Вони обоє, мабуть, щойно сміялися, сміх іще бринів їм у очах, тріпотів на вустах, на обернених до нього обличчях. Василі, Гнатович кашлянув — так йому стало ніяково од думки, з чим він прийшов, а жінка якусь мить ще весело дшшдаст, на нього. Та ось у неї враз стали холонути очі. ('.міч іще тріпотів на молодих та червоних вустах, а холод у.ке стікав по обличчю, па нього мов тінь насувалася — іівпїпо привітне, воно ставало замкнене й лихе.
Чого вам? — спитала пороже: в кімнаті так і померкло.
Напии, Гнатович переступив з ноги на ногу, обіперсь на ціпок: в нього знову загупало в скронях, а губи заті-ііалііп, ображено.
<"т, мовив над силу,— ви вчора на мене кричали...
IIv іі кричала! — сказала з викликом жінка, голос Vi .ж і иіеііім. І Василі, Гнатович, боячись, що вона знову ніриеіі.пі на крик і повторитксіі вчорашня жахлива сцена, десь у душі в,ке жалкував, що по послухався дружини... Василі. Гнатович іл докором, а жалем до себе, до своєї лпороби важкої спитав:
За що?.. Що я вам такого зробив?
— Він ще й питає! — вигукнула жінка. Очі її знову аж різали Загурка — стільки було в них ненависті,— Вій ще н питає!
— Мамо, хто це? — запитала дочка, пильно дивлячись на незнайомого дядька.
— Дядько — не бачиш! — відповіла жінка сердито.
— Дядько?.. Який?
— Той, що вбив нашого татка!
У дівчинки очі стали квадратні. Вчепилася щосили за материну спідницю, дивилась перелякано, а Василеві Гнатовичу знову здалося, що його вдарили в груди. Він убив?.. Він?.. Що ця божевільна каже дитині?!
— Кажу те, що е! Забирайтесь геть, нам треба в школу!
Випхала мало не в шию. Грюкнула дверима, аж струсонувся будинок, пройшла мимо, не дивлячись, тягнучи за руку дочку, яка оглядалась на дядька. Василь Гнато-вич все ще стояв, наче розіп’ятий на тому моріжку веселому, розгублено дивився вслід. "Я вбив?.. Я?.." Лише зараз дійшло, в чому його звинувачує ота розлючена жінка.
Він убив її чоловіка!.. Коли?.. Як?.. Що за безглуздя!..
Озирнувся, підсвідомо шукаючи свідків своєї непричетності до всього того, що сказала йому жінка.
Вулицею йшли люди, дехто здивовано, а дехто з насміхом, як здалося Загуркові, поглядав на нього, він подумав, скільки буде розмов, пересудів та здогадів, подумав про це і вийшов па вулицю. І тут уже по-справжньому пожалкував, що не послухався дружини: спускався мовби нічого, а рушив угору — одразу ж стало заходитися серце. І хоч опиравсь на ціпок, ноги підламувалися, з кожним кроком ставало важче: здавалося, що ось-ось упаде. Зупинився, хапаючи перекошеним ротом повітря. Слава богу, що хоч нікого не було поруч, піхто не бачить, що з ним. "Нічого, нічого... Все минеться..." Пошукав очима лавку: присісти, відпочити, та лавки поблизу не було. Стояв, не зважуючись ступити вперед, хоч серце, здавалося, й утамувалося трохи, і хто зна, скільки б отак простояв, аби не машина, не директор, що сидів за кермом.
Упізнав машину одразу: червоний "Москвич" — єдиний отакого кольору на весь їхній виселок, і, ще не бачачи, хто за кермом, уже знав, що Полотуха: сам водив машину, з шофером їздив лише в Київ, у міністерство чи главк, а зараз котив, мабуть, на пристань — довідатись, чи пригнали баржі, бо річковики їх частенько підводили, і тоді доводилося розпочинати робочий день лайкою по телефону. Лаятися ж Данило Григорович умів, тут йому трудно було знайти конкурента: річковикам частенько доводилося вислуховувати таке, що й трубка розжарювалась. Зате баржі появлялися після кожної такої розмови, наче з мішка хто їх витрушував, і капітани буксирів щоразу цікавились:
— Ваш директор часом не боцманом був?
Тож "Москвич" котив донизу, аж курява слалася вслід, і Василь Гиатович одступив, щоб не потрапити під колеса, ще й одвернувся: не хотів, щоб Полотуха його впізнав, але хіба від таких очей можна сховатися? Гальма завищали мов недорізані, машина зупинилася.
— Гнатович?.. Ти що тут робиш?
— От... прогулятися вийшов...— сказав знічено Василь Гнатович, світлі очі дивилися так гіезблимпо й гшльно, що Загуркові стало якось не по собі.— А топор от не можу дійти...
Полотуха ще якусь мить не спускав з нього пильного погляду, потім глянув на годинник.
— Сідай!
— Та я вже якось сам...
— Сідай, сідай! — уже нетерпляче.
І Василь Гнатович — що лишалось робити? — поліз у машину.
Дивився збоку на енергійну, вперед націлену постать директора, з тоскною заздрістю думав: "От кого й хвороби не беруть!" Од Полотухи віяло незламним здоров’ям людини, яка зранку схопилася, мов на пружинах, зробила зарядку, прийняла холодний душ, розтерлася до червоної шкіри, поснідала ('.манно — зарядилась енергією на весь День, до само)1" вечора.
— Скоро видужаєш?
— Та от... потроху виборсуюсь.
— Видужуй — ти мені потрібний!
Зупинився навпроти котеджу:
— Ну, бувай! І якщо які ліки — кажи, не соромся.
Василь Гнатович став дякувати, але Полотуха його вже
не слухав — нетерпляче шарпав ручку швидкостей. Га-зонув, покотив щодуху. Василь Гнатович дивився вслід і думав розчулено, що яка ж таки гарна людина Данило Григорович, бач, не проїхав мимо, підвіз і про ліки не забув,— дістане, якщо будуть потрібні, з-під землі викопає. Вже раз було, коли він лежав у лікарні й професор сказав, що не завадило б швейцарські пілюлі. Дружина з ніг збилася, всі аптежи оббігала, обдзвонила всіх знайомих — безрезультатно. "Чому не сказали одразу?" — розсердився тоді Полотуха. В той же день і заніс, не сам, щоправда, дістав, не вистачало, щоб він і по аптеках мотався, а покликав Бузде й наказав не з’являтися без ліків. Василь Гнатович уже наступного дня ковтав швейцарські пілюлі...
— Сходив? — щойно переступив поріг, запитала дружина.
— Сходив,— буркнув Василь Гнатович: одразу ж пригадав повні ненависті очі жінки, оті її слова до дитини.
— Ну й що?
— Не застав.
— Я ж казала, що не застанеш.
— Нічого ти не казала! — вже зовсім роздратовано обірвав він дружину. На її обличчі одразу ж ліг вираз терплячої отієї покірності, що його найчастіше звик бачити Василь Гнатович.
— Ти, Васю, може, ляжеш?
— Одчепися, ради бога! Що ти од мене хочеш?
— Я, Васю, нічого... Думала, що ти натомився.
— Думала, думала!.. Поменше думати треба!
Василь Гнатович все ще бурчав, хоч Ліна й замовкла. Жалісливе мовчання дружини його теж дратувало, бо нагадувало, що він таки хворий. І Василь Гнатович, щоб не розпалитися зовсім, пішов до спальні.
Хоч був патомлений, в ліжко не ліг: знав, що дружина не витримає — загляне. Вона й справді заглянула, лагідно спитала:
— Тобі нічого не треба?
— Нічого!
Стояв до неї спиною, чекав, поки вона вийде.
— Піду готувати сніданок. Тобі ж скоро їсти.
Василь Гпатович вперто дивився у вікно, потім ліг на
ліжко й думав про ту жінку,— не міг про неї не думати, хотів би — не міг! — і її останні до дитини слова, що він убив їхнього татка, палили свідомість.
Він убив?.. Він?.. Боже, що за безглуздя!..
Але не могла ж вона отак просто вигадати! Щось, мабуть, та було...
І за сніданком... яйце некруте, півсклянки чаю й ложечка сиру... за сніданком не витримав — спитав дружину:
— Як його прізвище?
— Чиє? — не зрозуміла одразу вона.
— Ну, того... Чоловіка твоєї знайомої... Що півроку тому помер...
— Здається, Валько. Я ж із нею й місяця не пропрацювала.
— Здається!.. Тобі все здається!
Прізвище йому не говорило нічого: на заводі було з десяток Вальків.
— А як його хоч звали, не запам’ятала?
— Якось кумедно, мов і не по-нашому.— Ліна аж лоба наморщила, пригадать намагаючись,— Ксаверій!
—Ксаверій? — Загуркова рука з ложечкою так і застигла.
— Ксаверій, еге ж! — закивала головою Ліна.— Наші ще кепкували: вибрала чоловіка, що натщесерце й не вимовиш...
Іще щось говорила дружина, але Василь Гнатович її вже не слухав: Ксаверій!.. Валько!.. Як він одразу не здогадався, що це міг бути тільки Валько!
— Од чого він помер? — запитав, щоб остаточно упевнитись.
— Щось із нирками в нього... Камінці, чи що... Ліг на операцію — під ножем і помер...
Камінці!.. Тепер не лишилося сумніву: це був той самий Валько! Він ще тоді здивувався: чоловік зовсім молодий, а обличчя жовте й брезкле.
— Не сплю вже яку ніч! — скаржився Загуркові.— 3< і всім, прокляті, замучили!—і подав санаторно-курортну картку.— Ось на курорт, кажуть, їхати, буцім допоможе, а то, кажуть, під піж...
Папілі. Гнатович пообіцяв, що путівку дістане: не вистачало ще різати! Знав уже, яка це тяяша операція: робили старшому братові. Півроку провалявся в лікарні. Лягав чоловіком, а вийшов — тінь од людини.
• • Тільки на курорт! Про операцію й не думайте!
Та поїду, якщо дістанете. Жінка живцем випихає із хати: їдь! Паче путівки на дорозі валяються...
Нічого, дістанемо,— пообіцяв іще раз Загурко.— Зважайте, що путівка у вас у кишені.
Може, тому іі вибивав цю путівку, як ще жодної не вибивав. Спеціально з’їздив у Київ, роздобув резолюцію профспілкового начальства найвищого: видати! Але й це ще пе все. Довелося поповоювати у відділі, що відав путівками,— не було, відповідали, всі роздали, почекайте наступного кварталу. А хвороба чекатиме? А людина помре — на чиїй буде совісті? Сам себе не впізнавав — так брав за горлянку. Бюрократи, чорнильні лоби, за папірцями людини живої не бачать! Пообіцяли нарешті: дамо. Дамо, тільки одчепися! Де ти і взявся такий?.. Кудись подзвонили при ньому, когось ублагали повернути путівку ("Дві дамо замість однієї!.. Дві!.."). Умовили. "Сьогодні п’ятниця? В понеділок і вишлемо. Або найпізніше — у вівторок".
Повернувшись із Києва, Василь Гнатович розшукав одразу ж Валька, сказав йому весело:
— Ну, Валько, готуй чемодани: на тому тижні буде путівка!
У Валька й обличчя освітилося.
Ще ніколи не було, здається, так хороше на душі в Загурка, як того дня. Весь час бачив вдячні очі Валька.
Навіть друясина помітила:
— Що це з тобою?
— А що?
— Та якийсь ти сьогодні на себе не схожий. Мовби засватаний.
— Засватаний, Лійочко, сам себе і посватав! — Обійняв дружину за плечі, зблизька в очі заглянув: милі, хороші, найрідніші в світі.— Хочеш, підемо сьогодні в кіно?
В дружини обличчя стало враз таке налякане, наче він запропонував їй стрибнути в прірву.
— Ой, картопля горить!
Вирвалась, побігла прожогом на кухню.
"Ну, жінки!" — посміювався добродушно Загурко: святкове почуття все не проходило.
А потім сталося таке, що краще не згадувати!..
Але спогади стояли, понурі, в головах, чатували на нього, і годі од них одв’язатиея...
Путівка прийшла аж у п’ятницю.