Біля входу в будинок збиралися люди, з цікавістю прислухаючись до суперечки. Але тут з відчиненого вікна другого поверху пролунав голос, який примусив усіх враз замовкнути.
— Що там за шум, панове?
— Пан гетьман, пан гетьман, — прошелестіло в натовпі. Спихальський задер голову, наставивши вгору свої полум'яно-червоні вуса.
— Я єстем шляхтич Мартин Спихальський, мій ясновельможний
пане! Гадаю, ясновельможний пан не забув мене?.. А то — моя малжонка пані Вандзя... її пан теж мусить пам'ятати... Я повернувся з турецької неволі, прошу пана.
Пан Мартин раптом замовк і почервонів. Йому стало соромно і шкода себе. "Песій ти син, пане Мартин, — подумав він. — Перед ким принижуєшся? Перед коханцем твоєї дружини? Перед людиною, яка поглумилася з твого гонору, а сама тільки тим переважає тебе, що мас великі маєтки? Сто дзяблів!.."
Він розпачливо обвів поглядом принишклих шляхтичів і жовнірів, що стояли навколо, і ладен був уже шуснути в натовп і зникнути, втекти геть, але тут знову пролунав згори голос:
— Ба, ба, ба, пані Вандзя! Пан Мартин! Яким побитом? Піднімайтеся сюди! Я хочу бачити вас негайно! Матко боска, та ви прямо з того світу!..
Спихальський узяв Вандзю за руку і, супроводжуваний отетерілим поглядом військового товариша, швидко увійшов під похмурі склепіння стародавнього будинку. Нагорі їх уже ждав високий, гонористий на вид господар.
— Прошу, прошу, ласкава пані, ходіть сюди! — показав він на розчинені двері. — Пане Мартине, я радий бачити тебе у своєму домі! Де ж мостивий пан пропадав стільки літ?
— У турецькій неволі, прошу ласкавого пана, — відповів Спихальський, потискуючи вузьку холодну руку гетьмана і заходячи до великої вітальна, гарно умебльованої і завішаної дорогими килимами, на які було почеплено не менш дорогу зброю — шаблі, турецькі ятагани, пістолі. — А пані Вандзя — в татарській... Ми щойно прибули з України...
— О, це тим більше цікаво, бо в мене гість з України, — і Яблоновський помахом лівої руки вказав на незнайомця, який підвівся з глибокого крісла і статечно вклонився прибулим. — Знайомтеся — полковник Ян Яненченко...
Спихальський уважно оглянув полковника, про якого чимало чув не дуже доброго на Україні, і подумав, що, мабуть. Арсен Звенигора був би дуже цікавий знати, що привело цю людину з Немирова до Львова. Невже прислав Юрій Хмельницький? З якою метою?
Після взаємних привітань і пустих фраз, які нічого не означали, крім віддання належної данини світсько-шляхетському етикетові, Яблоновський запросив усіх сісти, а Спихальському наказав розповісти про свої поневіряння і пригоди. Слуга вніс на таці вино і кришталеві келихи. Яблоновський, відсьорбуючи маленькими ковтками холодний напій, слухав розповідь пана Мартина, а краєчком ока поглядав на Вандзю, змарнілу, схудлу і досить-таки обшарпану. Але по його очах і по всьому виразу обличчя годі було зрозуміти, що він думає про такий нежданий приїзд цієї збіднілої шляхтянської пари, чи радий він їй, чи ні.
Коли Спихальський закінчив свою не дуже веселу розповідь, гетьман зітхнув і сказав:
— Одіссея ваша, панове, справді цікава, і ми ще коли-небудь продовжимо нашу розмову про це. А зараз, пане Мартине, я хотів би почути твою думку про становище на Україні... Чи правда, що все Правобережжя — то є напівпустеля, як мовить пан Яненченко? Що Корсунь, Умань, Фастів та інші колись багатолюдні міста зараз лежать у суцільних руїнах, стали пристановищем для дико!
звірини?
— Так, пане, то все правда.
— Тобто ти хочеш сказати, що весь той край поспіль позбавлений людності?
— Ну, це не зовсім так, вельможний пане... Люди там є, де більше, де менше... Так, у Фастові, ми бачили три душі — стару бабусю і двійко дітей...
— це все одно що нічого, — замислено промовив гетьман. —
Отже, якщо край майже безлюдний, то він, можна сказати, нічий... І якщо Річ Посполита проявить хоч трохи наполегливості і бажання, то зможе повернути ті землі в лоно матері-отчизни?.. Про це щойно мені говорив пан полковник...
Спихальський був прикро вражений таким поворотом думок воєводи. Так от з якою метою приїхав Яненченко! Отже, Юрій Хмельницький затіяв чергову зраду? На цей раз вирішив відступитися від султана і переметнутися до короля? Але ж це означатиме, що проти Польщі стане не тільки Порта, а й Україна та Росія! Чи тут, може, щось інше?.. Щоб не виявити своїх справжніх почуттів, він обмежився непевною відповіддю.
— Я не думав про це, ясновельможний пане... Але якщо гетьман Юрій Хмельницький відсахнеться від турків і знову почне служити його мосці королеві польському...
— Юрій Хмельницький тут ні при чому, і ми не можемо розраховувати на нього...
— Пробачте, але я думав, що пан полковник прибув від
гетьмана.
— Навпаки, пан полковник втік од нього, боячись позбутися
голови... Юрія Хмельницького до уваги ми можемо не брати: він не має ніякої сили. До того ж це напівбожевільний, якого султан терпить тільки заради його імені...
— Я не знаю що розповідав ясновельможному панові пан полковник, але я гадаю, що вступ коронних військ на терен України викличе опір як турків, так і Росії.
— Війська — так... Але хто ж каже посилати військо?.. Туди треба послати розумних, відважних і відданих людей, таких, приміром, як пан полковник. І хай вони збирають звідусюди козаків, хлопів, різних гультяїв, саджають їх на пустирища і служать з ними Речі Посполитій!.. Над цим треба подумати і доповісти королеві і сеймові. Ми ще повернемося до цієї розмови, панове. А зараз, я гадаю, вам потрібно одне — притулок, бо, я бачу, пані Вандзя мріє про баняк гарячої води, чисту білизну і спочинок... Панове нічого не матимуть проти, якщо деякий час поживуть сусідами під одним дахом? — звернувся Яблоновський до Спихальського і Яненченка і, не чекаючи відповіді, ніби ця справа вирішена, додав:— Тут поблизу є у мене невеличка садиба, зараз слуги відведуть вас туди... Я вважаю, що і пан Яненченко, і пан Спихальський віднині перебувають на моїй службі?..
— Так, ясновельможний пане, — в один голос відповіли Спихальський і Яненченко.
4
Зовсім незатишно почувався Юрій Хмельницький у своїй немирівській фортеці на Викітці. Під його ногами горіла земля. Доведені до відчаю безконечними поборами, знущанням і глумлінням, селяни і міщани навколишніх сіл і містечок тікали в ліси, збиралися в купи і нападали на татарські й турецькі загони, що розбрелися по Поділлю збирати ясак. А коли по краю прокотилася чутка, що із Запорожжя з'явився якийсь Палій з козаками і б'є турків, у Тульчині, Джурині, Тиврові та Шпикові спалахнули справжні повстання, їх очолили Абазин, Іскра та Самусь.
З огляду на те, що в селах і містах людей залишилося мало, особливо чоловіків, повстанські загони теж були малочисельні і не могли оволодіти Немировом. Однак вони завдавали відчутних ударів турецькій адміністрації та окремим невеличким татарським загонам. Палій же одного разу навіть спробував увірватися в Немирів. І хоча йому не пощастило захопити посад, Юрій Хмельницький не на жарт перелякався. Він послав двох гінців до кам'янецького паші з проханням прислати полк яничарів або чотирьохтисячний татарський чамбул, але повстанці тих гінців перехопили і повісили на роздоріжжі, при в'їзді до Немирова. Це вкрай зіпсувало настрій гетьманові.
— Ми повинні щось робити, — заявив він на раді, куди були запрошені всі старшини — турецькі, татарські й українські. — Не можемо ж ми сидіти у фортеці... І вийти з неї, щоб пройти Поділлям, вогнем і мечем покарати розбійників, теж не можемо: вони захоплять Немирів... Єдиний вихід — пробитися комусь у Кам'янець і привести від паші сильне підкріплення...
— Двоє уже наклали головами, — обережно сказав Многогрішний, боячись, аби вибір цього разу не впав на нього.
Всі мовчали. Ще стояли перед очима спотворені обличчя повішених, яких тільки сьогодні поховали. Нікому не хотілося поділити з ними гірку долю.
— Однак їхати комусь треба, — промовив після паузи Азем-ага. — Справді, ми опинилися в скрутному становищі.
Ненко і Младен переглянулися. Кожного третього дня вони таємно зустрічалися з Арсеном Звенигорою, розповідали йому про все, що робиться в стані гетьмана. Однак істотних новин не було, бо і сам гетьман давненько вже не одержував ніяких звісток від візира та паші. Вони не раз говорили, що потрібно комусь їхати в Кам'янець, щоб там з перших уст дізнатися про наміри турецького командування.
— Дозвольте поїхати мені, — тихо сказав Ненко, потискуючи непомітно батькову руку.
— З ким? — швидко запитав Азем-ага.
— Гадаю, що самому найкраще. Гетьман схвально кивнув головою.
— Я завжди був про цього молодого агу найвищої думки, — звернувся він до всіх. — І мені теж здається, що одному легше пробратися непоміченим, особливо вночі...
Коли Младен і Ненко після ради залишилися самі, Младен схвильовано прошепотів:
— Ненко, сину мій, я розумію, що тобі треба їхати, але заклинаю тебе — будь обережний! Адже сам знаєш, що ризикуєш головою.
Ненко досі не міг звикнути, що його називають сином, що за нього щиро турбуються і непокояться за його життя і добробут. Ніколи раніш, відколи себе пам'ятав, ніхто не проявляв про нього ні найменшої турботи, як і взагалі про всіх яничарів, людей без роду й родини, і тепер йому було і якось незвично, і дивно, і разом з тим радісно-бентежно на серці. Такий настрій не полишав його вже півроку, з того часу, як він визнав Младена за батька, а Златку — за сестру.
— Не турбуйся за мене, татку, — заспокоїв він старого. — Адже я поїду не сам...
— Аз ким же?
— З Арсеном. Сьогодні ми попередимо його друзів у лісі, щоб не чіпали нас і забезпечили благополучний переїзд до Кам'янця і назад. Гадаю, під такою надійною охороною ми будемо в безпеці.
5
Немає у світі більш сильного і постійного почуття, ніж почуття любові матері до своїх дітей.
Кілька тижнів Вандзя не знаходила собі місця: весь час їй увижалися її маленькі синочки, вчувався їхній лепет. Вночі вона прокидалася з криком, схоплювалася і ходила по кімнаті, як сновида, кличучи дітей, і, не докликавшись, заливалася слізьми. Спихальський теж не спав, заспокоював, умовляв, голубив, поклавши її русокосу голову собі на груди. Але ніщо не допомагало. Жінка тужила; марніла, на очах танула, як воскова свічка.
Її стан помітив і полковник Яненченко, який поселився поряд і, зі згоди Спихальського, а вірніше — з наказу Яблоновського, який доручив Спихальському таємно стежити за Яненченком, харчувався в сім'ї Спихальських.