Згоріли на дворищі у Перемишлі — отож вибачай, князю!
І озирнувся Митуса, і побачив Буєсть свою, і зрозумів, що не відступала вона від нього ані на мить.
Гнів князів стояв, затискаючи руки на мечі, а Сумнів теребив бороду білими пальцями.
— йди собі геть, Митусо,— сказав Данило, не слухаючи ані Гніву, ані Сумніву.— Йди. Ти вільний.
Буєсть Митусина підвела осідланого коня і процокотіли копита попід вікнами, а князь сидів, похиливши голову у задумі. І тоді здвигнув плечима Сумнів і сказав:
"Князю, пощо відпустив Митусу? Слова його — ніж гострий".
Князь удав, що не чує.
"Пощо ти відпустив, князю? Та ж він не сказав тобі й слова, ти не знаєш того, що хотів знати".
— Митусо! — гукнув князь.— Гей, Митусо! Та спиніть же його.
Ті, котрі непорушно стояли досі при дверях, по-своєму зрозуміли князеві слова. Стріла просвистіла навздогін, і якраз тоді впало дерево, що з нього мали спорядити труну Митусі. Але він уже не чув шурхоту гілля і важкого стогону поваленого дерева.
Три сліпці знали, що настала ніч, бо зробилося холодно й тихо. Вони вже не сподівались почути князевих кроків за порогом, отож полягали спочити, гадаючи, що назавтра добудуться до князя. Вони мусили йому сказати те, що знали і з чим прийшли: у Перемишлі ймили словутного співця Митусу і чинили йому наругу, у лика в'яжучи, як коромольника, і дім його спалили, і книги, і гусла. Хотіли сліпці просити князя, аби повелів звільнити Митусу.
Але Данило не міг нічого повеліти, адже сліпці ще не оповіли йому того, з чим прийшли, і князь сидів усе на однім місці, над чашею, де на самому денці зосталося трохи вина, і при ньому був тільки його Сумнів.
"Не бери сумніву у поводирі,— лукаво радив він князеві.— Не бери, бо не зрушиш і кроку, довіку на однім місці стоятимеш",— шепотів Сумнів і усміхався недобре.
Буєсть Митусина стояла над свіжою могилою і не плакала, хоч зоставалася сама одна супроти світу, часу, життя і смерті. Не плакала, бо не вміла.
Гуси летіли з вирію. Гусла тліли на пожарищі. Три сліпці чекали світання.