Сидимо, працюємо, а її все нема. Повернулася звідкись Поля, піднялася на другий поверх, і раптом чуємо крик: "Забили... забили!" Прибігла до нас, вся тремтить, а обличчя біле, очі злякані. Ми теж злякалися...
Трохим Іванович кашлянув, переступив через поріг. Побіжно глянувши на забиту, одвернувся, дістав з-під стола закривавлену стамеску, підніс її до лампи.
— А Пимон її вдома шукав,— сказала Поля, але, побачивши, що лезо й колодочка були забруднені кров'ю, з жахом відсахнулася.
Бакалійник, не зводячи з неї колючих очей, в яких світилося злорадне підозріння, сказав:
— Шукав? А стамеска в крові. Здається, Лимонова стамеска?
Поля випросталась. Очі блиснули гнівом і образою:
— Ви що це?.. Ви на мого Пимона...
— Доказ наявний. Його стамеска. Дивіться, люди добрі, тут навіть букви на колодочці. Ось бачите,— показав він солдаткам закривавлений інструмент.— Це вони, Софочко, напевно, до твоєї шафи добирались.
— Ви... Ви таке смієте говорити на нас? — і Поля заридала від пекучої образи, що захопила все її єство.— Скажіть... Ну, скажіть же йому,— звернулася вона за допомогою до своєї хазяйки, сподіваючись на її захист. Але Софія Іванівна чомусь мовчала, увесь час стежачи за братом.
•Він нагнувся до забитої, навіщось підняв трохи її руку й кинув. Змертвілі пальці, немов дерев'яні, стукнулись об підлогу. Трохим Іванович здригнувся, глухо сказав:
— Нещаслива кімната в тебе, Софочко. У ній Лук'яна було поранено, і ось зараз... убивство...
— Вийдіть,— сказала Софія, дивлячись на труп.— А ти, Трохиме, повідом пана пристава про все, що трапилось. Хай прибуде сюди негайно.
Трохим Іванович поклав стамеску біля забитої і, обережно ступаючи, наче йшов босоніж по вигону, зарослому будяками, попрямував до дверей.
А вранці Пимона Базалія разом з його дружиною заарештував урядник. Слідство і суд були короткими. На суді виступав столяр Македон. Даремно намагався він запевнити суддів, що з вечора й до ранку вони раз
Але на свідчення столяра суд не звернув ніякої уваги. Після Македона суддя надав слово Трохиму Івановичу.
— Панове судді! — почав він.— Я хочу вас повідомити ось про що. Мені добре відомо, що Македон Андрій Степанович, по професії столяр, дружить з обвинуваченим. Саме він, Андрій Степанович, навчив його столярного ремесла, і ясно, що перебування підсудних у Софоччиному домі штовхнуло подружжя на злочин. Кращим доказом є стамеска, якою він забив свою жертву. У мене особисто немає сумнівів у винності підсудного. Співучасницею ж у злочині була його законна дружина Пелагія.
Судді не схотіли слухати дальших свідчень Македона. Не зважив суд також і на ті пояснення, що їх давали Базалії, доводячи свою непричетність до злочину. Судові було все ясно. Стамеска, якою вчинено вбивство, належала столяру Пимону Базалію. Пустити його в дім Ізарової могла тільки дружина, яка працювала служницею і яка діяла з чоловіком спільно. Солдатка, можливо, була забита випадково. Убивці проникли в дім з метою грабіжництва, і коли б Софія Ізарова знаходилася в цей момент дома, дуже ймовірно, що вона зазнала б нападу з боку грабіжників і була б забита ними замість солдатки.
— Не винні ми... Не вбивали... Змилуйтесь! — і Поля заридала.
— Не проси їх,— сказав глухо Пимон.— Не допоможе. їхня сила, їхній закон.
Суд виніс рішення: Пимона Базалія і його дружину Пела-гію засудити до в'язниці строком на десять років. Поля, вислухавши вирок, знепритомніла.
Того ж дня обох їх під конвоєм відправили до повітового міста. Мовчазна і строга поверталася з судового засідання Софія. Дорогою її наздогнав Трохим Іванович і, улесливо зазираючи їй в обличчя, говорив:
— Бога не бояться, своєї вини не визнають, убивці... Душі в них, мабуть, нема. Добре, що це трапилося з солдаткою, але вони могли б забити й тебе, Софочко. Адже могли?
Софія пильно глянула братові в очі, спокійно відповіла:
— Не вони вбивці.
— А хто ж? Хто? Стамеска чия? Га? Речовий доказ. Та й сам же він не відмовився. Він визнав свій інструмент. І проникнути в дім... Хто ж міг пробратися до тебе в дім? Тільки вони! Поля прийшла першою, відчинила йому двері, вони хотіли пограбувати тебе, забрати гроші і золото, але в скриньці...
Трохим Іванович завмер, зрозумівши, що сказав зайве. В ту ж хвилину Софія схопила його за руку і, страшно дивлячись йому в очі, спитала:
— Ти? Ти забив її? Не відмовляйся... Я бачу... Я по твоїх очах бачу.
— Софочко, опам'ятайся! Ти збожеволіла.
Але Софія чіпко тримала своїм поглядом його очі, і погляд той, здавалося, проникав у саму душу. Все побачила вона, все зрозуміла — і жахнулась думки, що вразила її, мов блискавиця.
— Ти йшов до мене? Ти хотів мене забити? Мене? Адже так? Говори правду!
Трохим Іванович розсміявся якимсь дивним, колючим, не властивим йому сміхом, але, швидко оволодівши собою, примружив очі, і вузенькі злі щілинки втупилися в сестру.
— Чорт знає що таке верзеш. Забити... Тебе забити? Подумай, які грішні слова у тебе на язиці!
Якщо до цієї хвилини в неї ще були сумніви, то зараз остаточно переконалася Софія в невинності Пимона і його дружини. Досі увесь час її непокоїло питання: "Хто ж справжній вбивця?" І ось у випадковій розмові з нею Трохим Іванович, прохопившись про скриньку, несподівано викрив себе. Сумнівів більше не було. Софія дивилася братові в очі, розуміла його переляк, розгубленість і ту звірячу лють, яка клекотіла в ньому і яку він так невдало приховував, намагаючись розвіяти страшну підозру.
— Прикро мені слухати таке від рідної сестри. Дуже образливо...
Не прощаючись, завернув у провулок, а Софія дивилася на його згорблену спину, і мимоволі її охоплював жах. "Він украв стамеску. Він хотів забити мене".
Пригадався той день, коли Пимон прийшов до неї для лагодження меблів, і Трохим, побачивши стамеску, нащось взяв її до рук, пробуючи пальцями гострий кінчик сталевого леза. Тоді Софія не надала цьому значення, а зараз, коли злочин уже стався, все було для неї ясним і зрозумілим.
"Він вирішив мене забити, щоб забрати скриньку з грошима, заволодіти моїм багатством. Я завжди його боялась".
В той же день Софія відправила в церкві молебень. Вибравши собі нову служницю, вона кілька ночей спала з нею в одній кімнаті. Щовечора сама ретельно перевіряла всі засуви й замки. Сон у неї був тривожний і чуткий. При найменшому шарудінні вона вставала з ліжка, будила служницю, разом з нею оглядала все приміщення. І тільки після такого обходу, трохи заспокоївшись, знову лягала в постіль, але довго не могла заснути, їй пристрасно хотілося, щоб поруч неї був Яків. Мужній і сміливий, він міг би в будь-який момент захистити і вберегти її від небезпеки. Але, на жаль, Яків був далеко.
Софія тепер зовсім не каталася на тройці, вечорами нікуди не виходила з дому. їй здавалося, що скрізь підстерігає її Трохим і може, так само, як і солдатку, де-небудь у темному провулку штрикнути ножем чи придушити, як колись душив він Олімпіаду.
Софії не хотілося сваритися з братом. Це могло зіпсувати їй деякі справи, підірвати репутацію добропорядності, кинути й на неї темну тінь убивці, чого вона, звичайно, не хотіла. Довгими зимовими вечорами, гріючись біля каміна, часто згадувала Якова. От і зараз так і стоїть він у неї перед очима. Софія надіслала до старого Македона служницю, щоб та принесла останні листи Якова з фронту, але столяр не дав листів і категорично відмовився давати їх і надалі.
Софія, вислухавши відповідь столяра, стривожилась. Думка, що Андрій Степанович теж знає ім'я справжнього вбивці, не на жарт злякала її. Хотілось перевірити, упевнитися в своїй догадці, і вона вирішила зайти до столяра сама.
Македон обточував ніжку для стола. Дружина поралась біля печі. Допомагала їй дівчинка — дочка Пимона Базалія. Після арешту батьків її взяли до себе Македони. Софія, увійшовши до хати, витягла з сумочки срібні монети, хотіла дати дівчинці на цукерки, але, на диво, дівчинка грошей не взяла,., а, суворо нахмуривши бровенята, спитала:
— Куди ви відправили мою маму і мого тата? Македониха взяла дівчинку за плечі і, голублячи її, сказала:
— Танюшо, бери картоплю. Ти хотіла їсти. Сідайте, Софіє Іванівно,— звернулася вона до гості, змітаючи фартушком з стільця пахучий пилок тирси.
Андрій Степанович припинив роботу і, не знімаючи окулярів, дивився на багачку.
— Я прийшла дізнатися про Якова,— сказала, трохи зніяковівши, Софія.— Є від нього листи?
— Є,— Македониха відкрила ящик стола, вийняла звідти кілька синеньких конвертиків.— Пише Яків, що на фронті солдати не хочуть більше воювати. Може, скоро додому повернуться.
Вперше її, стареньку, зупинив чоловік, мовчки взяв у неї з рук конверти, поклав їх собі до кишені.
— Софіє Іванівно, не можу я вам дати ці листи.
— Чому? — здивовано спитала Софія, і обличчя її зашарі-лося від образи.— Адже я раніше всі його листи перечитувала. Мені цікаво знати, які новини на передових позиціях.
— Не дам! — заявив рішуче й недружелюбно столяр.— Жодного листа тепер вам не дам!
Софія почервоніла ще дужче. Не сказавши більше ні слова, вона підвелася з стільця і, не прощаючись, вийшла з хати, затаївши в душі гнів на столяра.
Здивовано стежила Македониха за чоловіком, не розуміючи, чому так поставився він до гості.
— Буржуйка! — сказав з люттю в голосі столяр.— Хіба в неї совість чиста? Невинних людей посадила до в'язниці... Невинних! І сміє ще приходити... Листи їй дай. Нема більше для неї листів! — Він довго не міг заспокоїтися, дивуючись нахабству слобідської багачки.
Софія не могла розгадати причини, що спонукала столяра відмовити їй в такому проханні, і думала, що листи, очевидно, революційні і що Б листах Якова почувається вплив Артема Черкащина, тому, певне, столяр не відважився їх дати, боячись за сина. "А може, Яків одружився з Ніною?" Ця думка, як вогонь, обпалила їй серце.
За всяку ціну вона повинна мати листи Якова, щоб дізнатися істини. Не захотів дати з доброї волі,— Софія забере їх силою. Тільки треба подумати, як це зробити.
Вдома чекав на неї Трохим. Не слухаючи, чого він прийшов і що хоче сказати, Софія мовчки показала братові на двері.
— Софочко, я знаю, ти любиш жартувати, але зараз мені не до жартів.