Потім, коли Маг змахнув білою кам’яною дощечкою, взялися виривати траву, дерев’яними копачками зіскрібати землю. Незабаром з’явилося заглиблення, схоже на чорну таріль діаметром у кілька метрів.
— Що вони роблять? — не відриваючи погляду від кулі, обізвалась Кені.
— Мабуть, якесь ритуальне дійство. Побачимо.
Тим часом інші чоловіки носили камені — округлі, завбільшки з голову. Тими каменями вони вимостили "таріль", а тоді накрили сухим гілляччям і зеленим хмизом. Коли таким робом приготування були закінчені, всі трохи відійшли і сіли на траві. Маг, узявши дві сухі палички, почав терти, видобуваючи вогонь.
— Може, кинути їм пучок променів? — усміхнувся Імпет. — А то в нього трохи застаріла технологія.
— Не втручайся, — спохмурніла Кені.
Нарешті Маг запалив багаття. Сизий димок піднявся над хмизом саме тоді, коли зайшло Світило. Неза-баром полум’я затанцювало над усією "таріллю", люди відсунулися подалі — в сутінки, один лише Маг лишив-ся сидіти віч-на-віч із Духом Вогню. У світну кулю було добре видно, як тремтять відблиски вогню на його су-хорлявому обличчі, як ворушаться старечі губи: він щось говорив Духові Вогню, мабуть, благав його, умовляв допомогти, бо і міміка, і жести рук, і похитування корпусу виражали упокорення. Ні погроз, ні найменшого залякування!
Багаття палало цілісіньку ніч, і десь передсвітом тишу розкололи лункі вибухи — то від жару тріскалось каміння. Перші промені Світила позолотили верхівки дерев, і тоді пролунав різкий звук ріжка, будячи сонних. Майже всі "прихідці з неба" вже були на ногах, а Кені та Імпет чи не найперші. Вони вже знали, що зараз від-будеться ритуал на догоду Духові Вогню, і поспішили на узлісся.
Видовище було вражаюче. До "тарілі", що пашіла жаром, підійшов невеликий гурт босих і майже голих чоловіків, стегна яких були прикриті свіжим листям із різних дерев. На мить вони зупинились, Маг кинув кіль-ка зелених гіллячок на каміння і змахнув рукою. Присутні спокійно, без вагання рушили на "таріль", один за одним ходили по колу, ступаючи на розпечене каміння.
— Божевільні! — із жахом прошепотіла Кені.
Тим часом старий Маг почав кидати на "таріль" зелене листя — його жмутами подавали діти. Задиміло, зашипіло, — наче під ногами виконавців ритуалу звивалися гадюки. Картина одразу змінилася: учасники "хо-діння по вогню" взялися за руки і почали танцювати, щось вигукуючи. А потім, узявши в дітей невеликі де-рев’яні дзбани, почали чимось поливати каміння, затим усю "таріль" засипали землею. Оговтавшись, Кені піді-йшла до них, оглянула кожного, але ні в кого — найменшого опіку! Наче вони й не ступали на розжарене ка-міння.
Імпет наблизився до Мага. Старий випростався і наче повищав, очі йому сухо блищали, і важко було ви-значити, чого в них було більше: лютої затятості чи торжества. Капітан, не відводячи погляду від Магових па-лаючих зіниць, поцікавився, коли чекати допомоги, адже треба вести земляні роботи.
— Я питав Духа Лісу, — урочисто відповів Маг, — і він загадав благати Духа Вогню. Ти бачив, як Дух Вогню ласував камінням, чув, як воно тріщало в його зубах?
— Нам давно відомо, що вогонь зажерливий, — промовив капітан, спохмурнівши, — але ми втрачаємо час. Центральне Світило покарає усіх за таке зволікання. Треба негайно розпочинати роботу.
Маг прискалив око, і капітанові на мить здалося: старий наскрізь пройнятий отим жаром, що жеврів тут усю ніч.
— Дух Вогню наказав: син мій — Дан — мусить відправитися до самого Духа Світила!
— Як це? — здивувався капітан.
— Його перенесе дротик. Дан дізнається про все. Вернеться з мандрівки — стане на моє місце, буде Ма-гом.
— А коли не повернеться?
— Якщо Дух Світила залишить його в себе, нам не випадає переходити до іншого Світила. Все буде, як було.
— Ти сказав — дротик. Як він його перенесе? Він же летить недалеко.
— Дротик випустить дух, той полине вгору.
— А чому саме Дан?
— Так звелів Дух Вогню.
Старий знову прискалив око, і капітана обпалив хижий погляд.
Більше не питав ні про що. Хитнувши головою, поспішив до себе.
— Бачиш, бачиш, яке звірятко подарував Дан? — Малий Бад з розгону обхопив батька рученятами.— Зловив у хащах! Він ще ввечері приніс…
Дан, опецькуватий підліток, сидячи навпочіпки на підлозі, погладжував пухнасте кошеня по спині.
— Це з тих, що полюють на зовсім маленьких, — сказав, поглянувши на капітапа.
— Я знаю, це — кошенятко, з нього виросте великий кіт.
— А можна, хай він у нас живе? — з надією в голосі попросив Бад.
— Нехай. Годуватимеш, він і звикне. Це буде наш перший приручений кіт.
Підійшла Кені — обличчя схвильоване, в очах тривога.
— Дан приречений,— прошепотіла, озирнувшись на хлопчиків, що вовтузились з кошенятком. — Я не сподівалася, що старий такий підступний і жорстокий.
— Я знаю про його наміри, — зітхнув Імпет. — Дикість, звичайно, але…
— Які можуть бути "але", які вагання? — Кені насупила брови. — Треба відвернути це ритуальне вбивс-тво хлопця.
Капітан підійшов до Дана.
— Ти вже знаєш, куди тебе хочуть послати?
— До самого Духа Світила! — юне лице засяяло радістю.
— І тобі не страшно?
— Страшнувато, — похнюпився Дан. — Зате, як повернуся, — буду Магом!
— Ох ти… — захоплено вигукнув Бад. — Невже станеш Магом?
— Так.
— А навіщо це тобі? — подивився йому в вічі капітан.
— Мага всі мисливці слухаються. Я поведу їх уполювати величезного мамута.
— Полювання — це добре, але потрібно ще й працювати.
— Мисливці полюють, працювати не вміють.
— Ми навчимо, Дане. — Капітан по-батьківському поплескав хлопця по плечу. — І разом збудуємо та-ке… що зрушить планету, перекотить її до іншого Світила…
Зазвучав ріжок — тягуче, тривожно. Наче якесь невидиме звукове ласо звивалося в повітрі. Дан стрепе-нувся, мить постояв, прислухаючись, а тоді кинувся до виходу.
— Мисливці збираються! — гукнув, оглянувшись у дверях, і зник. Той вигук збудив тривогу, передчуття біди. Навіть малий Бад занепокоївся, облишив кошеня і дослухався, про що так швидко говорили батько з ма-мою.
…Мисливці стоять великим півколом, чатуючи ліс, наче з його хащ от-от має вибігти якийсь лютий звір. Обличчям до них під крислатим дубом стоїть Маг, Із шиї звисають магічні разки зубів, костяних кружалець, на широкому поясі теліпаються висушені дзьобасті голови птахів.
Деякий час і мисливці, і Маг стоять непорушно, за ними стежать — не змигнуть — сотні, а може, й тися-чі очей одноплемінників. "Прибульці з неба" теж тут — вони ніколи не бачили такого ритуального дійства. Ке-ні — в білому халаті, обома руками тримає перед себе чималу скриньку. Біля неї колеги з медичного сектора: дві стрункі дівчини і широкоплечий, з бородою чоловік.
Раптом тишу прорізав різкий скрик Мага. Загупали удари кийків об землю, і з лісу вибіг Дан. Майже го-лий, тільки спідничка з листя прикривала стан, він біг, як молодий олень, викидаючи ноги вперед. Кені побачи-ла, як один з мисливців, що стояли довкруж, підніс угору засмаглу руку, в якій гостро зблиснув дротик. Хло-пець, наче спіткнувшись, повільно падає на траву… До нього, мов шуліка, підбіг старий Маг, схилився над ним, прикривши своїм одягом, щось вигукнув, і раптом з-під його кістлявої руки випурхнув птах, шугнув у високо-сті. Той птах прикував до себе погляди присутніх: то ж полетів дух забитого — далеко, аж до Світила…
Лише "прибульці з неба" не проводжали птаха очима. Кені, а за нею й колеги, що були напоготові, кину-лись до забитого. Кені так нервувала, що в неї тремтіли руки, дрож проймав усе тіло.
— Тепер відступіться, шановний. — Бородатий хірург відтіснив Мага від розпростертого на траві Дана. — Ви свою справу зробили… — І до Кені: — Тут почнемо?
— Тут. Швидше, швидше! — Руки її вже масували ще теплі хлопцеві груди. — Кисневу маску!
Маг, знову, сівши під облюбованим дубом, похмуро спостерігав за чаклуванням "прибульців з неба". Вже шкодував, що погодився на їхню спробу повернути малого з тих мандрів, з яких ще ніхто не повертався. Ну, та поки що це не затримує їхнього обряду, мисливці ще зносять сухе гілляччя, жінки вичавлюють із ягід горючий сік, останки Дана запалають на багатті, тоді ніхто не загрожуватиме посісти місце старого Мага. А прибульці скоро втихомиряться.
Нараз його мов шпигонуло — різко підвів голову, обіперся руками об коріння старого дуба, наче збирав-ся встати. Невже Данові груди зворухнулися?! Неймовірно. Це йому здалося. Зиркнув на купу сухого гілля над камінням — треба ще, ще, носять поволі. А ті — підводять Дана. Хлопець розплющує очі. Повернувся звід-ти? Мана! Дротик стримів у самісінькому серці!
Маг схопився, як ошпарений, але тут же оговтався, змусив себе рухатися статечно, хоч у ногах несподі-вано з’явилась слабість і дрижали коліна. Та для капітана — головного серед "прибульців з неба" — це було непомітно. Видати хвилювання старого могло тільки часте дихання, упоратися з яким ніяк не вдавалось.
Доки Маг скрадався, Дан підвівся на повен зріст і став на ноги, підтримуваний з одного боку дівчиною в білому, з другого — бороданем.
— Це новий Маг, — сказав капітан, коли старий підійшов, невідривно дивлячись на Дана повними жаху очима. Капітанової репліки наче не чув, тільки пересмикнулось сухорляве обличчя. Різко спитав сина:
— Що сказав тобі Дух Світила?
— У нього чорне сердите око, — ще слабким голосом промовив Дан. — Гнівається. Звелів забиратись далеко.
Старий метнув погляд на капітана, ніби дротик, і обидва зрозуміли один одного: віднині і назавжди вони — непримиренні вороги!
Маг почав скидати свої магічні обладунки і вішати на шию Данові, проте віддав ледь половину. Мовчки повернувся і пішов у хащі. За ним посунули старші мисливці. А молоді з веселими вигуками оточили Дана.
Хроніка, записана в інформаторії
"Клімат у північних широтах суворішає буквально на очах. Снігові бурі почастішали, подовшали, темпе-ратура повітря неухильно знижується. Вище 70-ї паралелі спостерігається утворення численних центрів обле-деніння, інтенсивне поширення (на південь) і з’єднання криги в тисячокілометрові фронти. Автохтони переко-човують на південь, втрат майже немає. Інша картина з фауною — важкі й неповороткі крупні звірі, яких різке похолодання застало зненацька, загинули у великій кількості…"
"Сповіщаємо про смерть Інвестигатора.