Він уже сам починав вірити, що не сам у себе вистрелив, а стріляв таки куркуль. В оту шибку, яку його безжурний батечко висадив, та все не знаходив часу вставити. Повіявся ще на тому тижні в далеке село не так на заробітки, як на дармову випивку, і йому й горя немає, що сина його ледь не встрелили.
— Якби не встиг прикритись рукою, то вже й на світі не було б. Цілились же прямо межи очі!
Так і в повіткомі комсомолу сказав, а потім і на суді, коли дійшло до суду. Бо знову в село налетіла міліція, тепер уже майже в повному складі: на голови повітового начальства манною небесною впала звістка, що озвіріла куркульня стріляла у комсомольця. Була надрукована в повітовій газетці на цілу сторінку стаття "Замах озвірілої куркульні на комсомольця", почав готуватися показовий процес, на який мали приїхати кореспонденти із столичних газет, тому начальник міліції, коли Данько врешті сказав, що стріляв, мабуть, батько Василя Коваленка (мстився за сина), відповів Данькові, що одного Коваленка замало.
— З усієї України, вважай, з'їдуться. А ми їм усього одного куркулика? Та нас і кури засміють! Думай, хто ще міг стріляти. Та побільше пиши, що їх, гадів, жаліти!
Довго мудрували над складеним списком. Відібрали ще чотирьох найбагатших.
— От тепер зовсім інша пісня! — весело сказав начальник міліції. — Учись, як воювати з клясовим ворогом.
— Ви їх що, арештуєте? — Данька уже мучила совість.
— Ні, на курорт пошлемо! — розсміявся начальник.
Звівся, розправив гімнастерку під ременем, пересунув важку кобуру з "маузером": "Ну, видужуй, а мені за роботу".
До суду Данько зовсім поправився. Рана затягнулася, тільки скрючило пальці, і коли Данько свідчив на тому процесі, то відкидав чуприну з лоба не правою, а лівою, щоб усім було видно, що зробив клясовий ворог з його рукою. І той жест лишився на все життя: скрюченими пальцями лівої зачісувати волосся.
Тож Данько, раз по раз відкидаючи лівою рукою чуприну, розповідав судові про те, як пізно ввечері сидів за столом, обличчям до вікна, що його і спасло. Бо встиг побачити дуло відріза, націленого межи очі, та й прикритись ось цією рукою...
— І ви упізнали того, хто у вас цілився? — поцікавився суддя.
— Упізнав.
— Кого ви впізнали?
— Старого Коваленка.
— Сину, що ти говориш?! — закричав Коваленко. — Бога побійся! Бога Данько якраз найменше й боявся.
— А що було потім? — допитувався суддя, осмикнувши підсудного.
— А далі він вистрелив. Ось у цю руку.
— А далі?
— А далі я схопив правою рукою наган і стрельнув у відповідь. Зал вибухнув оплесками. Аплодував і начальник мшції, хоч і усміхався тихцем. "Далеко, хлопче, підеш!" — немов говорив той усміх.
Куркулів засудили до найвищої міри соціяльного захисту — розстрілу з конфіскацією майна, а ім'я Данькове прогриміло на всю Україну. Навіть центральні газети згадували про нього: герой клясової боротьби на селі. Данько відразу й повірив, що він таки герой, та й як не повірити, коли невдовзі йому запропонували вступити до партії і рекомендацію написав не будь-хто, а сам секретар повіткому.
І ще одна несподівана радість Данькові: коли розпродували конфісковане майно куркульні (старих і малих викидали на вулицю в чому були), то йому безплатно виділили єдину на все село зінгерівську швейну машину. Машині хоч і було вже років із двадцять, але вид мала такий, наче щойно із фабрики, так берегла її куркульня. У батька й очі загорілися на ту машину:
— Давай продамо! Я й покупця знайду. Га?
Данько, однак, і не подумав пристати на батькову пропозицію: згадав, як той продавав колись корову. Поставив машину на стіл, на самому покуті (на стіні вже не образи, а великий портрет Карла Маркса, і мати плювалась щоразу, бачачи ту бородату личину), щоб одразу впадала у око, коли хто надумається ступити до хати. Машина так і простояла до тридцять четвертого року, коли Данька забрали на роботу в район.
Але це ще далеко попереду, а поки що Данько розорив, як і нахвалявся, церкву. А перед цим влаштували вночі засідку та вхопили старенького священика, що вийшов до вітру, та й повалили на землю й одчикрижили овечими ножицями ріденьку вже косу по самісіньку ріпицю. Священик, коли його стригли, по-темному прихвачуючи разом з волоссям і шкіру, плакав, як мала дитина, не так, мабуть, од болю, як од сорому, а вранці, одягнувши рясу, повісивши на шию хрест, пішов за тридцять кілометрів до залізниці та й кинувся під поїзд. Як вийшов, кажуть, за село, то обернувся, вклонивсь до землі: "Простіть мене, люди, як я вас прощаю", ще й поклав хрест на сонні хати, що бовваніли внизу.
Почувши про наглу смерть батюшки, жінки плакали, чоловіки жалісно супились, Данько ж усміхнувся: так йому, довгогривому, й треба!..
Тож, розоривши храм Божий, Данько заходився коло артілі. Дав урочисту обіцянку в повіті, що його село перше стане на рейки колективної праці, недаремно ж носить назву Червона Комуна, — і тепер кров з носа мав виконати свою обіцянку.
* * *
Про те, як Данько зганяв до артілі людей, як "умовляв" непокірних, що з усіх сил упиралися проти комуни, можна було б написати окрему повість. Хоча б про ті ж агітбригади, сформовані Даньком в основному з підлітків, комсомольців та комнезаможників та ще з нещасних учителів, які на селі за все у одвіті. Як кожна бригада, озброєна фанерною постаттю Чемберлена ("Чемберлея", — казали дядьки), рушала зранку до впертюха — дядька, якому краще головою в петлю, аніж у ту чортячу артіль, і, підійшовши до його двору, дружно кричала:
— Бойкот!.. Бойкот!.. Бойкот!..
І, накричавшись отак, прибивала отого Чемберлея до воріт, і вже ні хазяїнові, ні його сім'ї не те що не вийти на вулицю, а й у двір не поткнутися з хати. Сиди в своїй норі, поки й почорнієш, а худоба хай поздихає од голоду.
Потримається, потримається дядько день-другий та й просить комсомольця, що чергує невідступно в дворі:
— Синку, гукни голову!
І прийде Данько: в юнгштурмівці, в уже хромових чоботях та ще й при наганові:
— Ну що, дядьку, надумались?
— Надумався, як не надуматись.
— То писати в колгосп?
— Пиши... Хоть і в могилу пиши, тіки зніми отого Чемберлея! Бо моя корова вже й ясла погризла...
Отак "агітував" непокірних Данько і таки добився того, що на весну двадцять дев'ятого року, зліквідувавши куркульських недобитків, виславши їм услід кількох підкуркульників та злісних агітаторів супроти радянської влади, рапортував у повіт, що селяни Червоної Комуни дружно і з великою радістю об'єдналися в артілі.
Першими у повіті, а то, може, й окрузі.
Про все це, повторюю, можна було б написати цілу повість, але події нас кличуть вперед, до тридцять другого року, що підніс Дань-ка на багато щаблів угору, підніс так високо, що навіть найближчі друзі (якщо вони в нього були) не насмілилися б його звати Даньком, а тільки Даньком Даниловичем або товаришем Сокалом.
Тож поведемо мову про збори, з яких, власне, й почався стрімкий злет Данька Даниловича.
Збори відбулися в повіткомі, на них були скликані всі комуністи, і стояло на них єдине питання: "Про завдання комуністів у виконанні стрічного пляну хлібопоставок державі".
Данько сидів у першому ряду, так що йому добре було видно всіх членів президії, але не на членів президії дивився жадібно Данько, не на першого секретаря повіткому навіть, а на високого гостя із столиці. Гість і справді був, як жердина, високий і худющий такий, наче всі оті недовиконання та недопостачі, про які йшла мова на зборах, відбивалися на його власнім здоров'ї. Слухаючи промовців, які, наче змовившись, посилалися на те, що був недорід і забрано все, що тільки можна забрати, лишилося тільки на посів та щоб хоч дотягти до нового врожаю, гість усе більше супився, а сірі очі його займалися все лихішим вогнем. Врешті не витримав, щось сердито шепнув секретареві повіткому, і той, миттю зірвавшись, оголосив:
— Слово має секретар Центрального комітету нашої партії! І перший, піднявши руки над головою, заплескав у долоні. Секретар ЦК швидко пішов до трибуни, підніс застережно
руку: не треба оплесків! не треба! — але зал аплодував гаряче й віддано. Високий гість став за трибуну, прицілився в притихлі ряди нещадним поглядом.
— Товариші, кого я тут чую? Комуністів, вірних бійців більшовицької партії чи агентів куркульні та петлюрівських поплічників? —
Густий чорний басище його залунав так несподівано, що Данько аж голову в плечі втягнув. — Ви що собі думаєте, ми повіримо вашим баєчкам, що в селах нема хліба? Пролетаріят вам повірить?
Він, здається, аж задихнувся від одної лиш думки, що в когось могла виникнути така крамольна надія. Ляснув долонею по трибуні, ще більше нахилився до зовсім уже завмерлого залу, нависаючи над головами важкою, довгою тінню:
— Даремні ваші сподіваннячка, товаришочки: не повіримо!.. Потім уже трохи спокійніше продовжував:
— Точиться жорстока, не на життя, а на смерть боротьба з нашим лютим клясовим ворогом. Зараз питання стоїть так: хто кого. Або ми його — і тоді побудуємо соціялізм, або він нас — і тоді знову в нашій країні запанують капіталісти й поміщики. Так для того ми робили революцію, проливали свою кров у громадянській війні, щоб знову повернутися до старого ладу?! — І вдарив по трибуні, тепер уже кулаком. — Не дозволимо!.. І нічого тут проливати крокодилячі сльози, що селянам загрожує голод! Яким селянам? Куркульським недобиткам, в яких ми заберемо хліб? Так хай поголодують хоч раз, може, стануть не такі пузаті...
— А діти? — несміливо з залу.
— Що — діти? — не зрозумів секретар ЦК.
— Діти теж нехай голодують?
Обличчя секретаря взялося червоними плямами:
— Це провокаційне запитання! Чиї діти? Пролетаря? Незаможника? Чи КЛАСОВОГО ворога, петлюрівського недобитка? Чиї діти, питаю я вас? Тут лунали слова, що коли заберемо весь хліб, то в селах почнеться масова голодовка. Це — контрреволюційна пропаганда! В Радянському Союзі голодовки бути не може!
Зал німував, і секретар ЦК знову заспокоївся. Але бас його не посвітлішав:
— Перед нами стоїть історичної ваги завдання: виконати й перевиконати стрічний плян хлібоздачі, рапортувати перед ЦК ІІКП(б) й особисто товаришем Сталіном про переможне завершення здачі хліба державі ще до кінця цього року. ЦК КП(б)У покладає всі надії на вас, сільських комуністів.