Швиденько пошарив у кишенях — ось, є, справді гривеник... Але що то за гривеник! Він став такий, як карбованець!
— Діду! — вигукнув Юрчик зраділо. — А в мене з десяти копійок став карбованець! От добре! Це ж морозива скільки можна купити!
— Та ти подивись, що на твоєму карбованці написано! — незадоволено сказав дід. — І не здумай, будь ласка, комусь його показувати.
Юрчик подивився на свою монету. На ній дійсно щось було написано. Але що саме? Він шморгонув носом, як завжди, коли не знав, що казати, і промимрив:
— ...Написано... Я ж не вмію читати!
— То ж то й воно! — сказав дід. — Читати не вмієш, то міг би хоч здогадатись. Що було на ньому написано, те й залишилось: десять копійок. А хіба бувають отакі великі десять копійок?
Так. Таких десяти копійок не буває... І тому цю монету нікому й показувати не можна. Юрчик з досадою сунув її назад у кишеню і ще наддав ходу!
Повертаючись куди слід за дідовими вказівками, він хутко вийшов за місто і швидким бадьорим кроком попрямував по шосе. Раз у раз він обганяв людей, які теж ішли пішки в тому ж напрямку. Він усіх обганяв. І всі тільки заздрісно поглядали йому вслід і думали: "Ого, мабуть, чемпіон з спортивної ходьби!.."
Так Юрчик відмахав вже багато кілометрів, коли раптом побачив посеред шосе на переносній підставці великий аркуш фанери і на ньому щось написано. А далі на шосе були всякі бульдозери, грузовики та інші машини і робітники щось робили.
Юрчик поглянув на напис, знизав плечима й тихенько покликав:
— Діду!
Але дід не відповів. Сидячи в кишені, він заснув і навіть хропів — отак, видно, стомився!..
"Піду далі, — подумав Юрчик, — до мосту ж іще далеко!"
І він пішов далі по шосе.
— Гей, гей! — загукав якийсь робітник і побіг йому назустріч. — Ти що, не бачиш напису? Сліпий, абощо?!
— А що там написано? — пробелькотів Юрчик, повертаючись назад.
— Що? Що? Піди й прочитай!
Юрчик розгублено спинився перед написом. Ну, що його робити? І яка ж досада, що він не вивчився читати!.. Але він же не винен, він просто ще не встиг, він ще... малий!
— Чого ж ви стоїте? — спитав у цю хвилину один з пішоходів, що тим часом теж підійшов до цього місця, — чи тут є щось незрозуміле?
Юрчик тільки головою кивнув.
— А що саме? — здивувався пішохід. — Прочитайте, будь ласка, що саме вас бентежить?
— Я не можу... не вмію! — через силу вимовив Юрчик.
Подорожній глянув на нього, витріщивши очі. Потім весело засміявся.
— Ну й дива! Доросла людина — а читати не вміє!.. Та ти звідки, з місяця звалився, хлопче?
Підійшли ще люди.
— Може, він чужоземець? — сказав один, з докором глянувши на того, що сміявся. — Може, він нашою мовою не вміє, а своєю — скільки завгодно?
Тут всі почали розпитувати Юрчика — з якої він країни? Турист чи спортсмен, що приїхав до нас на змагання? З якого виду спорту?
Юрчик не знав, що й казати, і тому всі вирішили, що він не тільки читати, а й говорити по-нашому як слід не може.
— Товариші! — сказав один чоловік, — Чого ж ми спинились? Ходімо далі. Адже тут написано: "Звертайте праворуч стежкою. За 200 метрів вище мосту — перевіз через річку". Пішли до перевозу!
Юрчик зітхнув з полегшенням, що від нього відчепилися, і, все ще засоромлений, почервонілий по саме волосся, поплентався слідом за іншими в указаному напрямку.
Річка ще не ввійшла в береги і була широка-широка, але вже втихомирилася, не вирувала. Великий човен чекав на подорожніх, щоб перевезти їх на той бік. Юрчик разом з усіма заліз у човен. Перевізник узявся за кермове весло.
— Сідайте хто-небудь веслувати, громадяни, — сказав він, — то швидше буде!
— А ось нехай наш спортсмен сідає! — запропонував хтось.
— Я... веслувати не вмію! — прошепотів Юрчик, похиливши голову.
— Ех, та який же ти після цього спортсмен! Справжній фізкультурник повинен все вміти!
Тим часом хтось вже сів на весла, і човен швидко попрямував через річку. Ось вже близько другий берег. Перевізник круто завернув човна до причалу, човен при цьому похитнувся і мало не зачерпнув бортом воду.
— Ой! — мимоволі вигукнув Юрчик, вчепившись за борт.
— Та ви гляньте на нього! — засміялися люди. — Він боїться! А плавати? Невже теж не вмієш?! Ну й недотепа, ха-ха-ха! А ще таке здоровило!
Цього вже Юрчик не зміг стерпіти: не встиг човен торкнутися землі, як він прожогом вистрибнув з нього і помчав щодуху стежкою до шосе, стиснувши зуби, щоб не розревтися вголос. Він так біг, що скоро його попутники залишилися далеко позаду і їх не стало видно. Тоді Юрчик вже не став стримуватись і з голосним ревом припустив по шосе. Дахи дачного селища вже виднілися вдалині.
Такий голосний рев, звичайно, розбудив діда.
— А я, здається, заснув? — раптом бадьоро промовив він, — Я бачу, ми вже наближаємось додому! А ти чого ревеш?! Що сталось?
— З мене всі сміються! — крізь сльози вимовив Юрчик. — Я більше не хочу таким бути!.. Я нічого не вмію!..
З великими труднощами, з його уривчастих пояснень, що весь час переривалися слізьми, дід нарешті зрозумів, що трапилось, поки він спав.
— Це я винен! — сказав дід, зітхаючи. — І чого ж ти мене не збудив? Штовхнув би трохи, я й прокинувся б!
— Я не хотів! — сказав Юрчик. — Мені було шкода. Ти ж стомився.
— Ну, не плач, любий мій внучку! — лагідно мовив дід. — Ще кілька кроків — і ми вдома. І все знову стане як годиться.
— Ой, хоч би швидше! — сказав Юрчик, утираючи ніс та очі рукавом.
І з останніх сил він побіг навпростець крізь зелену смугу молодого сосняка до воріт дідової дачі.
Ось вони вже й на веранді!.. Ось і бабуня схвильовано простягає їм назустріч руки. Побачивши діда, все ще такого малесенького, як тоді, коли він з Юрчиком вирушав до міста, вона з розпачем ойкнула:
— Ти не збільшився? А таблетки?! Є таблетки?!.
— Не хвилюйся, все гаразд! — весело відповів дід. — Ось тобі три зелені, ось мені три зелені, зараз з’їмо і забудьмо все, що сталось!
— А рожева?.. Рожева не загубилась? — з тремтінням в голосі спитав Юрчик.
— Ось вона, є й твоя рожева, зменшувальна! — сказав дід. — А може, не ковтатимеш? Май на увазі, що таблеток більше нема. Може, зостанешся великим? Адже набути знання можна й не зменшуючись на зріст.
— Еге-е, а поки набуду, всі з мене сміятимуться! — сказав Юрчик, схлипнувши ще раз, — Я хочу таким бути, як раніше!
— Розумні речі приємно чути, — задоволено вимовив дід, — Тепер ти сам бачиш, у світі все влаштовано правильно: людина зростає помалу і разом із зростом набуває знання. Все в свій час, і не треба тільки від цього часу відставати, ось що головне!
— Не знаю, як вам, — сказала раптом бабуня, — а мені вже давно час збільшитись! Треба ж хоч вечерю зварити!
І, не чекаючи ні хвилинки, вона швидко проковтнула три зелені таблетки, миттю збільшилася і стала знову такою, як була раніш.
Побачивши це, дід і Юрчик скоріше й собі ковтнули свої таблетки.
Дід знову став високим, кремезним, як раніш, а Юрчик — малим хлопчиком, який ще тільки на той рік має піти до школи.
І коли він побачив себе знову таким, як був, він радо вигукнув "ура!" і кинувся обіймати діда й бабуню. І всім було дуже весело.
Тим і скінчилася дивовижна пригода, що сталася того чудового літнього дня.
НА ЗАХИСТ ДРУГА!
І
Коли хлопчик Юрчик почав ходити до школи, він з самого першого дня став дуже добре вчитися. Він зовсім не міг погано вчитись: по-перше, тому, що в школі все йому подобалось і було цікаво, а по-друге, йому було б соромно вчитися погано. Соромно головним чином перед дідом. Поміркуйте самі, що б це було і як би це виглядало: дід — відомий вчений, винахідник, а внук — ледар і неук?.. Гарненька була б картина, що й казати!
І от одного разу якось так сталось, що Юрчик несподівано схопив четвірку. Треба було переписати з книжки: "КІТ ПІЙМАВ МИШУ". Юрчик все правильно написав, навіть дуже гарно. Тільки в одному місці замість "і" написав "и", і вийшло: "КИТ ПІЙМАВ МИШУ". Ну, тут всі почали сміятись і питати в Юрчика — де він бачив таких китів? Чи та миша жила в морі, чи той кит підстерігав її біля нірки в комірці?! Юрчикові теж було смішно, й він сміявся разом з усіма.
Тільки потім вчителька похитала головою й сказала:
— Що ж, Юрчику, хоч ти й посмішив нас усіх, але п’ятірки я тобі поставити не можу. Написано гарно, але з помилкою. Наперед будь уважніший.
І поставила йому четвірку!
Тоді Юрчик одразу перестав сміятись і засумував. Хтось інший, може, й не сумував би так через четвірку, адже це все ж таки не трійка й не двійка, а добра оцінка. Але, як ви вже знаєте, Юрчик з самого першого дня вчився відмінно, і це була перша четвірка в його житті...
Отак, сумуючи, вийшов Юрчик із школи після занять і пішов додому. Його мама в цей час була у відрядженні і через те Юрчик тимчасово жив у діда й бабуні. Значить, зараз доведеться йому зустрітися з дідом, з тим самим дідом, перед яким найсоромніше було признатися, що одержав четвірку, а не п’ятірку, як завжди.
— А ти не кажи! — порадив Юрчикові його друг і сусіда Сергій, — Хіба обов’язково треба все розповідати? Та й не таке вже лихо — четвірка!
Для Сергія четвірка й справді аж ніяк не була б лихом, а якраз навпаки. Він би навіть радів, діставши таку оцінку. Справа в тому, що хоч і він був хлопчиком кмітливим та здібним, та й не лінувався особливо, але завжди з ним траплялися всілякі несподіванки. Наприклад, одного разу він по дорозі до школи здумав чомусь скоротити путь і поліз через паркан. Перелізти він переліз, і путь скоротив, але на паркані зачепився за якийсь цвях і роздер штанці на найвиднішому місці, якщо дивитися ззаду. Ну, й що ж було робити? Прибіг Сергій до класу найперший, сів на свою парту, та так і не вставав, щоб ніхто не бачив дірки. І все було б гаразд, якби не викликали Сергія до дошки вирішувати приклади з арифметики. Сергій відмовився — не міг же він встати! Але вчителька розсердилась, подумала, що він просто вередує, і поставила йому двійку.
А іншим разом вчителька питала його таблицю множення, і він все добре знав. От вона й питає:
— Скільки буде двічі по три?
Він каже:
— Шість!
— А тричі по два — скільки? — питає вчителька.
— А це один чорт! — жваво відповів Сергій, навіть не замислившись.
І хоч по суті він таки не помилився — бо й двічі по три, й тричі по два — однаково буде шість, — але вчителька знову розсердилася на нього за те, що він отак не по-науковому висловлювався, і знову вліпила двійку!..