Хто влучить всіма п'ятьма стрілами і влучить куди тра — звитяжець хто чотирма — другий після звитяжця, хто трьома — визнається, як і два попередні, достойним бути дружинником. Усі інші беруться під сумнів: доля їхня вирішиться у другому поєдинку — на перегонах.
Певно, хвилювалися отроки в присутності князя й такого, як нині, велелюддя. Десяток за десятком виходили й ставали на визначене для стрільби місце, а звитяжця не об'являлось та й не об'являлось. Навіть тих, що йшли другими, було обмаль. Більшість отроків виборювала собі всього лиш право бути в молодшій княжій дружині й носити горде наймення дружинника. Одначе й таких, що не виборювали його, було немало. Це притлумлювало втіху від ігрищ, і всі, надто молода пагінь Втікичі, ждали перегонів.
Вони й справді ожвавили люд. Коли споглядальники діждались та впевнилися: таки починається вже сподіване аж крівця заграла в тілі. Огирі під отроками були молоді і пещені, так і поривалися, виказуючи силу. Пусти таких дай волю — буй-вітром полетять долами. Та й отроки ив'рейняті не якоюсь іншою — таки тою, що и у комоней буєстю. Он які младомладі та звабні сидять у сідлах. Усі — ' в чадигах із темної уснії, в синіх каботах, уперезаних в поясі червленими поясами, в чорних смушевих калансувах з червленою, що одбирає очі, тулівю з дибаджу. Не втроки — замилування. Як не захочеш бачити таких серед китяжців і як не вірити, що коли не всі, то більшість Здатна бути ними?
Знову, як і в стрільбі, йшли на перегони десятками, з Йвю лише одміною, що започатковували їх не там, де було стрельбище, на дві сотні ступенів нижче від нього. Чи то зручності на пустельнім безліссі шукали, чи воліли, аби пеЦс —регін ішов ближче до тих, хто був на святі перетятої змоіх — вздови вистелених на траві колоши. Далебі, останнє найбільше важило, бо коли перші десять отроків пустили своїх огирів ускач, не лише молода пагінь, а й старші, ті, що не раз і все уже бачили, полишили яства та питва й вийшли ближче до псрсгопу. В той, дальній кінець визначеної мужами-розпорядниками відстані комонні йшли поодаль від них. Назад же поверталися повз них, так близько, що кожен міг розгледіти, хто в сідлі, й виказати йому своє захоплення чи невдоволення, а відтак і спонуку. А оскільки отроки для всіх тут знані, галас ішов від одного до другого кінця втікицького застілля і був такий дужий, що нажахані й без того огирі щулили вуха й не просто бігли — слались над землею, силячись вийти наперед, прийти на визначене місце першими. Та ба, і там, де кінчався заїзд, їх ждали такі ж невгамовні, коли не найневгамовніші: славили на повний голос звитяжців, спонукали на більше тих, що недалеко були від того, щоб стати ними, не скупилися на сміх, коли бачили перед собою видимих невдах. А все те гнало на дебрі сум, тішило єство і робило свято святом. Тим паче, що хвилі сій, так довго жданій, далебі, й не судилося згаснути. На зміну одному десятку комонних виїздив і ставав напоготові другий, на зміну другому — третій, а там четвертий, п'ятий, і в кожного з десяти отроків були свої сподівані і несподівані звершення. Невдачі не помічалися вже. Ждали тільки звершень і возносилися духом за кожним звершенням, так високо і так едино, що коли б не були захмелені, присяйбіг, посоромилися б себе. Та ба, возносилися гуртом, а в гурті не остерігаються і не соромляться високого злету. Було радісно і втішно, було, попросту кажучи, святково, а серцю всякому, тим паче, коли святково й розуму, чого ще треба? Стариня забувала в тій круговерті, що в неї є діти і є потреба наглядати за ними, дівки та молодці раділи безпечності старині й давали собі, яку самі того хотіли, волю: була нагода радіти переятій отроками змозі в перегонах — раділи та славили звитяжців, кликали по перегонах до яств і медів у застіллі — не гордували, ішли й ласували княжими яствами та медами. А де є услада яствами та медами, там буяє свіжа в тілі сила, є простір безоглядній мислі, як і нестримному бажанню. Тож молода пагінь втікицьких родів і не засиджувалася довго біля яств, полишила ту втіху старині, сама ж знову подалася на поклик бубнів та сопелей, пускалася в запальний танок, виказуючи силу та спритність, являючи всім, хто був поруч, яка красна та зугарна с. Певно, те жадання явити себе в усій красі та знаді й підказало тим з отроків, котрі були уже в поході й повернулися звитяжцями: нині їм яко переявшим у супостата славу, надається змога обрати собі ладо та й засвідчити перед усіма, що по княжім пиру будо воседля і буде слюб, най усі відають upu те й будуть готові до того. Тож саме ті, що повернулися з походу, й старалися більше всіх. Доки молодші та наймолодші водили з дівками танок і пишалися тим, старші обрали зручне місце на рукаві Втікича, що обходив завалений каменем острів, та й перекинули через рукав три кладки — щойно спиляні й очищені від гілля дерева.
Ніхто не помітив, коли те сталося. Музики, гам людський, крики та верески потішеного отрочою увагою дівоцтва глушили і стукіт сокир, і падіння дерев, як не завважили й іншого: коли і з якого се дива молодші отроки, навіть ті з них, що стали сьогодні звитяжцями на ігрищах,' були відтіснені з танців. На їхнє місце стали старші і так завертіли колом, такого вогню додали ігрищам, що дівки не зглянулися, коли прийняли той виклик і відповіли па нього своїм: на прихильні усмішки — такими ж усмішками, на гарячі позирки-стріли — позирками-стрілами.
Тайне стало явним, як хтось із отроків оповістив: починаються ігрища-брикси. Десь почувся дівочий вереск, .удавані чи й перестрахані зойки, а десь — всього лиш сміх спроба випручатися з отрочих рук, бути вільною, як досі. Та дарма. Отроки міцно тримали своїх обраниць. Котрійсь із них казали, схилившись до вуха: "Будь покірна сі кілька ступнів — і будеш щаслива", котрась і без казань знала: криком мало пособиш собі. Усе вирішиться там на кладці.
Ті з дівок, що для них умикання се не будо несподіванкою, швидше навпаки — солодким жаданням, лише зойкали дзвінко, коли отроки брали їх на руки й ступали на кладку, та й сиділи тихо або горнулися тісніше до свого обранця й казали радісно-перестрахано: "Йой, матінко! Лячно ж як!" Зате всі інші не піддавалися тоді, як брали їх перед кладкою на руки, кричали та пручалися й на кладці. Бо знали: дівка, котру молодець перенесе кладкою через річку (в один, а потім і в другий кінець), хоче чи ие хоче того, а має брати слюб. Єдина надія порятуватися від сеї небажаної несподіванки — випручатись і втекти або ж упасти разом із молодцем у воду.
Тож не всім щастило перенести свою обраницю через річку. Коли не за першим, то за другим разом дівка паїДала сама і отрока валила в воду. Такій поспішали на поміч, довше і голосніше, ніж будь-кому, кричали: "Слава!".
Молодець же не повертався уже до гурту, брів, поганьблений, на супротивний берег і тинявся там, доки не надходила ніч, або до ночі перепливав десь-інде річку і йшов у свою оселю непомічений. Зате щасливих, тих, кому боги посприяли перейти кладкою в один і в другий кінець незамоченими, вітали і радісно, і зично, так, щоб чули про тоту радість усі околії.
— Ідіть щасливії — казали проводжаючи. — Питайте дозволу в старині та кличте на воседля!
— Ано, усіх кличтеї Берете не щось там — слюбі .Проводжали та й притьмом поверталися до річки, через яку лежало три кладки і на кожній кладці вирішувалася чиясь доля.
V
Усе казало: живи та тішся, князю Тивері. Люд твій обстояв себе у січі, най і потіснений, все ж лишається в своїх обводах і не змалілим на силі, ні. Коли вистояв супроти такого супостата, як обри і ті. Що йшли пліч-о-пліч із ними, в, вважай, міцним і дужим. Та й родина не може пе возносити дух, не веселити серце. Жона була і є дозрілою ягодою у вирайськім саду, діти ростуть, гейби з води йдуть. І які діти. Боги світлі та боги яснії Тільки б жити та умйлостивлювати вас за сю винагороду. Оп як багато хотів, беручи слюб із Миловидою, а те, що дала родові Миловида, перевершило навіть його хотіння. Шість синів-соколіи, шість твердей мае для княжого столу, окрім Малчивого Богдапка та Малчиних доньок. Чи то жарти? Коли буде снага та сила, виростить шістьох сотенних, затим — тисяцьких. А Богданко... Князь уже в, його перша і надійна твердь. Чи з такою твердю гоже занепадати духом і почуватися змалілим на силі? Присяйбіг, не годилося б. А почувається, бач, таким. Невже це смерть князя Добрита так вразила, правдивіше, та скрута, в якій опинилася земля Троянова по смерті князя-привідці? Далебі, що так. Більше немає чому гнітити серце, каменем лягати на плечі.
"А доля Злати та Милани?" — вихоплюється інша думка. — То мала гризота, не те, що точить силу, безліття?"
Йой, хто ж каже, що не те. А все ж Злата з Миланого розшукалися вже. В той самий день, як повернувся до Черна, знав: у Томах вони, ось-ось ромеї доправлять у рідну землю. Солід пообіцяли доста, можна бути певним: за такі соліди доправлять живими і здоровими. Та ба, і певність ся пе тішить. Щось інше ссе за серце іі підточуй силу.
Зістарівся уже, розтратив її у січах та походах? Чом би й ні, он у якій круговерті буває мало не щоденно, а та, що Її завертіли обри, і зовсім надломила.
"Потрібний супокій. Над усе потрібний супокій! Буде він — повернеться до тіла й сила, а повернеться сила, все стане на круги свої. Далебі ж, не час іще думати про Вира й. Та й не випадає іти туди нині. Що буде з Тивер'ю і що — з людом Тивері, коли мене не стане? Сини надто младомладі, щоб міг котрийсь сісти на отньому столі. А ще ж є всі анти і вся земля Троянова. Хто про неї подбає тоді? Острозор, Зборко? Коли щось трапиться зі мною, більше справді не буде кому. Оба ті князі позирають нині, щорравда, у звільнені обрами степи. А то погана прикмета:
про Дунай мало дбатимуть. Острозор так і сказав, коли від'їздили після тризни по князю Добриту з Волина: "Тепер ти, князю Тивері, єдина наша надія на Дунаї. Доки ти є, доти буде й певність: ані обри, ані ромеї не підуть заідтам. Відають-бо, з ким матимуть січу".
І обри, і ромеї відають, далебі, що е на антах князь Полог. Та відають вони й про те, що він малів вже на силі, що дуліби пе посадили ще та чи й скоро посадять когось на місце князя Добрита.