У вбиральні сьогодні не гамірно, молоденька актриса, зайнята у крихітному епізоді в першій картині, була зараз на сцені. Неживими складками віддзеркалювалася в трельяжах спідниця й куртка дівчини, пахло дорогими французькими парфумами, на стільці лежав покинутий до часу номер "Всесвіту", на столику біля дзеркала — недбало покинуті сигарети, срібний браслет, пляшка якоїсь солодкої води, а поміж тим — пудреничка, тон, ножиці й перука на ріжку стільця.
Звичайно молодим, які тільки-но приходили на роботу, виділяли місце в гримвбиральнях, зайнятих молодшими, та цього разу малу "розквартирували" із старшими, оскільки лише тут і знайшлося місце. Дівча було тихе, маломовне і малопомітне, незважаючи на дорогі вбрання та французькі парфуми — очевидно усе це вважало атрибутами справжньої актриси, хоча поки що годі було сказати, чи з неї виросте колись справжня актриса.
Дивним чуттям, набутим за довгі роки праці в театрі, старша актриса майже з першого погляду вгадувала, хто насправді переросте з часом професійне отроцтво і стане актором, а кому не поталанить у цьому. їй зовсім не хотілося цього разу бути недоброзичливою ворожкою, і тому досі ні з ким не ділилася своїми міркуваннями з приводу юної колеги.
Дрібненький штрих — ледь зведені, як у нетерпляче-здивованій гримасі, брови надали нового виразу досі зовсім банальному обличчю. Здивовано споглядали з-під брів очі, зненацька розширившись; пом'якшала лінія губ; актриса тепер майже вдовольнилася зробленим, однак і далі придивлялася до свого відображення.
Хтось постукав у двері, і, ледве дочекавшись дозволу, вступив до кімнати Маркуша — так охрестили актори молодого режисера, Іван Марковського, який робив у їхньому театрі дипломну виставу.
Спершись об одвірок, він постояв мить, вивчаючи настрій актриси.
— Зайду пізніше. Вам зараз не до мене. Вона й справді, кивнувши Маркуші на добрий
вечір, прислухалась до трансляції вистави по внутрішньому радіо й чекала на свій вихід.
— Вгадали. Та якщо коротко — встигнете. Кажіть.
— Не коротко. І настрій вам зіпсую. Зайду потім, Олександро Іванівно.
— Уже зіпсували. Кажіть.
— Поговоріть з Бетою. Будь ласка.
— З ким? З Бетою?
— З Наталею. Верховець. Це вона в моїй виставі — Бета. Послухайте, я згоден реалізувати тут ще одну п'єсу безплатно. Навіть на власний кошт. Тільки поговоріть з нею.
— Маєте аж такі кошти? Щоб реалізувати?
— Не маю. Але поговоріть. Вона надумала піти з театру.
— Добре. Нехай.
— Добре? Тобто як — добре? Іншої Бети у вас нема. Цього тут ніхто не зіграє, дівчата товстошкірі, ліниві й нечутливі, я з них ледве на гріш душі витрясаю, а ви кажете — дуже добре. Подумайте взагалі про майбутнє театру.
— Повторюю ще раз: дуже добре. Нехай іде. Ви ж любите перешкоди, і це якраз на руку. Не штука працювати із здібними акторами, спробуйте — як ви собі дозволили сказати? — із товстошкірими.
— Не гнівайтесь, перебільшив. Вам на вихід?
— Так, на сцену. Спасибі за цікаву бесіду. Ви мене настроїли відповідно до ролі: клубок нервів, розгубленість, пошуки виходу із складного становища. Усе, як каже Товстоногов, за "романом життя" героїні.
— Та у цієї вашої героїні нема "роману життя"; Тільки й того, що репліки подає. Я б на вашому місці відмовився від такої ролі. Ви маєте право. Ви теж... могли б у мене Бету зіграти. Раніше, звичайно.
— Добре, що хоч похопились. "Раніше! У мене!" Не підлабузнюйтесь, не личить. А відмовлятися від ролі ніхто не має права. Існує ж якась професійна етика.
— Відмовляйтеся у зародку. Від п'єси. Примітив на сцені — хіба це не порушення професійної етики?
— Але мені й справді не сцену, Іване. Грати цей примітив.
Актриса підвелася, і через те, що очі в неї стали розширено здивовані, Іван сторопів: йому здалося, що те здивування й непевність стосуються їхньої розмови.
"Шкода, що їй не пощастило зіграти Беатріче в моїй виставі",— подумав він, водночас ввічливо пропускаючи вперед молоденьку актрису, сусідку Олександри Іванівни. Дівчина мало не спіткнулася об його черевик і здивовано знизала плечима, але не сказала нічого.
— Я не хотів,— засміявся Іван.— Задумався і не встиг забрати з порога ногу. Вибачте, я не зумисне.
Молоденька артистка, трохи незграбно похилившись, промостилася на краєчку стільця. Вона нітилася під пильним Маркушиним поглядом. Узяла в руки журнал, перегорнула неуважно кілька сторінок, враз ніби натрапила на щось цікаве, почала читати, а Марковський, не зважаючи на її зніяковіння, перебігав поглядом з'обличчя дівчини на її руки. Він запримітив голубувату заглибнику при ключиці, майже зовсім дитячі гострі лікті — дівчина підсвідомо торкалася долонею то своїх вилиць, то тієї випнутої ключиці, немов хотіла прикрити себе якось од настирливого погляду Івана. Олександрі Іванівні стало жаль дівчини — мабуть, для неї ці кільканадцять секунд здаються нестерпно довгими.
— Перукарка просила тебе зайти,— сказала Олександра Іванівна і, коли дівчина вийшла, усміхнулась трохи невесело:
— Не такі вони вже й товстошкірі, як вам, шановний режисере, здається. Звичайно, це не твоя Вер-ховець, але хто його знає... Колись до однієї моєї товаришки — журналістки — прийшло дівчисько з віршами, а та порадила закинути спроби віршування якнайдалі, мовляв, даремно тринькає час. А дівчисько не кинуло — губенята з образи затисло, а не кинуло.
— І що ж?
— Та нічого. Тепер критики твердять, що без її поезії годі уявити сучасний літературний процес. Ну, а журналістка навіки вилікувалася від звички давати безапеляційні поради... А Наталя? Що ж, я вас розумію. Дівчина — глибока, як мовиться, з нервом, працьовита, готова все ввібрати у себе, готова й до повної віддачі. Звичайно, як пишуть наші досвідчені театрознавці у таких випадках, бракує ще професіоналізму й майстерності.
— Мені теж цього бракує. Будемо разом позбуватися школярства.
— Зворушлива скромність, гідна наслідування. Чи це не те смиреніє, котре паче гордині? Ну, гаразд, я спробую з нею поговорити. Тільки не знаю, чи допоможе. Вона, при всіх своїх позитивних рисах, як самі бачите, таки норовлива. А таким не умовляння потрібні.
— А що ж, Олександро Іванівно?
Змірявши його ледь насмішкуватим поглядом, актриса відповіла пошепки, ніби таємницю довіряла:
— Зілля приворотне. А я переговорю. За мною, як ви тепер висловлюєтесь, "не заіржавіє".
— Гм, зілля приворотне? Жартуєте. Приворотним зіллям отруїти можна. Фольклор засвідчує. Неодноразово.
— Можна. Та тільки хіба ж ми всі тут,— вона повела рукою доокруж,— тим зіллям не втруєні навіки?
І враз зніяковіла, засміялась:
— Як я заговорилаї Вибачайте. В образ уже увійшла.
Збираючись іти й попрощавшись навіть, Марковсь-кий на мить затримався на порозі:
— Олександро Іванівно, а ви ніколи не зустрічали тут, у театрі, сірого такого чоловічка?
— Чоловічка? Де?
— Тут, у п'ятому ряді, на одинадцятому місці. Не бачили?
—— Бог з вами, юначе; ви па що натякаєте? На потаємного закоханого? Чи на клакера? — весело засміялася актриса.— Та я клакерам не маю чим платити,— їй подобалося так розмовляти, перекидаючися жартами, в яких іноді була й терпка гіркота.
— Клакер? Ха, клакери — трудяги, важко працюють. А цей тут відпочиває. Насолоджується.
— Мистецтвом? Чом би й ні.
— От не вгадали. Пивом,— чомусь, радісно повідомив Маркуша.
3
Попри пульт помічника режисера, дзвінкими металевими східцями униз — під сцену, до "трюму", старий скрипучий театр, тут надто багато мотлоху, треба списати половину вистав, третину акторів, замінити, обслугу, котра дозволяє собі,вдягати стоптані пантофлі й надто голосно розмовляти під час вистави,— Іван перечепився на останній сходинці і, звичайно, пом'янув чорта; театр містився у старому приміщенні, в старій частині міста, і бачився на початку знайомства Іванові якраз таким, яким був,— справді захаращеним, із прадідівським, давно зужитим обладнанням і технікою, зате по-справжньому затишним, навіть милим і звабливим, і це примирювало Івана з ним, але ось зараз, у цю хвилину, ніякого примирення не могло бути — ані з театром, ані з цим містом, де кілька старих церков з дзвіницями та обшарпаних будинків віком понад двісті літ становили предмет гордості мешканців, котрі захоплювались історією (так само, як новий, великий, стандартно забудований район тішив усіх байдужих до старовини надією на широкі перспективи розвитку). Ніякого примирення.
Під сценою, у "трюмі", надійно приховані від очей глядача, громадилися механізми приводу круга та підйомних майданчиків. Сюди, як у підземне царство, з волі всевладного бога — режисера герой під час вистави міг потрапити через люк просто зі сцени. "Дешеві старі трюки,— подумав Марковський,— але якби от зараз опустити вниз усю сцену — з декорацією і акторами або ж увімкнути механізм обертання сцени — і хай би,— смикнувшись од несподіванки, усе рушило враз по колу — з усім текстом п'єси... Ну і бовдур!" — оцінив свою ідею вельми самокритичний Іван. Глухий і байдужий "трюм" надто поволі допомагав йому вгамуватись. Марковський часто жалкував, що не походив з акторської родини. Якби батьки були бодай костюмерами, перукарями чи бутафорами, він певно б називався "театральною дитиною", здавна і навпомацки знав би все тут. Чому саме тут?— відразу зреагував на власну думку Іван і вирішив: а нехай би й тут, яка різниця, тут спізнав би все, розрізняв би наосліп — з дитинства. Занедбані театральні діти, котрих виховують усі гуртом, котрі сплять на двох зсунутих докупи стільцях у гримвбиральні, їдять на обід зморщені холодні сосиски й черствуваті тістечка з театрального буфету, куняють на шорсткому плюші крісел у залі під час обговорення прогону вистави — пізно, аж за північ, куняють; тижнями іноді не бачать своїх матерів чи батьків, знають достеменно усі таємниці театру. Щасливі театральні діти, вони не позбуваються віри в чудеса і тремтять у передчутті слави, часом виходячи на сцену у якійсь виставі. Мабуть, у цьому щось є від давнього, мандрівного балагану, коли вслід за актором тягнеться увесь його рід, домашній скарб і пожиток.
Там, над ним, угорі, продовжувалося дійство, чітко розплановане й накреслене, вивірене зарані, зафіксоване в пам'яті кожного актора — і все ж таки щоразу нове; здавалося, він чув невиразно голосніше вимовлені слова і навіть окремі репліки, кроки, гомін — може, аплодисменти.