Бо ти один раз прийшов у цей світ неосяжний і твоє куценьке життя більше не повториться ніколи.
Ніколи...
Отак лежить лицем до неба Максим, лежить та й незчується, як і засне. І сон теж не такий, як у хаті, — темним клубком, — а легкий та прозорий, пропахчений дикою м'ятою, що поросла густо довкола.
Прокинеться, весь у росі, як і трави довкола, і ще по темному сідає до човна. Доки довеслує, почне й розвиднятись, і Максим, зійшовши на лужок, обов'язково нарве квітів. Та не просто нарве, а підбере квітку до квітки, пелюстку до пелюстки, колір до кольору так, щоб і росу не струсити, та й понесе Марусі. Зайде до ще сонної хати, обережно до ліжка скрадеться, примостить біля щоки, аби вона, очі розплющивши, одразу ті квіти побачила.
Маруся ті квіти одразу й побачить. Побачить і дорікне чоловікові:
— Краще б ти трави телиці вкосив!
Бо де ж це видано, щоб у селі чоловік жінці квіти підносив! Дізнаються — засміють!
І, поспіхом ті квіти прибравши, нишком телиці й згодує.
Іще одне світле віконце в житті Максимовому: телевізор. Клуб кіноподорожей.
Ні в кого на селі ще тоді не було кольорового, тільки в Максима. Змотався аж у Черкаси, виклав усі свої заощадження, привіз, як лялю, в колясці. Того ж дня поїхав до майстра і, коли антену поставили та ввімкнули телевізор (екран так і заграв барвами), сказав Марусі:
— Теперички і в кіно ходити не треба.
Щосуботи, в день показу кіноподорожей, особливо старанно голився. Діставав чисту сорочку, одягав єдиний святковий костюм, взував нові, ще до ладу не розношені черевики, сідав до екрана. І тоді ні заговори до нього, ні підійди. Хай і хата загориться — ухопить щонайперше телевізор. Нестиме й очей з екрана не зводитиме.
Якось (Максим "мандрував" саме по Африці) голові припекло приварювати петлі до металевих дверей в гаражі. Скомандував парубчакові, який саме на мопеді під'їхав:
— Ану змотай до Максима, хай бере апарат та чеше сюди! Той, радий старатись, і покотив.
— Дядьку Максиме, голова казали, щоб ви брали апарат та чесали до нього!
— А що там горить? — не одводячи погляду од екрана, поцікавився Максим.
— На двері петлі наварювати.
— Передай, що мені зараз ніколи. Як упораюся, так і прийду. Парубчак до голови:
— Дядьку голово, дядько Максим передали, що їм зараз ніколи!
— Що там у нього? — голова роздратовано. Звик, щоб усяк біг спотикаючись, коли покличе.
— Вони телевізор дивляться.
— Телевізор! — сказивсь голова. — Я йому покажу телевізор! Мотай і скажи, щоб одна нога була там, а друга тут!
Парубійко знов до Максима:
— Голова сказали, щоб одна ваша нога була тут, а друга вже в нього! — закричав із порога.
— Що там горить? — Максим уже й забув, що йому перед цим казав парубійко: леопард саме скрадався до мавпи.
— Та до воріт петлі приварювати!
— До задниці собі хай приварить! — Леопард от-от стрибне на мавпу, а цей недоумок із своїми петлями!
Парубчак і попер до голови. Підкотив, закричав на всю вулицю:
— Дядько Максим передали, щоб ви оті петлі до задниці собі приварили!
Ну як голові отаке почути? Та ще при народові!
І не уникнути б Максимові біди, коли б голову не перевели невдовзі до району: директором птахофабрики. Голова — цар і бог на селі, незважаючи на всі перебудови та розвиток демократії: захоче — помилує, не захоче — зітре в порошок. Тож довелося б Максимові хапати під одну руку телевізор, а під другу Марусю й Мурка та й чухрати світ за очі, коли б голову не взяли до району.
З головою перемололось — накотилася на Максима інша морока: надумалась Маруся будувати нову хату. Аби була не гірша, ніж у людей. І хоч як опирався Максим, хоч як переконував, що і в цій ще можна кілька років пожити, Маруся затялася на своєму: "Або будуймося, або я з двору зійду!" Особливо після того, як із стіни до Марусі виткнувся вуж. Голова в голову.
Хазяйновита Маруся вже і двір обжила: появилися й кури, й гуси, й качата, навіть пара індиків, а в хлівці — паця, а в корівникові — біленька теличка, Марусина тезка... Крутиться жіночка з раннього ранку до пізньої ночі, Максим не знає, коли вона й спить: лягає в постіль — Маруся ще хазяйнує в дворі, проснеться — од жінки вже й слід прохолонув. Бо не тільки ж птиця-худобина, а й город: півгектара, не менше, де одна робота скінчається, а друга вже достигає. Од ранньої весни до пізньої осені Маруся з сапкою й спала б. Та ще й колгосп, ферма, де Маруся телятницею, — щоранку гуркоче машина, жіноту підбираючи. Там теж треба рук та рук: і нагодувать, і напоїть, й прибрати, й почистити, і принести, й однести, та не один раз, а тричі на день. А до того ж іще й не забуть прихопити додому, що погано лежить, бо не вкрадеш — не проживеш; це вже не тільки в свідомість — у кров уїлося протягом існування ладу колгоспного і щезне хіба що разом із колгоспами. Маруся поверталась додому з корзиною повною, а то й з таким клумаком, що в Максима спина тріщала, коли він його пер до корівника. "Та чи тобі більше од усіх треба?" — не раз питав жінку Максим. "А я що, гірша од інших? — одбривала Маруся. — Люди беруть, то не гріх і мені". І Максимові тільки лишалося дивуватись, як той колгосп не розтягнули досі, бо не тільки свої, а й з району, і вище налітають, як те гайвороння, поклювати чужого: не кошиками — машинами цуплять. Максим одному такому аж у Київ повну машину відтарабанив: і картоплю, й капусту, і моркву, й буряк, і борошно, й гречку, ще й меду бочечку та півкабана, — підвіз серед білого дня, на очах усієї міліції київської, і ніхто не підійшов, не поцікавився навіть, а кому ви оце, хлопці, пиряєте? Давно уже, мабуть, звикли до того, що кожної осені до цього будинку багатоповерхового, в якому начальства як трутнів (не просто дрібненькі злодюжки — злодюги в законі), під'їжджають щоденно машини з краденим. То коли уже й ті машинами цуплять, не боячись, то не гріх тоді одщипнути трохи й Марусі од того, що її каторжною працею надбане.
"Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у людей", — казала щоразу Маруся. І про хату те саме сказала: "Люди он строяться, а ми що, гірші од інших?"
Звісно, не гірші. Тож хотів не хотів Максим, а мусив братись до діла.
Міг би звести таку, як сусіди. Діставали правдами-неправдами дерево й цеглу, цемент і шифер, фарбу та шкло та й ставили ошатні будиночки на дві-три кімнати, ще й з верандою ("вирандою" — казали в селі), кухнею, а то, гляди, й з ванною, бо вже й воду провели по селу, — все як у місті, за винятком туалету хіба що; скидати штани й сідати під дахом, де сплять і їдять, — не вкладалося в голову жодну, для цього оно за сараєм типова споруда, вітрами підбита, дощами омита, снігами укрита. Батьки наші ходили до неї — ходитимемо й ми, в батьків не одморожувалось — не одморозиться і в нас. Новенькі будинки росли по селу, як гриби по дощеві, подібні один до одного, наче близнята. Ще й у кожного обов'язково залізний півень на димареві, поміняй місцями — не розбереш, де сусідів, де мій.
Тож Максим теж міг би поставити хату таку, як і в людей, і по півня з'їздив би на базар у Черкаси — діло нехитре. Але Максим не був би Максимом, коли б не надумався спорудити таку, якої ще й світ білий не бачив. Ну, світ не світ, а його село то вже напевне. А може, і весь район.
Надумався Максим звести двоповерховий будинок. Бачив щось подібне на кольоровому фото в журналі — довго не міг очей одірвати. Перший поверх із дикого каменю, а над ним, по периметру на метр виступаючи, вже другий — з червоної цегли. І величезний балкон — не в бік вулиці, а на луг, на Сулу. Вийдеш, глянеш — вся краса, весь отой обшир безмежний тобі так у душу й хлюпне.
Іще й вікна як у храмі. Високі, вгорі заокруглені. Від чого будинок здається ще вищий. У небо націлений.
І димар стрімкий посередині. А на димареві вже півень...
Ні, не півень, півні он і так над димарями по всьому селу намозолюють очі. Наче з одного яйця. Торгував ними інвалід у Черкасах — клепав за шаблоном. Максимові ж захотілося чимось таким димар увінчати, щоб у кожного, хто мимо проходитиме, рот розтулявся од подиву.
Спершу надумався страуса. Намалював на папері, так і так приміряв — не підходить. Страус важко сидів на димареві, наче квочка на яйцях.
Перекинувсь думками на оленя. Уявив голову, рогами важкими увінчану, змалював майже півзошита — знову не те. Щось підказувало Максимові, що й птах заморський, і олень північний не приживуться на його димареві.
Мучився-мучився Максим, серед ночі навіть підхоплювався, аж одного разу наче блискавка пітьму освітила: кінь!
З дитинства кохався у конях. Дід Максимів був конюхом, тоді ще в колгоспі тримали цілий табун, і не було більшого щастя малому, коли дід брав його попід руки, одривав од землі та й садовив на коня найсмирнішого:
— Ану, Максиме, покажи, який ти козак!
Максим щосили хапався за гриву, грудочкою прикипав до широкої спини, боячись скотитися з верхотури додолу: земля була хтозна й де унизу. І страшно, і солодко, й щемко холодило у грудях, і хотілося вищати од захвату. Дід вів коня за повід од конюшні до водопою, і здавалось малому Максимові, що він уже пливе у повітрі, під самісіньке небо піднесений.
Максим днював-ночував на конюшні, а коли трохи підріс, то щоліта, під час канікул, ганяв разом із дідом на пашу коней. Г так наловчився їздити верхи, що вже не боявся й стригунців необ'їжджених: скочить, прикипить до наче відлитої спини, свисне, вдарить п'ятами в боки — тільки вітер у розхристані груди, тільки тупіт шалений у вухах та порваний простір, що ошматтями ляга під копита.
Потім не стало ні коней, ні діда. Коней пожерли трактори та машини, дід помер од нудьги, од смертної туги за кіньми. Максим був уже підлітком, і дід, лежачи на смертному одрі, не раз стогнав до онука:
— Максиме, ану виглянь у вікно, то не коні мимо пробігли?
— Та які там, діду, коні! — відповідав щоразу Максим. — За ними вже й слід прохолонув.
(Нині, оглядаючись на ті роки далекі, Максим ладен був одкусити собі язика: ну хіба важко було утішити старого, що йому то не вчулося, що коні і справді протупотіли мимо їхнього двору!)
— Е-ех!.. — чи то схлип, чи то стогін виривався з старечих грудей, і дід одвертавсь до стіни...
Дід так і помер — до стіни обличчям...
А в Максима на все життя — незборима туга за кіньми.