Треба швидше тікати звідси, доки мене не затримали, як підозрілого типа..."
Та тільки він рушив, як зненацька пролунав голос:
— Громадянине, постривайте!
— Я не чіпав вашої пшениці, я просто... випадково тут опинився, — Роман оглянувся і застиг: до нього біг знайомий риболов.
— Згадав! Згадав! — вигукував він радо. — Я бачив вас у нашому краєзнавчому музеї!
— У якому це... нашому?
— Ну, в міському, у вітряківському.
— Вітряки, до вашого відому, не місто, а село. Принаймні зранку ще були селом. І взагалі, ви щось плутаєте, шановний, — вже м’якше мовив Роман. — У Вітряках і краєзнавчого музею немає. Принаймні, зранку його ще не було.
— Жартуєте? — посміхнувся незнайомець. — Краєзнавчий музей відкрито у місті Вітряки літ зо тридцять тому.
"Який схиблений", — подумав Роман, а вголос поцікавився:
— І за які-такі подвиги я потрапив у ваш музей?
— Пам’ятаю, що за подвиг, а ось за який саме... — незнайомець зморщив чоло. — Ні, на ходу не видобуду потрібну інформацію. Але ваше фото...
— Ви мене з кимось переплутали...
— Ні, зорова пам’ять у мене хороша. До всього ж ви дуже схожий на фото, що висить на одному із стендів нашого музею.
Аби спекатись такого дивного риболова, Роман кинувся тікати од нього. Причепився... Який музей у Вітряках? Сам щось не розібрав, а комусь голову морочить. Схиблений, не інакше!
Але тут плин Романових думок відволікло якесь дивне відчуття, ніби він не біжить, а летить. Летить легко, без напруги і землі під ногами не відчуває. Летить, як колись ще в дитинстві уві сні літав. Дивно... Очима бачить, що перебирає ногами по землі, а відчуття... Занепокоївшись, Роман перейшов на крок. І хоч далі йшов ніби спокійно, та відчуття, що він летить чи ніби пливе невидимою рікою, не полишало його.
"Мабуть, у мене просто... просто голова йде обертом", — подумав він, аби заспокоїтись.
За ближнім поворотом побачив на узвишші мальовничу споруду, що була схожою на вітряк. Підійшовши ближче, упевнився, що то й справді стилізований під старовину вітряк. Біля нього стояв стенд, на якому були зображені хлібороб на літальному комбайні і, здається, гірник. Під ними було написано:
ВАС ВІТАЄ МІСТО ВІТРЯКИ.
Роман раз і вдруге перечитав той дивний напис і розгублено оглянувся.
"Місто Вітряки? Яке місто, коли тут село Вітряки? Що вони понавигадували?"
І знову в нього з’явилося таке відчуття, що він летить. Стилізований вітряк стоїть на місці, а він летить над ним, як наче пливе великою, але невидимою рікою...
Із стилізованого вітряка (там лунала музика) вийшли якісь люди з дітьми ("Вбрані ніби не по-нашому, не по-тутешньому", — подумав Роман) і чомусь з подивом почали розглядати Гордієнка.
"Що я вам... туземець?", — хотів було запитати їх Роман, але стримався. Та ось з’явився літальний човен, знизився і сів на галявині. Ясно, літальний автобус місцевого сполучення... У прозорому ковпаку того апарата відкрилася сфера, висунулись східці, і люди почали підніматися в салон. Повагавшись, Роман і собі піднявся в салон і сів на вільне місце. Почувся мелодійний зумер, трап зник, сфера закрила вхід, літальний апарат м’яко відірвався від землі і став набирати висоту. Коли він робив віраж, Роман побачив усю долину й містечко. З одного боку до нього підходили хлібні лани, а з другого — чорніла велетенська чаша відкритого кар’єру.
Летіли не довго, кілька хвилин. Внизу вже пропливали міські будинки, надувний човен знизився і сів. Пасажири почали виходити, вийшов і Роман, озирнувся і побачив, що стоїть він у центрі міста, на площі. Всюди скульптури, водограї, квітники. Пасажири розійшлися в різні боки. Повагавшись, Роман пішов за більшим гуртом. І знову в нього було таке відчуття, що він не йде, а пливе над площею. Перетнувши її, Роман опинився на рухомій стрічці тротуару, що теж викликала в нього подив — ну, дають ці вітряківці! Вже й пішки ходити їм ліньки, тротуари їх возять! Стояв, дивувався, роздивлявся. А мимо пропливали яскраві дзеркальні вітрини із зразками небачених товарів, йшли гарно вбрані люди, всюди мальовничі панно, самі будинки теж мальовничі, незнайомої Роману архітектури. Та ось на одному з будинків майнула табличка "Краєзнавчий музей". Чи не той це музей, про який йому торочив встрічний риболов? А чому б і не зайти і не подивитися на того, хто так схожий на нього, Романа Гордієнка? Та, зрештою, в краєзнавчому музеї відома історія краю, може, і йому дещо проясниться?
Роман зійшов з рухомої стрічки і встиг зробити лише кілька кроків, як до нього підбіг світловолосий молодик приємної зовнішності. На грудях у нього висів апарат, схожий водночас і на мікрофон, і на кінокамеру, і ще бозна на що...
— Даруйте, що займу у вас кілька хвилин, громадянине, — ввічливо почав незнайомець. — Спостерігаючи за вами...
— Вам, очевидно, нічим зайнятися більш значнішим?
— Роботи вистачає, — чемно відказав молодик, — але ви так схожі на Романа Гордієнка, що я вирішив з вами познайомитись.
— Це, мабуть, тому, що я і є той, на кого схожий, — тобто Роман Гордієнко.
Молодик ввічливо посміхнувся.
— Радий був би познайомитись із самим Романом Гордієнком, тільки це, на жаль, не можливе. Роман Гордієнко жив сто років тому.
Вулиця хитнулась, видимий простір переломився, й одні будинки, деформуючись, почали напливати на інші, потім зображення вирівнялось, хоч і залишалося нетривким, наче Роман дивився на світ через об’єктив кінокамери і увесь час наводив фокус.
— Я не розумію, звідки ви знаєте мене... тобто Романа Гордієнка? Ви його родич?
— Ні, але це суті не міняє, — безгрішно посміхався незнайомець. — Романа Гордієнка у нас знають усі, хто цікавиться історією нашого краю. Точніше — історією винайдення триколоскової пшениці.
— Гм... — Роман розгублено стенув плечима. — Я не маю аніякого відношення до винайдення будь-якої пшениці, не кажучи вже про якусь там триколоскову. І взагалі, я ніколи не чув про місто, у якому буцімто мене знають.
— Але ж ви навіть не представились. Можливо, ви родич самого Романа Гордієнка?
— Вгадали! — вже втрачаючи терпіння, буркнув Роман. — Я один із найближчих родичів самого Романа Гордієнка.
— Мені просто пощастило, що я вас зустрів! — зраділо вигукнув молодик. — Такий матеріал! Одну хвилинку, — схопив він Романа за рукав. — Я веду цикл передачі "Несподівані зустрічі". Тож хочу взяти у вас інтерв’ю. Не заперечуєте? От і чудово! Стійте спокійно і розмовляйте зі мною, зараз ви потрапите на екран...
— Я ніяк не розберуся, куди я взагалі потрапив, а тут ще й ви.
В апараті, що висів на грудях у молодика, спалахнули лампочки і засвітився маленький екран. У ньому Роман побачив себе.
— Шановні телеглядачі! — досить браво почав вигукувати молодик у мікрофон. — Незвичайна зустріч із незвичайною людиною! Сьогодні на вулиці нашого міста мені випадково пощастило зустріти родича самого Романа Гордієнка, котрий тільки-но приїхав у Вітряки, на батьківщину свого знаменитого пращура. Подивіться, будь ласка, як родич Романа Гордієнка схожий на свого пращура...
Але телеглядачам вже не було на кого дивитися: "родич" самого Романа Гордієнка, вигукуючи: "І причепиться ж! Не інакше, як схиблений!" — зник у натовпі.
До музею вели широкі скляні двері, що автоматично відчинялися і зачинялися за кожним відвідувачем. Рятуючись від дивного репортера, Роман Гордієнко прожогом ускочив до музею і тільки там перевів подих. У просторому фойє і попід стінами, де стояли скульптури, збиралися люди. Роман і собі пристав до гурту.
— Отже, товариші, починаємо екскурсію.
Дівчина-екскурсовод пропливла (принаймні Роману так здалося, бо й сам він відчував, що пливе) з групою до першої зали, стала впівоберта до стіни, на якій висіла велика, заледве не метрового розміру фотографія — панорама степового села. Відчувши хвилювання (щось знайоме-знайоме було в панорамі того села!), Роман протиснувся ближче і впізнав свої Вітряки. Та і як їх не впізнаєш, коли село на трьох пагорбах плине серед степового роздолля жовтого моря хлібів дивним пароплавом. Під фотографією виднівся підпис:
"Таким було село Вітряки сто років тому. Фото тих часів".
— Як сто років тому, коли це сьогоднішні Вітряки? — вигукнув Роман сердито і раптом почав здогадуватись: — А... який зараз рік?
— Якщо вам, громадянине, лінь пригадати поточний рік, то я скажу: дві тисячі вісімдесят сьомий.
— Ви помиляєтесь рівно на сто років! — посміхнувся Роман. — Зараз одна тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомий. Принаймні зранку він ще був, коли я збирався на рибалку до колгоспного ставка.
— Громадянине, прошу не заважати! У мене немає часу виясняти, який зараз рік! — обурилась дівчина і повернулась до фотографії. — Отже, перед вами рідкісна фотографія села Вітряки, яким воно було сто років тому. Ми пишаємось, що це село — звичайне, степове село на півдні України — стало батьківщиною триколоскової пшениці і її творців, лауреатів Державної премії братів Чумаків — Віталія, Андрія та Сергія. Це були юнаки, наділені від природи великим талантом творців нового. Ще будучи студентами, брати Чумаки на полях місцевого колгоспу проходили свою переддипломну практику. І ось одного разу їхній батько — колгоспний агроном Чумак Корній Савич — показав своїм синам незвичайне стебло пшениці, знайдене ним у полі перед початком жнив. Воно мало не один, а три колоски. Щоправда, вони були маленькі, майже недорозвинені, і зерна мали стільки, скільки один звичайний, але все ж то були три колоски на однім стеблі.