На війні гинуть і ваші люди в ім'я слави й багатства падишаха. І справді, його слава й багатство ростуть, а вам-залишаються сльози, горе матерів, біль дідів і порожні степи.
Котляревський говорив голосно, і не менш голосно говорив Стефан — так, щоб його чули й у дворі всі ті, що зібрались і не розходились. Старшина кілька разів знаками просив говорити тихше, але Стефан ніби не помічав їх.
Котляревський тим часом казав далі:
— Ось і знову султан задумав війну. Хоче забрати Крим, Грузію, розширити свою державу. Вашими, можливо, руками... Ми прийшли, щоб покінчити з війною. Ми здобудемо Ізмаїл, втретє будемо брати його — і війні кінець... Так от, високоповажний, щоб скоріше війна закінчилась, ми просимо у вас, буджак-татар, допомоги.
— Виступити на вашому боці? — скрадливо спитав старшина. — Так я зрозумів тебе, ефенді? — Вузькі очі його зовсім закрились, сповнені задоволення чи гніву — спробуй збагнути.
— Аж ніяк, ні. Ми не просимо у вас ні коней, ні воїнів. З Гасан-пашею ми будемо говорити самі, один на один.
— А що ж? — нічого не розуміючи, спитав старшина.
— Ми пройдемо через ваші степи, а ви пропустите нас... без затримки. Це все, що ми просимо. І до того ж захочете продати нам трохи сіна чи зерна для війська — добре заплатимо, повірте слову російського офіцера, не гірше, ніж платять вам султанські слуги. Ось і вся допомога, на яку ми розраховуємо.
Старшина, вислухавши штабс-капітана, раптом налився кров'ю: виявляється, згадавши про те, як "платять султанські слуги", Котляревський зачепив його болюче місце.
— Шайтан! Хіба вони платять?!
— Розуміємо, слуги султана не звикли розраховуватися готівкою, — посміхнувся Катаржі. — Ну, а ми, як щойно сказав пан посол, будемо розраховуватися карбованцями або, якщо захочете, піастрами, і зараз же. За кожний віхоть сіна, за кожне кіле [9] зерна.
— Так, ми віримо вашому слову, росіяни не обманюють, — часто закивав головою старшина.
— Одна річ — слово, але якщо ми підкріпимо його фірманом, — буде, гадаю, міцніше. Візьміть його, прошу. — З цими словами Катаржі дістав з кишені цупкий аркуш паперу й, розгорнувши його, урочисто вручив старшині, який шанобливо схилив голову й підвівся з паласу. Прийнявши папір, старшина подивився на нього з одного, потім з другого боку і... навіть понюхав. Він тримав його так, що печатка опинилась зверху. Побачивши це, штабс-капітан запропонував старшині прочитати наказ уголос, як це було обіцяно татарам ще до в'їзду в село.
І став читати, забувши, що сам просив про це Катаржі. Він читав повільно, щоб Стефан міг так само повільно й чітко перекладати.
Татари, які зібралися в домі, повторювали слово в слово і передавали далі, на вулицю, де, як і раніше, товпилися і старі, й молоді. Саме для них переважно й читалося наказ — хай про нього знає все село. Тоді, на думку російських послів, старшині доведеться — хоче він цього чи ні — прийняти їхні умови.
Закінчивши читати, Котляревський передав папір старшині:
— Візьми, ефенді! Це тобі й усім людям твого села — як пам'ять і охоронна грамота на час війни.
Почулися схвальні вигуки, шум той, наростаючи, покотився вулицею і завулками по всьому селу. Задоволено прислухалися до нього посли російського командування. Коли ж гомін нарешті вщух, Котляревський знову звернувся до господаря дому:
— А ще, ефенді, паша наш, велів передати тобі коня. Вибирай із заводних.
— Я виберу, батьку! — схопився Ураз, ледве встиг Стефан закінчити переклад.
— Ні, — пожадливо блиснув очима старий. — Я сам. У таких справах він нікому, навіть синові, не довіряв. Він зразу ж підвівся з паласу й вибіг на подвір'я, швидким оком окинув заводних, незасідланих, коней і спинився біля високого буланого жеребця. Потім повільно обійшов довкола, помацав бабки, оглянув зуби і, задоволене усміхаючись, спитав:
— Мій?
— Твій, ефенді!.. Наша тільки вуздечка. Пантюхо, зніми.
Ординарець, який щойно закінчив годувати коней, зняв уздечку, йому було жаль буланого, кінь був добрий, витривалий, але що вдієш — наказ. Знітивши серце, затискуючи в руках ще теплий метал мундштуків, Пантелій відійшов, став поруч Дениса.
— За такого жеребця двох кобилиць не жаль, — сказав старшина й кинувся до стайні, розчинив двері. — Тобі, пане офіцер, — торкнувся пухлою рукою шинелі штабс-капітана, — віддаю ось цю, рудувату... А тобі, — звернувся до Катаржі, — віддаю ось цю, ворону. І ще скажу: як заведено у нас, у татар, і як зробив Махмуд-бей, я пошлю на знак віри до російського паші аманата. Поїде... — Він вагався, роздумував, потім розправив широкі, ще дужі плечі. — Поїде мій старший син. Дорожчого аманата в мене немає.
— Спасибі, ефенді!. — приклав руку до грудей — за татарським звичаєм — Котляревський, те ж саме зробив і Катаржі.
— Ми високо цінимо твою довіру, — казав далі штабс-капітан. — Не сумнівайся, твоєму синові в нас буде добре. Захоче — нехай вчиться військової справи, стріляти з вогнепальної зброї чи фехтувати. У нас, скажу тобі, є в кого повчитись. А житиме він у великому теплому домі.
Важко сказати, як поставилися до рішення старшини його родичі, присутні у дворі при цій розмові, але ніхто з них ані словом, ні жестом не висловив сумніву чи заперечення.
— Вірю, а то б не послав його. Ураз — опора моя.
— Спасибі, ефенді! — сказав і Катаржі. — Ми не забудемо твоєї гостинності. Будемо раді й тебе прийняти в себе. Дорогим гостем будеш... Перед від'їздом дозволь спитати: коли твій син відбуде в Бендери і чи не треба послати провожатого з ним? Якщо треба, то хтось із наших поїде.
— Не турбуйтесь. З ним поїде мій брат... За годину і зберуться. Уразе, ти чув? Готуйся.
Опустивши голову, юнак відійшов від гурту, постояв ще, роздумуючи, і спритно піднявся на ґанок.
Старшина, простеживши за сином, сказав;
— Мої люди проведуть вас у сусіднє село, це одне із найбільших у нашому повіті. А всіх сіл, щоб ви знали, в повіті Оран-оглу тридцять шість...
Говорив і погладжував буланого, а той, пустуючи, діставав його рукав оксамитними губами, від задоволення старий ординець мружив маленькі, майже невидимі очі.
Збільшений загін охорони — тепер у ньому було двадцять ятаганів — супроводив російських послів далі — по неспокійних шляхах Буджацького степу.
12
Грудневий день короткий, і все ж таки здавалось, що сонце надто довго затримується багряною плямою над фортецею, не хоче розлучатися з синім небом над Бендерами. Вітер носив у повітрі білі пухнасті метелики, у химерному світлі червоного сонця виділялись їхні незвичні форми.
Кілька таких метеликів лягло на скло і не тануло. Мейєндорф дивився на перший сніг, на далекі шпилі фортеці, на яких зачепилось розтоплене сонце.
Ад'ютант Міхельсона капітан гвардії Осмолов, що прибув кілька годин тому в Бендери, терпляче чекав відповіді. А генерал не поспішав. Він теж чекав, неначе зайва година могла змінити становище настільки, що дозволило б спинитися на остаточному і найбільш певному рішенні.
— Одначе, ваше превосходительство, — знову почав капітан, — що накажете доповісти командуючому?
— Потерпіти треба, батечку... Потерпіти. Іншої відповіді не буде.
— Але ж як довго? Коли ви маєте намір почати? І чи все для цього готово? Командуючий квапить... Йому теж не дають спокою. Допіру одержано рескрипт із Головного штабу. Становище в Європі таке, що нам треба якомога скоріше закінчувати кампанію тут, на півдні. Подейкують, з Наполеоном зустрітися доведеться. А чи це можливо, коли тут не все ще закінчено?.. І з Персією воюємо. І все це, твердять, підступи наполеонівських агентів.
— Їх, а чиїх же? Один Себастьяні чого вартий! Доконечно відомо, що саме він і баламутить води в Дарданеллах. Увесь Крим обіцяє султанові. І Грузію на додачу. Чужими землями розпорядився, як своєю дідизною.
— Ось тому командуючий і питає, коли почнете. Чи все готове до походу?
Мейєндорф не встиг закінчити, як у двері постукали і, не чекаючи дозволу, ввійшов старий ординарець генера ла — Гаврилов.
— Що тобі? — спитав генерал.
— Тільки-но, ваше превосходительство, поручик драгунського полку Нікітенко прибув. Каже, термінова справа.
— Який Нікітенко?
— Черговий по гарнізону.
— Чого до штабу не звертається?
— Начальник штабу нині відбув у полки.
— Нехай зайде.
Нікітенко, трохи відсторонивши Гаврилова, переступив поріг і виструнчився на весь свій зріст.
— Поручик драгунського полку Нікітенко... Дозвольте звернутися, ваше превосходительство. Мені наказано про все суттєве доповідати особисто вам або начальникові штабу... А поєлику...
— Доповідайте, поручику. Я слухаю. — Генерал стояв за столом в застебнутому на всі ґудзики мундирі, огрядний, присадкуватий, з нездоровим кольором обличчя. Ад'ютант Міхельсона відійшов від столу, спинився біля вікна.
— Сьогодні ранком, об'їжджаючи пости, виставлені на дорогах, нічого особливого не виявив. Ніч минула спокійно.
Ледве помітна посмішка ковзнула по обличчю ад'ютанта: і це зветься суттєвим?
Краєм ока Нікітенко помітив посмішку капітана, судячи по мундиру, штабного офіцера, і, без сумніву, із високорідних.
Але поручик не повів і бровою, дивився на генерала, бачив його тільки:
— Однак, ваше превосходительство, на посту, що охороняє Каушанську дорогу, я тільки що виявив...
— Опустіть нарешті руку, поручик, і доповідайте, що ви там виявили... Неприпустимо тягнете, — незадоволено покривився генерал.
— Прошу вибачити, ваше превосходительство. Постараюсь коротко. Сьогодні ранком затримано татарина. Під ним, як виявилось, був кінь з вашої стайні.
— Де затримано? — швидко перепитав Мейєндорф.
— Приблизно за п'ять верст від міста. Він пастух. Перегонив разом з підпаском отару овець і в тумані, мабуть, збився з дороги. Його помітили й затримали, ваше превосходительство.
— Хто впізнав коня?
— Татарин намагався втекти, і драгуни могли б його не взяти, ваше превосходительство, бо коня вашої стайні не доженеш, але допоміг випадок. Драгун Никифоров раніше служив при штабі, доглядав за кіньми. Він і впізнав його. Помітивши, що татарин має намір втекти, Никифоров покликав коня, і той повернув до нас. Поки татарин бився з ним, наші підійшли з другого боку.
— Що сказав татарин?
— Нічого не сказав. Мови нашої майже зовсім не розуміє. Відомо одне: він украв коня і тому...
— Де татарин, поручику? Маю надію, ви не відпустили його?
— Цього разу ні, ваше превосходительство.
— Що значить "цього разу"? Хіба ще траплявся такий випадок? — здивувався генерал.
— Був...