Валька вже роззявила рота, щоб розповідати, але, зупиняючи її, Максим Валер'янович раптом підняв руку:
— О ні, дочко моя! Благаю! Стули уста свої! Ні слова! Раз справа серйозна, її не можна вирішувати отак, на ходу... Ходімте в мої покої! І там у щирій бесіді ми знайдемо насолоду.
Цей жартівливо-піднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста, іуби наші самі собою розтулялися у веселих усмішках. І так стало легко і хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомі.
— Либонь, дивуєтеся, що живу у такій халупі? — усміхнувся він, коли ми підійшли до його хатини. — Мене вже кілька разів пробували переселяти, та я все одбрикую-ся. Не можу я без цих квітів, без цього всього. Прошу!
У хатині було дві маленьких кімнатки і така ж маленька кухня. Стелі дуже низькі — хазяїн міг легко дістати їх рукою. Через це, а також через те, що вікна закривали знадвору кущі й дерева, у хаті, незважаючи на сонячний день, були зелені сутінки. Та якось і не уявлялися ці маленькі кімнатки світлими й сонячними, їм, здавалося, личать саме сутінки.
І обидві кімнати, і кухня були заставлені вазонами і вазончиками. Вазони стояли на підвіконнях, і на табуретах, і на спеціальних полицях, і просто на підлозі. У вазонах були різноманітні кімнатні квіти: лілеї, фікуси, примули. Але найбільше було кактусів. Я ніколи не думав, що буває стільки різних кактусів: і маленькі, і круглі — ніби зелені їжаки, і великі, стовбуристі, схожі на якихось доісторичних ящурів. І вкриті густими колючками, і майже зовсім без колючок, і різної-різної форми, і кольорів різних. Були тут дорослі солідні кактуси і зовсім маленькі пухнасті кактусята. Просто якесь казкове царство кактусів.
Крім кактусів, у хаті панували ще фотографії. Стіни кімнат геть усі завішені фотографіями у рамочках. І на більшості фотографій був сам Максим Валер'янович. Безліч Максимів Валер'яновичів дивилося на нас звідусіль. І всі різні. Максим Валер'янович у циліндрі. Максим Валер'янович у смушевій шапці. Максим Валер'янович у тюбетейці. Максим Валер'янович моряк. Максим Валер'янович козак. Максим Валер'янович босяк (у лахмітті). Максим Валер'янович у шубі. Максим Валер'янович у халаті. Максим Валер'янович... голий. Ну, правда, не зовсім голий, а в набедреній пов'язці. Мабуть, у ролі якогось дикуна, бо ще й кільце в носі. Аж голова йде обертом дивитися на всіх цих Максимів Валер'яновичів.
А в кутку, де в богомільних людей ікони — висить щось.
Я спершу подумав, що таки ікона, бо й рушники вишивані по боках, і рама золотом виблискує.
Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усміхнений в окулярах-пенсне і з цигаркою. Не ікона. Бо Господь, кажуть, не курив і окулярів не носив. Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потім сказала, був то портрет знаменитого артиста Станіславського, який організував у Москві театр, всесвітньо відомий МХАТ. І для акторів він був таки справжнім богом, добрим, усміхненим і радісним, бо створив дуже хорошу систему Станіславського. Що то за система, Валька, ца жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досі користуються в усьому світі.
Але то було потім, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже тямущо і жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розповідала про наші пригоди і про історію з годинником. Оскільки Максим Валер'янович був її знайомим і вона почувалася з ним вільно, ми цілком передовірили розповідати їй і лише іноді вставляли окремі слова. Максим Валер'янович слухав дуже уважно і серйозно. Нарешті Валька скінчила.
І тільки тоді Максим Валер'янович усміхнувся.
— Так-с, панове громадо, — весело сказав він. — Сюжет ясний... Без вини винні... Злодії мимоволі... Буває, буває... Але впадати у розпач не треба. Якщо він справді артист і якщо він у Києві — ми його з-під землі викопаємо, а таки знайдемо. Те, що ви його по фотографіях у фойє не відшукали, — ще нічого не означає. Він може бути й приїжджий. У нас зараз на гастролях і Львівський імені Заньковецької, і Московський драматичний імені Пушкіна, і Запорізький... Шукати є де. Але, друзі мої дорогі, доведеться відкласти це на завтра... Оці дві пані, — він показав на свої ноги, — дуже в мене примхливі. Відмовляються багато ходити, хоч ти їх ріж! Особливо оця — Ліва Максимівна. Ще з Правою Максимівною можна якось домовитися. А ця як упреться — з місця її не зсунеш. Я їм у підмогу й третю даю, — він кивнув на товсту сучкувату палицю з вирізьбленою собачою головою на держаку, — все одно комизяться. Раніше як завтра зранку я їх ніяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогодні вже пізно, скоро початок вечірніх спектаклів, а під час спектаклю для актора, крім сцени, не існує нічого. Турбувати його не можна... Отже, план такий: завтра вранці ми з вами йдемо на... кіностудію. Авжеж на кіностудію... У мене там невеличка зйомка. Я тільки й можу зараз грати в нерухомих епізодах у кіно. Отож-бо, на кіностудії ми влаштуємо штаб оперативної групи з розшуку нашого царя. І з одного боку, використовуючи молоді творчі сили (тобто прудконогих молодих акторів), а з другого боку — диво двадцятого сторіччя — телефон, ми розгортаємо бойові дії,.. І годинник знаходить свого господаря.
Він це так упевнено сказав, що в мене тієї миті не було вже жодних сумнівів — усе буде гаразд. Я мимохіть усміхнувся. І Ява всміхнувся. І Валька всміхнулася. І братик Миколка всміхнувся теж.
І мені захотілося сказати Максимові Валер'яновичу щось приємне, щось хороше. Я провів поглядом по фотографіях і сказав:
— Це ви стільки ролей зіграли?! Оце клас! Максим Валер'янович якось лукаво усміхнувся, ніби
зрозумів моє бажання.
— Та трошки зіграв, панове, зіграв... Що зіграв, те зіграв... — він окинув оком стіни, завішані фотографіями, потім зупинив погляд на великій фотографії Київського оперного театру. — А оце, друзі, найсвятіше для мене місце. Тут я вперше в житті був у театрі, вперше побачив сцену, акторів. Тут уперше розсунулася перед моїми очима театральна завіса.
Максим Валер'янович задумався на хвилинку:
— Давно це було, давненько! Хоч як це дивно, але можете мені повірити: я був тоді зовсім маленький хлопчик, набагато менший за вас. Ми тільки приїхали тоді в Київ з Харківщини, і мати моя влаштувалася прибиральницею у цей театр. І от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам'ятаю, давали тоді "Т^завіату". Опера Верді. Знаєте? Сидів я в прожекторській ложі біля самої сцени (мати попросила освітлювача, щоб він мене пустив туди). Видно було все і чути чудово. Я сидів і не вірив, що це не сон, не казка, що я бачу на власні очі. В останній, четвертій, дії, коли Віолетта помирає, я так захопився, так повірив, що вона справді і страждає, і вмирає, що раптом обурився негідною, як мені здалося, поведінкою партнерів Віолетти— Альфреда та його батька старого Жермона. Жінка, можна сказати, конає, авони, мерзотники, співають на повен голос. Неспроможний стриматися, я закричав: "Цитьте! Не співайте! Вона ж умирає. Хіба можна?!" Освітлювач, що сидів біля мене, аж зі стільця з'їхав з несподіванки. Добре, що оркестр у той час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арії і ніхто не почув мого щенячого виску. Обійшлося на тому, що освітлювач вкатав мені доброго потиличника і викинув у коридор. Так я остаточної смерті Віолетти тоді й не побачив. Але захворів театром на все життя. І хоч як билася потім мати, хоч як намагалася зробити з мене людину (а людина, за її розумінням, означало чиновник), нічого з того не вийшло. Не прослуживши й двох років, закинув я на найвищу тополю Бібіковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом і найнявся в театральну трупу статистом, тобто артистом, що грає без слів, у юрбі, в масовках, і навіть імені його в афішах нема...
...Було це в театрі Бергоньє, тепер це театр імені Лесі Українки. У тому ж театрі мені вперше в житті дали роль зі словами. Слів було всього двоє. Я мусив вийти на сцену і сказати "Здрастуйте, сер!" Але я так хвилювався, що мені одібрало мову. Я вийшов на сцену і, побачивши звернені на мене сотні очей, заціпенів. Суфлер мені підказує: "Здрастуйте, сер!" Я мовчу. Суфлер знову: "Здрастуйте, сер!" Я мовчу Вже й глядачі з перших рядів почали підказувати: "Здрастуйте, сер!" А я не можу рота розтулити. І тоді раптом з верхнього ярусу якийсь підпилий "гальорочник" закричав: "Та поздоровкайся з сером, осел!" Зал вибухнув реготом. І тоді я закричав не своїм голосом: "Здрастуйте, сер!" І публіка, регочучи, аплодувала так, як не аплодувала найзнаме-нитішим акторам...
Максим Валер'янович розпалився, очі в нього вже блищали, щоки горіли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. І чим це пояснити, що розповіді навіть про незначні події виходять у них цікаво?.. Якби це відбувалося зараз, — мабуть, було б зовсім нецікаво. А коли слухаєш, як про це розказує хтось спогади, — цікаво.
— Ех, публіко моя дорога, то було, як перше кохання, оті перші мої роки в театрі. Мабуть, ніхто так ретельно і стільки часу не гримувався, як я. Ніхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч спочатку виходив я в натовпі всього на хвилину, і жодного слова не казав, і глядачі мене навіть не помічали. Але мені здавалося, що всі дивляться саме на мене. А потім було оте "Здрастуйте, сер!.."А ще трохи згодом — знов невеличка роль. Манюпусінька, як горобиний ніс. Я виходив і казав: "Графиня захворіла і прийняти вас не може". Повертався і йшов. І все. Але я був переконаний, що в цих словах — головна ідея п'єси. І я казав ці слова таким голосом, наче сповіщав про кінець світу. І знову весь зал дивився на мене і слухав мене. Передати це почуття неможливо. До того ж, моїми словами закінчувалася перша дія. Завіса опускалася, і в залі вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме і тільки мені...
Довго ще розповідав нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя...
Повертаючись додому, ми з Явою цілу дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомі із справжнім артистом. З артистом, який грав на сцені і знімався в кіно.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. "Товаришу цар, ви заарештовані!" "У— у, понесу!.."
Вечір.
Ми лежимо на тахті коло відчиненого балкона. Цей день приніс нам стільки вражень, що треба бути дубовою полінякою, щоб одразу заснути.
Ява весь час крутиться, наче його щось кусає.