А з султаном вести тонку гру до останнього дня, і головним козирем у ній буде ця прекрасна полонянка! Як добре, що йому спала на думку така туманна обіцянка султанові: подарувати дівчину після перемоги над гяурами! Отже, у нього буде вдосталь часу, щоб маневрувати і зберегти Златку для себе… Хоча й треба кожної днини ждати від султана нового нагадування — тоді доведеться пожертвувати своїм почуттям і відпровадити полонянку в султанський гарем… Та до того далеко!
Він ще раз пильно глянув на дівчину. "Справді, лікар П’єтро правильно визначив її хворобу: у неї болить душа, — подумав із сумом, запримітивши глибоку зажуру в її прекрасних очах. — Але ж здавна відомо, що душу лікують не травами, не мазями і навіть не цілющими водами, а часом і добрим словом".
Златка стояла мовчки, в напруженому чеканні, і не зводила з нього тривожного погляду. Вона була прекрасна, як ніжна польова квітка…
Кара–Мустафа стримав зітхання. Хай йому біс, коли б не султан, ця польова царівна — хотіла б вона того чи ні — розділила б з ним його ложе!
Златка розцінила по–своєму думки й почуття великого візира, що мимоволі відбилися на його обличчі, і в її очах знову промайнув страх.
— Не бійся мене, пташко. Я не заподію тобі зла, — лагідно сказав Кара–Мустафа, ступаючи крок наперед.
— Я не боюся. Аллах захистить мене, — зіщулилася Златка.
— Не Аллах, а я, дівчино… Я захищу тебе від усього злого на світі! Бо в моїй владі — робити добро і зло. Ти це розумієш?
— Розумію. Тоді зроби добро — відпусти мене…
Кара–Мустафа усміхнувся.
— Дурненька, ніде тобі краще не буде, як тут. Скільки красунь з усього світу вважали б за честь і щастя стати моїми одалісками!
— Я ніколи не погоджуся стати наложницею навіть самого падишаха! — гордо випросталася Златка, і в її словах прозвучала така твердість, що Кара–Мустафа здивувався.
— Ніби у тебе є вибір!
— Так, у мене є інша можливість…
— Яка?
— Смерть… Я вже не раз казала тобі про це!
— Смерті ніхто не мине… Але такій молодій і красивій дівчині ще треба довго жити. І жити в розкоші, в коханні. І це тобі можу дати тільки я!
— Розкіш — так, кохання — ні.
— Чому?
— Бо я не кохаю тебе і ніколи не покохаю!
Кара–Мустафа розгладив пальцями, прикрашеними коштовними перснями, свою чорну бороду. Гм, давно вже його вуха не чули, щоб хто–небудь, якщо він сповна розуму, перечив йому чи говорив неприємності. А ось ця дівчина посміла! Її відверта відповідь боляче стьобнула його по самолюбству. Одначе він проковтнув образу, бо не міг на неї образитися, як не міг розгніватися на пишну троянду, що вколола своєю колючкою.
— Я ждатиму, поки ти зміниш ставлення до мене, — тихо проказав великий візир. — Місяць, два… рік… Ждатиму…
— Цього не буде ніколи! Не сподівайся!
По обличчю Кара–Мустафи промайнула тінь.
— Тоді я ждатиму до того часу, поки не розлюблю тебе.
— Що ж буде потім?
— Потім… Краще не будемо говорити, що буде потім…
— Ти накажеш убити мене?
— Ні, для чого ж? Я просто подарую тебе людині, яка тебе не кохає.
Златка на хвилину задумалась. Потім сказала:
— Спасибі за відвертість, ефенді… Отже, я маю якийсь час на роздуми?
— Безперечно.
— Тоді я думатиму, а ти мені не заважай!
— Ти зловживаєш моєю добрістю і моїм терпінням! — вигукнув зачеплений за живе Кара–Мустафа. — Пам’ятай, навіть закоханому може ввірватися терпець!
Златка зітхнула й нічого не відповіла. Вона розуміла, що потрапила в безвихідь, що висвободитись із лабет великого візира немає ніякої надії. Не було у неї надії й на те, що Арсен, батько чи брат знайдуть її тут. І все ж кожній людині, в якому б безвихідному становищі вона не опинилася, властиво сподіватися на краще. І вона сподівалася, а сподіваючись, боролась. Боролася за життя, за честь, за майбутнє…
Кара–Мустафа пройшовся по кімнаті, окинув оком речі, якими, за його наказом, кизляр–ага оточив цю своєвільну полонянку. Тут були десятки дрібничок, до яких жінки дуже швидко звикають і потім без них не уявляють свого життя.
Він лишився задоволений. Мине час — і Златка теж звикне до всього цього: до смачної їжі й ласощів, до гарного одягу, до всіх цих фонтанчиків, пальм, м’яких отоманок, до дзеркал в позолочених рамах і слоїків з пахучими мазями й парфумами. А коли звикне, тоді сама не захоче нікуди йти звідси.
Так само звикне вона і до нього, ще зовсім не старого і, як він уявляв, красивого мужчини. А тоді…
Златка напружено стежила за кожним рухом великого візира, за його непроникним обличчям, яким він за довгі роки життя при султанському дворі навчився майстерно володіти. Але нічого загрозливого для себе не помітила. Навпаки, його погляд швидше був ласкавий, ніж погрозливо–ворожий.
— У тебе, може, є якесь прохання, Златко? Кажи — і твоє бажання буде зразу ж задоволене, — тихо спитав Кара–Мустафа.
— Зараз нема.
— Якщо з’явиться, скажи Фатімі. Вона все зробить так, як ти забажаєш… Можеш звертатися і прямо до мене. Через кизляр–агу Джаліля… Повір мені, великий візир, перед яким тремтять цілі народи й держави, буде радий зайвий раз побачити тебе, квітко раю, і задовольнити твою найнеймовірнішу забаганку!
Останні слова Кара–Мустафа сказав з почуттям. Одначе відповідь Златки була холодна.
— Дякую. Сподіваюсь, до цього не дійде.
Кара–Мустафа довго й пильно подивився на неї, а потім, не прощаючись, поволі вийшов з кімнати.
Якийсь час Златка мовчки стояла в напруженні, ніби ждучи, що великий візир повернеться. Та він не повернувся. Його кроки, відлунюючись під високим склепінням, затихали вдалині. І, коли зовсім затихли, Златка враз зів’яла, плечі її опустилися, з грудей вирвався стогін, а з очей бризнули сльози. Вона простягла перед собою тонкі білі руки, зойкнула:
— Арсене! Арсенчику! Любий мій! Пропала ж я навіки!
І, забившись у глухому риданні, впала на покриту м’яким барвистим килимом тахту.
5
В Ейюб яничарський загін Сафар–бея, як знову став називатися Ненко, прибув опівдні і зупинився на господарчому дворі. Залишивши біля возів з військовим спорядженням, казною гетьмана та самим гетьманом невелику варту, голодні яничари кинулись до кухні, щоб чим–небудь поживитись.
Сафар–бей і Арсен, струсивши з себе дорожну пилюку і вмившись прохолодною водою з колодязя, попростували до палацу великого візира.
Арсен не певен був, чи варто йому з’являтися перед очі Кара–Мустафи, але Сафар–бей наполіг.
— Треба узаконити твоє перебування в моєму загоні. І найкраще буде, коли це зробить сам Кара–Мустафа.
— А якщо він не здогадається зробити це?
— Ну й що! Уже одне те, що ти був на прийомі у великого візира, піднесе тебе в очах яничарів і візирського почту так високо, що нікому й на думку не спаде коли–небудь запитати, хто ти й звідки.
— А якщо він упізнає мене і пригадає, що то я під Чигирином читав йому Сірків лист?
— То було так давно, — заперечив Сафар–бей. — Невже ти гадаєш, що він пам’ятає якогось там козака–уруса? Перед ним кожного дня проходять десятки, якщо не сотні, нових облич… Він швидше пригадає нашу з ним зустріч у Кам’янці. А це буде тільки на краще.
— Може, й так, — погодився Арсен, тяжко зітхнувши. — Не думай, що я боюся… Просто не хотілося б зараз потрапити в халепу, бо серце моє чує, що Златка наша десь тут… Зовсім близько… І тепер, коли ми добралися сюди, щоб визволити її, було б украй необачно припуститися помилки.
— Я згоден з тобою. Будемо сподіватися на краще. Про одне хочу застерегти тебе…
— Про що?
— Забудь, що мене звати Ненком! Навіть наодинці зі мною називай Сафар–беєм. Бо ця помилка може бути для нас фатальною.
Арсен усміхнувся невесело.
— Зрозумів, Сафар–бею. І не забуватиму.
— От і добре. А тепер — ходімо!
Вони відчинили важкі фарбовані двері і зайшли у просторий передпокій палацу. Їм назустріч поспішив огрядний високий капуджі45 — ага охоронного яничарського загону. Уважно вислухавши Сафар–бея і наказавши зачекати, зник за дверима. А через якийсь час з’явився і повів за собою.
Кара–Мустафа сидів у великій розкішно обставленій кімнаті біля столика на вигнутих золочених ніжках і щось писав. Закінчивши, присипав написане піском і тільки тоді підвів голову.
— Підійдіть ближче! — Голос його прозвучав холодно, різко. — А ти, капуджі–ага, вийди!
Той безшумно зник за дверима, а Сафар–бей з Арсеном ступили кілька кроків наперед і низько вклонилися.
— Ви прибули з Каменіче? — спитав Кара–Мустафа.
— Ні, великий візире, славний охоронцю падишахового трону, ми прибули з Немирова, — відповів Сафар–бей.
— Гетьмана Іхмельніскі привезли?
— Так, великий візире.
— А… — Кара–Мустафа зробив паузу, ніби роздумував — висловлювати свою думку чи ні.
Здогадливий Сафар–бей вклонився.
— Гетьманську казну привезли також, великий візире, — сказав він тихо, але виразно, і на його закам’янілому обличчі не промайнуло жодного почуття.
Кара–Мустафа задоволено кивнув головою.
— Це добре! — І, пильно приглядаючись, додав: — Мені здається, я вже десь бачив вас обох… Особливо тебе, чорбаджі46, — вказав він на Арсена. — От тільки не пригадую де…
— В Каменіче, великий візире, — вклонився Арсен. — Це було у паші Галіля… Ми тоді привезли з Немирова звістку про те, що гетьман Іхмельніскі послав свого родича, полковника Яненченка, до Ляхистану…
— А–а, пригадую…
Кара–Мустафа злегка прикрив повіками очі. Він і справді враз пригадав цих молодих чорбаджіїв, розмова з якими наштовхнула його на думку усунути Юрія Хмельницького і заволодіти його багатством.
— Я радий бачити вас. — На обличчі великого візира з’явився легкий усміх.
Чорбаджії знову вклонилися. А Сафар–бей запитав:
— Що накажете робити з гетьманом і його казною, великий візире? Чи не хочете самі глянути?
Кара–Мустафа підвівся, підійшов до чорбаджіїв.
— Як тебе звати?
— Сафар–бей, ефенді.
— А тебе? — повернувся до Арсена.
— Асен–ага.
— Я задоволений вами, — сказав Кара–Мустафа. — Чи не хотіли б ви служити у мене? Такі розумні й сміливі воїни мені потрібні! Ось ти, — він показав на Сафар–бея, — був би моїм чауш–пашою, а ти, Асен–ага, — чаушем…
Сафар–бей і Арсен переглянулись і разом відповіли:
— Ми раді служити вам, великий візире!
— Гаразд. Про вас потурбуються… А тепер ходімо до обозу! — І перший рушив до дверей.
Ідучи позад великого візира, друзі ще раз мовчки переглянулись. Сафар–бей підморгнув: мовляв, усе йде добре!
Поминувши анфіладу кімнат, де біля кожних дверей стояло по двоє мовчазних, суворих охоронців, спустилися вниз, до передпокою, і вийшли надвір.