е слід вдіяти, аби раті наші могли йти далі.
— Вдіємо так, мабуть, — надумавсь і збадьорився тією думкою Волот. — Усе, що стало тут набутком воїв, залишимо в Анхіалі. Залишимо й сторожу, котра стерегтиме до нашого повернення як город, так і набуте в городі. Воїв же запевнимо: кожен знайде своє, коли вертатиме в зворотну путь.
— А що, — пристав до тієї ради Ідарич, — це мисль. Ось тільки як буде, коли й надалі залишатимемо по ромейських городах охорону? Чи не розгубимо в такий спосіб свою рать?
Волот відчув потребу боронити себе.
— Скажу те, що й ти казав, Ідаричу: є у речах твоїх велика доля правди, та є й те, що не ночує укупі з неправдою. У нас не було й не може бути наміру ставати на ромейську стежку й заживати собі слави работорговців. Одначе й прийшли ми в цю землю не затим, щоб подобатися ромеям. Най знають, що за вчинену ними чи їхніми воями татьбу на нашій землі рано чи пізно доведеться розплачуватися і розплачуватися тим же: кров'ю, пожежами, слізьми. А знатимуть, менше пориватимуться до меча. Чи так я речу, братіє?
— Так, так! — не забарилися відгукнутися тиверці.
— Ну, а коли так, то не думаймо багато про те, що сталося вже. Обміняймося братиицями і ділім це заслужене по трудах ратних застілля. Воно чи не найнадійніше ріднить людей. Тож най і нині послужить братньому єднанню родів наших.
— І ратному теж.
— І ратному теж!
XXIV
І солід он скільки викинула Миловидка, доки доправилася до Верони, і ноги збила вже у Вероні, серце неабияк остудила відтоді, як полишила лодію та зійшла на берег, а Божейка нема та й нема. Тиверців розшукала і одного, і другого, і третього, та що з того? Усі знизують плечима, всі кажуть: "Не бачили такого, не відаємо, де він". Або просять: "Розшукай, коли повернешся в Тивер, кревних, скажи їм, най щось вдіють та визволять із неволі чужинської". Лише окремі, вислухавши, казали: "Іди, дівчино, туди й туди, запитай свого Божейка там ще, гляди, натрапиш".
Лишенько лихеє! Скільки ж їй ходити ще, у кого питати? Чужий люд, чужа земля, погомоніти немає з ким, а прихилитися — і поготів. Добре, хоч літо зараз. Де сіла, там і спочила, де прилягла, там і заснула. Миловида, правда, не лягає де попало. Вдень міряє указані людом путі, а надходить ціч — норовить до стіжка прибитися, під стіжком сіна прихилити обважнілу за день голову. Спершу боялася — спала ж бо сама, а це вже й страх розгубила: кому вона потрібна, така убога та нужденна, з попеченим на сонці видом, з язвленими на камінні та по стернях ногами? А ще виснажена до краю. Самі кістки та шкіра на кістках.
Це вже остання, мабуть, її путь-доріженька до оседків поблизу Верони. Коли й той з полонених, до якого послали оце, не скаже, де Божейко, вертатиметься до морського пристанища й знову шукатиме лодії, що повезе у зворотну путь. А що вдієш? Еге, що, коли так довго правилася в цю землю і так мало знайшла?
Ледве допиталася, де той вельможа, що придбав у Нікополі антів-рабів, а допитавшись, не вельми и зраділа: вельможа видивився на неї, ніби вівця на нову загорожу, й сам заходився розпитувати, звідки знає його раба по імені Прядота?
— Я не знаю його, достойний, — пояснила через челядницю-тлумача. — Анти, з котрими бачилася вже у Вероні, сказали, що Прядота може знати, куди продали работорговці мого лада? Тому й прийшла сюди, тому й питаюся Прядоти.
Не сказав: "Зажди десь там. Повернеться з ергастирії Прядота, погомониш про свій клопіт із Прядотою". Запросив сісти, а посадивши, питавсь та й питався, як це вона зважилася правитися в таку далеку путь, за що і як довго правилась, хто то є — ладо. Миловидка нічого не приховувала від нього: вельможа видався їй добрим та співчутливим до її біди, однак бесідувала через челядницю, а тому бесіда їхня тривала та й тривала. Коли ж питати не було вже чого, господар помонявся, чогось дошукуючись думкою, і сказав:
— Гостя наша, бачу, стомилася в дорозі. Може, вона піде скупається в річці та перепочине в нашій оселі? Прядота не скоро буде.
— Спаси біг, — зашарілася. — Я потім уже і купатимусь, і спочиватиму.
— Ну то перекуси чим бог послав.
Не зважилася вдруге перечити чи не встигла заперечити, — вельможа сприйняв те миттєве мовчання за згоду й повелів челядниці:
— Поведи цю дівчину до річки, хай скупається все-таки. А скупається, нагодуєш. Та дай їй щось із взуття домашнього. Бачиш, як збила на нашім камінні ноги.
Чиста й прохолодна вода остудила висмажене та виснажене сонцем тіло, збадьорила Миловидчин дух а чи добра воля доброго вельможі зцілила язвлене недолею серце. І купалася довше, ніж могла, здавалось, дозволити собі купатися з чужої волі і в чужій річці, і, викупавшись, на диво швидко відчула себе не такою вже й чужою в цім невідомім краї, серед невідомих людей.. Ішла по купанні й почувала силу в ході, а ще приємність у тілі і паче всього — у серці. Ніби знала вже, певна була: сюди недаремно била ноги, тут потішать уже жаданими вістями і покладуть край її мукам-поневірянням, страхам у поневірянні.
Хотілось говорити з челядницею, та що скаже їй, чужій і якійсь аж надто похмурій, схоже, що невдоволеній. Тоді вже як сіла за стіл та побачила перед собою їжу, зважилася і звела на челядницю умиротворені й потеплілі з прихильності очі.
— Граціа, — сказала по-тамошньому.
— Їж на здоров'я, — відповіла жінка й зітхнула чомусь.
Недовго їла й відмовчувалася Миловида. Щось тяжіло над нею й примушувало зводити на челядницю раз за разом очі.
— Ви з антів? — поцікавилася зрештою.
— Ні, дитино, з вірменів я. Тут уже, в дворі вельможі, спізналася з антом-ергастиріархом і стала йому жоною. Від нього й річ вашу перейняла.
Мабуть, заясніла видом, чула: теплінь іде від серця й гріє-милує приємним лоскотом. Голодна була, а те й робила, що облишала їсти, або питала-допитувалася, де та земля, що іменується Вірменією, чи давно вона, жона ергастиріарха, потрапила до Італії, або розповідала про себе. Не плакала вже, чи то виплакала за своє безліття сльози, чи звикати почала до всього, що звалилося на неї за це літо. Дивилася щиро та жалісно на жінку й розповідала часом те саме, що й вельможі, часом інше: яка біда спіткала її та її Божейка в той самий день, як вийшли до Лади та Ярила за благословенням, чому опинилася саме тут, у далекій Вероні, яки сподіванки покладає на побачення з Прядотою та хто порадив їй звернутись саме до Прядоти.
— Я знаю Прядоту, — присіла супроти і тихо, схоже, що утаємничено, сказала Миловидчина бесідниця. — Він працює в тій же ергастирії, що й мій муж. Коли прийде, поведу тебе до нього. Ба ні, покличу Прядоту до нас, а ти лишайся тут, у моїй комірчині. Добре?
— Гаразд, матінко гожа. Спаси біг за яства і за ласку людську.
Ждала Прядоту дотемна, ждала й тоді, як стемніло, а діждалася всього лиш перестраханого шепоту господині комірчини.
— Ходи зі мною, дитино, — вхопила дівчину за руку і повела, скрадаючись, надвір.
— Куди ми, матінко? — сполошилася Миловида й таки питала, коли побачила — йдуть не на подвір'я вельможі, далі від подвір'я.
— Зараз скажу. Отут має бути лаз, — спинилася й пошала в загорожі. — Ага, є.. Слухай і слухайся мене, винароджене ліпотою, та не винагороджене щастям-долею дитя людське. Втікай звідси і негайно. Ти приглянулась, дівчинко, вельможі, а вельможа цей нечистий, щоб знала, на руку. Покликав увечері Прядоту... Чуєш, покликав Прядоту й звелів йому не казати тобі правди про Божейка. Знає чи не знає Прядота, де є Божейко, все одно мусить робити так, аби ти повірила, що він є, і лишилася ждати. А вже як залишишся, не забариться знеславити тебе і зробити своєю наложницею. Він це вміє, повір. Богом входить у душу, та виходить звідти сатаною. Тож і кажу: тікай звідси і як можна далі. Поки виспляться та кинуться за тобою, далеко будеш. Іди понад річкою, а за оседком звернеш у поле. На биту путь не виходь, там можлива погоня.
Бігла куди бачила, й тоді вже, як опинилася поза небезпекою, стала й засумнівалася: а чи добре зробила, що втекла назовсім? Може, слід було сховатися десь поблизу, заждати, поки вгомониться той чорнобожий вельможа та й зустрітись-таки з Прядотою. Гляди, це і є той раб, що знає, де Божейко.
"А коли Прядота стане, а то й став уже на бік вельможі? Чи не тому челядниця злякалася й сказала: "Втікай і якомога далі", що певна була: Прядота зголосився прислужитися вельможи?.. — А-а, горенько! Який широкий світ і яка тіснява в світі. Куди не поткнись, скрізь чатують на тебе темні сили".
Постояла, пожалілась сама собі і рушила полем у ніч.
Верона лежала при річці на диво барвиста й чепурна, а ще тиха й упокорена. Коли б не малинові звуки церковного дзвону, що злітали над банею храму й мирно та лагідно слалися долами, можна було б подумати, що цей жвавий та гамірний позавчора город як утихомирився на ніч, так і досі спить, утихомирений. Ані віслюків та мулів на вулицях, ані погоничів при них. І пристанище дрімає безгомонне. Застигли при березі лодії, не видно й рибалок при лодіях. Не інакше як свято сьогодні і то велике, мабуть, коли так надійно упокорило все і всіх.
Миловидна невільно спинилася перед тією тихою благодаттю й замислилась: іти чи не йти зараз у город? Година не така вже й рання, та хто слухатиме її там, чужу й сторонню, коли йде відправа, коли в усіх на мислі свято? Чи не ліпше перепочити на тихій і безлюдній околії? Місце он яке пригоже. І вода стікає зі скелі, є де умитись, є де й напитися. Бо перепочити все одно треба. Всеньку ніч проблукала безпуттям, перетривожилась он як, а переболіла ще більше. Коли ж до города немає потреби спішити, так і вдіє: нап'ється води, змиє з себе піт та пилюгу й перепочине.
Вода ледве сочилася зі скелі і тут, у підніжжі, натрапивши на виступ, збігала цівкою. Та дарма, підставить руки, пожде, доки набіжить у жменю, і вмиється. Зате холодна яка, аж дрижаки йдуть тілом.
Хлюпалась та й хлюпалася біля скелі, і тільки тоді вже, як освіжила вид, груди, змила піт із рук, порох із ніг, схилилась над цівкою й напилася досхочу.
"Ну ось, — сказала сама собі, — знову прибула сила, як і там, після купання в річці".
Розглянулась і зачудувалася. Чи це не капище часом? І трава біля скелі уходжена, і зрізи-колони стоять он під деревами. Хоча так