На його циліндричному, мов підрізаний глечик, чолі басарунком виступила синя жила. Губи закопилилися фігурними дужками. Не міняючи тону, Федір рикнув:
— Степан поїхав. Нехай їде...
— Котрий Степан?— запитав я.
— Брат стрієшний. Подався до кадри10 воювати.— його золотисті очі горіли тьмяно, як дві згасаючі вуглинки — А ти до Шехтмана?
10 Великий Жовтень мав могутній вплив і на народи Австро-Угорськоі імперії, зокрема на населення західноукраїнських земель. Трудящі рішуче піднялися на боротьбу проти влади Габсбургів, за соціальне і національне визволення. Хвиля революційних заворушень прокотилася па Станіславщині, Львівщині, Дрогобиччині, Тернопільщині. Проте на шляху до визволення народних мас стали буржуазні націоналісти, які в жовтні 1918 р. створили у Львові "Українську національну раду" і пішли на змову з іноземними імперіалістами. Проголошена ними незабаром Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР) в гнобленні трудящих була гідною спадкоємицею імперії Габсбургів. Уряд ЗУНР створив блок із петлюрівською директорією проти Радянської влади на Україні. На західноукраїнських землях була проведена загальна мобілізація чоловічого населення віком від 18 до 25 років. Стотисячна галицька армія стала жертвою кривавої авантюри націоналістів. (Прим. автора).
— До Гривастюка. Контрактую камінь на хату.
Загата недовірливо зміряв мене поглядом, здригнувся.
— Здурів, Повсюдо. Здурів! Та ти знаєш, що ще може заваритися?
— Легковірні вірили в Седан. Та справа така: десять мільйонів убили, двадцять скалічили, кого далі нищити? Дітей?
— Шістнадцять років уже багатьом сповнилось.
— Радуйся, ручко всезлотая...
Однак Загата перестав мене слухати. "Я мав їх за мудріших,— бурмотів він, дивлячись під ноги.— Гадають, що збідали лиха. Готові світ поставити перед божим судом..." Далі перейшов на шепіт. Я пустився йти, та він рвонувся за мною.
— Повсюдо!
— Чого?
— А Степан поїхав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтів збігаються дезертири,— він пильно глянув на мене і, помовчавши, додав: — Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув.
— Як ти думаєш, яке горе найстрашніше?— запитав я, відчуваючи в горлі давкий клубок.
— Смертельне,— заінтриговано, випалив Загата і вишкірився.
— Те, Федоре, котре нічого не вчить.
Загата постояв у п'яній задумі, сплюнув і, прямуючи під паркан, кричав:
— Тебе однаково заберуть, Повсюдо. Ти спеціаліст... теєі убивати.— Він вирівняним пальцем стукнув себе в скроню.—Тебе знайдуть, у-у-у! Знайдуть,— зареготав він.— Тебе ж не демобілізували...
— Гляди мені,— визвірився я,— бо так тебе мобілізую, що й на цвинтар не буде що нести. Короста! Самогонна. пика!
Загата справив малу потребу І впритул підступив до мене:
— Бити п'яного, Повсюдо? А може, я пожартував? Я ж тебе люблю, Повсюдо! Навіть якщо ти втік з фронту, люблю. Ще й більше. Ой, не розумієш мене, Повсюдо. Якби в моїх силах, я дав би тобі такий папір, що тебе ніколи вже не взяли б на фронт. Та хто знає, може, я ще постараюся роздобути тобі такий папір?..
— Іди спати,— попросив я його.— Я теж пожартував.
— Так, Прокопе,— сухо мовив Загата, і в його очах на одну мить проглянув презирливий жаль до мене.— Іду спати. Перед сном підставлю жінці лице, щоб злість зігнала, а тоді засну. На мене ніхто не чигає...
У канцелярії було добре натоплено. Гривастюк писав при світлі гасової лампи, захистившись од прямих променів поставленою на ребро книжкою.
— Радий вас бачити,— буркнув він, на мить відірвавшись од роботи.— Сідайте, пане Повсюдо, я зараз.
Я взяв зі столу часопис. Рядки гнулися перед очима, як вужі: череп давив пудовою гирею.
"А що ти викинеш, пане війте?.."
Гривастюк од своїх попередників різниться бездоганним знанням польської і німецької мов, підтримує націоналістів і передплачує газети. Балакає Гривастюк мало і вагомо, сміється зрідка, але як уже вибухне, то на весь рот, по-справжньому цідить горілку, проте напоїти його неможливо. Це середнього зросту ставний чолов'яга з круглим приємним обличчям, увінчаним довгими запорозькими вусами. Від сили йому років сорок. Він любить вдати з себе простодушного більш-менш обтесаного селянина, але нехай тільки хто-небудь покладе пальця в зуби!..
— Фу!— Гривастюк почухав за вухом.— Удень по господарству клопотався, то надолужую увечері.
Він одкинувся на спинку крісла, втомлені примружився. На скронях посіялася сивизна, та, кажуть, узрить вродливу молодичку— очі спалахують, як лемеші на сонці.
Я розповів, що мене привело, перекинувся з Гривастюком кількома загальними фразами. Він насуплено про щось розмірковував, неуважно слухаючи мої відповіді, і, здавалося, тільки для того й розкривав рота з новим запитанням, аби додумати справу. Потім раптом довірливо поклав мені на коліно долоню і негадане схвалив мої наміри. Я злегка посміхнувся: бідна моя надія вбралась у пищики, а пір'ячко неодмінно виросте. Тепер я Гривастюка слухав абияк. Проте він помітив це і весело, по-змовницьки помахав олівцем, який тримав у руці, вклавши в свою посмішку дивне натхнення: воно зближувало і підстьобувало до одвертості.
Я вмовк. Тоді почав Гривастюк. Він заговорив масно-рясно, в п'яти реченнях охарактеризував сучасний момент, двічі . торкався усіх сторін світу й закінчив тим, що варто почекати з контрактами.
— Ми оце отримали циркуляр,— сказав він.— Рекомендують чисто геть переписати всі документи на відповідних аркушах. На цьому тижні маю їх привезти. Признатися, перше довір'я — мені; в інших селах не тільки не будуть поки що приступати до переоформлення, але коли воно почнеться, то в присутності відповідальних працівників з повіту. Декому з війтів доведеться покоптіти в повітових канцеляріях, а тоді за розпискою здадуть папери до сейфів... Аркуші привабливо виглядають: з тризубцем (наше дерево життя кінець кінцем дочекалося зміни клімату), лінії проведені блакитною фарбою, поле пшеничного відтінку, словом, усе як годиться. Можу, до речі, показати.— Гривастюк вийняв з шухляди аркуш, у задумі потримав його, немов вагаючись, тоді подав мені.
Я з цікавістю повертав аркуш сюди-туди, а коли Гривастюк визирнув у вікно — дорогою проїжджала підвода,— швидко пробіг очима написане. "Свідчення. Видане сього числа гр. Богданові Онукові, який за підтвердженням повітового лікаря п. Каюка не може бути використаний для військової служби через хворобу серця". Підписи. Я згорнув аркуш удвоє і поклав на стіл. Чи не таке свідчення хвалиться дістати мені Загата, подумав я, добуваючи пушку з тютюном.
— Аркуші на суворому обліку,— пояснив Гривастюк.— Значить, діло облагодимо через кілька днів, з солідністю. На підпис поїдемо... Можна і в неділю. Підходить? Чудово, бо ми при тій нагоді побудемо на фестині в честь проголошення української державності. Оказія обіцяє бути захоплюючою.— Гривастюк зигзагами опустив погляд на стіл, заховав папір до шухляди.— Що стосується монети, пане Повсюдо, то, на мій погляд, прибережіть фронтові гроші. Вам же платили золотом? Роздобудьте паперової валюти.
— Даруйте, пане Гривастюк,— слушно втрутився я,— як тепер з грунтами?
— Так,— він злегка покосився на мене.— І за цим справи не стануть. Роздивіться поки, що.— Війт на мить замислився і спитав: — Пробачте, пане Повсюдо, чому саме ви обрали Колоброди? Адже село селом залишиться.
— Не люблю міста.
— Ага-ага...— Він посміхнувся, ворухнув бровами.— Зрештою, свідомі хлопці й тут потрібні.— Він знову машинально виглянув, у вікно.— А що зараз поробляєте?
Я навмисне довго не відповідав, заставляючи його почекати. Гривастюк спочатку допитливо дивився на мене, тоді нервово переплів пальці, одвів очі й знову вперся ними в моє чоло. .
— Два тижні провалявся в ліжку. Допіру приходжу до себе.
— Г-га!..— засміявся Гривастюк.— На фронті... там не до сну було! Правда ж?.. Дивно, що вас відпустили. Я маю на увазі,— поправився він,— зі Львова відпустили. Як мені відомо, галицьких хлопців з італійського фронту направляють у січове стрілецьке військо. Та, словом, я вам співчуваю, пане Повсюдо. На фронті нелегко... І... ви справили б мені приємність, завітавши як-небудь у суботу чи в неділю, погуторимо за тютюнцем...
— Щиро вдячний за запрошення,— я знемагав від задухи і болю в голові.— Лиш нудний я в компанії.
— Що ви, що ви!— Гривастюк замахав руками.— Ви в батенька свого вдалися, а то був чоловік тямущий: відкривав уста нехотя, але срібні слова казав. Цікава була натура.
— Спасибі за добру пам'ять про батька.— Я звівся.
Гривастюк теж встав, подав руку:
— То чекаю вас, пане Повсюдо.
— Дякую.
ІІ
Надворі падав сніжок. Важке сіре рядно неба стелилося низько над головою. Дністер душився в шумі крижаного лепу, замерзав. Я навгад ступав глибоким снігом, підставивши вітрові розхристані груди.
Левадиха пішла кудись на посиденьки. Я ліг і тут же заснув. А наступного ранку довго відлежувався. Читав колись, що флегматики й уві сні хочуть спати. Отак і я раптом, після першої удачі, відчував утому в усьому тілі і не міг до норми відпочити.
Левадиха вже не раз із грюкотом переставляла в сінях кочергу, нарешті моторно переступила поріг, злими очима повела по хаті. Все ж запитала, лагідно:
— Сніданок принести до ліжка?
— Зараз підведусь.
Одначе в сінях старенька не стрималась:
— Носить пияцюгу ночами!
Я тихо одягся і подався за село. Кинувши в ріку гілляку, йшов поволі за нею, поки не дочвалав до австрійського декунка, що метрів за триста від крайньої хати.
Бункер замело. Всередині стояв холодний присмерк і ходили шелести: відлунював кригохід із ріки. Я обмацав стіни. їх вилили першокласним бетоном на сталі. Сівши на гарматне колесо, що примерзло в куті, я зробив перші підсумки моїх сільських буднів. Утішного було мало. Ми здебільшого пиячили. Але вчора вдалині непевно заблискотіла непорушна зірочка просвітку, до якої хотілося наблизитися.
Чого я й сподівався, в Колобродах розмовляють зі мною стримано, поки. що не посягаючи на мою душу. Лиш Іванчук якось почав порпатися в моїй біографії, мов на власному городі. "Я трохи гордий,— сказав він.— Для цього є підстави, бо маю три роки гімназії, диплом слюсаря і два хрести за рани, та все ж бути "легшим" не завадить". Іванчук був п'яний. Торочив про новітню добу відродження, про те, що нас "не перевішають — не перестріляють", і брудними закостенілими пальцями розминав грудку смоли — він швець.