Ілля Юхимович дуже хотів побачити хоч би фото Яворницького. Він просить про це свого друга. "Фото, на якому зображено Яворницького з дружиною в своєму садочку, Рєпін одержав і повісив його біля свого ліжка. Через деякий час Яворницький одержав фото Рєпіна з написом: "Пенати — 29 січня, 1929 рік".
Зважаючи на тяжкий стан свого здоров'я, Рєпін просив Яворницького прибути до нього в гості. У відповідь він одержав теплого листа, в якому Дмитро Іванович висловлював свій жаль, що не зможе прибути до нього, і тут же радив "вдарити лихом об землю, згадати молоді роки й забути всі свої недуги".
І ось на столі Дмитра Івановича лежить останній лист Рєпіна. Його написано кволою, тремтячою рукою. Датовано 31 травня 1930 року. Кривульки цього листа викликали v душі Яворницького тяжку тугу й тривогу. Наводимо зміст цього листа:
"Дорогий, милий, ласкавий Дмитре Івановичу! Зима була холодна, і я ніякої своєї роботи не посунув уперед. Усю весну, хоч була пречудесна погода і тепло, моє здоров'я взагалі все гіршало й гіршало. З'явилась кволість: ноги тепер майже розучилися ходити. З моїх робіт, які я, планував, уже нічого не рухається вперед. Ах, який це сумний час! Усе ж ви мені пробачте: ну чого це я розповідаю вам про ці прикрості?! Пробачте, пробачте! Душа моя сповнена кращими побажаннями до вас і дружини вашої Серафими Дмитрівни. Всього вам найкращого! З щирою відданістю ваш Ілля Рєпін. Пенати. Пробачте за цей невдалий лист".
Усе літо 1930 року Дмитро Іванович перебував на Дніпрових порогах, керував археологічними дослідженнями тих місць, які ось-ось мають бути затоплені. Коли восени він повернувся до Дніпропетровська, то з газет довідався, що Ілля Юхимович помер 29 вересня 1930 року.
Дочка Рєпіна Віра Іллівна, добре знайома з Яворницьким, прислала 17 квітня 1932 року йому листа, в якому розповіла про останні дні життя свого батька.
"Вельмишановний Дмитре Івановичу! Надсилаю вам портрети батька, якщо у вас їх немає... Трохи згодом надішлю вам фотографію з останньої картини батька "Гопак — танок запорожців". Тепер ця картина в Стокгольмі Батько часто користувався вашими поясненнями, які ви давали у своїх листах. Ще й досі мені не віриться, що" батька вже немає: дух його живий! Я все докоряю собі? Якби раніше було вивезти батька в Італію (йому все хотілося грітися на сонці), то він би жив до 100 або 90 років. Тут дуже вогко й ревматичне, батько застудився, був бронхіт, ревматизм ніг,— холодна підлога першого поверху. Завжди веселий і бадьорий, він за чотири місяці до смерті ще писав "Гопака" й "Лицаря". Скільки в нього терпіння; який організм! Він ще за п'ять днів до смерті сидів за круглим; столом, але вже стали набрякати ноги й легені, серце було-слабке. Лікарі ще за чотири місяці сказали, що надії немає. Головне — він уже не міг тримати пензля в руках, і на" полотні не виходило те, що він хотів. Це було найтяжче для нього..."
Зворушлива безкорисна дружба двох побратимів дала; рясні плоди на ниві двох братніх культур — російської та української. Вдячні нащадки шанобливо схиляють голови перед світлою пам'яттю тих, хто присвятив своє життя служінню народові.
ДВІ ЗУСТРІЧІ 3 Л. М. ТОЛСТИМ
Восени 1928 року Яворницький одержав поштовий переказ з редакції журналу "Життя й революція", який видавався в Києві.
Професор був приємно здивований: редакції, виявляється, пощастило розшукати десь рукопис його спогадів про" Толстого, який він підготував до друку ще 1923 року.
Ці спогади надруковано в десятому номері журналу.
Це було 1899 року, в грудні місяці, перед самим різдвом, коли в університеті та інших школах Москви скінчилося навчання і велика сила молоді їхала з столиці в різні кінці Росії. Я їхав теж із Москви на південь, скінчивши, читання лекцій в університеті.
Ледве я всунувся у вагон другого класу, ледве усівся; на першій лаві вагона, як ось дивлюся — крізь двері вагона теж уступає якийсь старий чоловік з невеличким парусиновим чемоданом, перев'язаним навхрест мотузкою.. Вступивши у вагон, він озирнувся навкруги себе і, побачивши вільне місце на тій же першій лаві, зразу поклав свого чемодана на полицю, а сам сів на лаву, якраз біля мене. Я глянув на того старого — і очам не вірю: Лев Миколайович Толстой. Він чи не він?
Широконосий, бородатий, з ясними сірими очима, в сукняній нижче колін сірячині, в сірій на голові шапці та просторих на ногах повстяниках під колір шапки й сірячини. Такий точнісінько, як його малювали в дешевих книжечках для народу.
— Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого?
— Він і є. А ви хто такий?
— Ми з вами маємо спільного друга — художника Іллю Юхимовича Рєпіна.
Лев Миколайович раптом обернувся до мене лицем, підвів угору свої густі, дуже накордубачені брови й поглянув на мене своїми блискучими, пронизливими очима.
Я почув — немовби мене всього пройняв гострий електричний струм.
— Так ви будете професор Яворницький, з якого Рєпін малював писаря на картині "Запорожці пишуть листа турецькому султанові"?
— Так, я той писар і є.
— Ніколи не бачив вас, а пізнав.
Після такої передмови у нас почалася вже певна розмова.
У вагоні було багато студентів, курсисток та гімназистів. Молодь одразу пізнала Толстого й швидко скупчилася коло нашої лави. У вагоні почувався якийсь особливий, урочистий настрій.
— Лев Миколайович,— почав я,— дозвольте мені поспитати вас про одну дуже болючу для нас, українців, справу.
— Будь ласка.
— Чому ви, росіяни, забороняєте нашим дітям учитися "в школах нашою мовою? Ви, великий художник російського "слова, зрозумієте наше горе: наші діти, пробувши кілька років у школі, виходять із неї з такою поганою, покаліченою мовою, що вона — ні українська, ні російська, а якась мішанина.
— А хто вам забороняє вчити ваших дітей вашою мовою? Забороняє вам не російський народ, а державний російський уряд на чолі з Побєдоносцевим... А кожний державний уряд е зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту й таку м'яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько...
Тут Лев Миколайович почав читати напам'ять поему Шевченка "Наймичка" і читав гарно, з доброю вимовою і з правильними на словах наголосами, як би її читав і природний українець.
Я був дуже здивований, тому й спитав Льва Миколайовича де й від кого він навчився по-українському? На те він мені відповів, що українська мова остільки легка, остільки близька з одного боку до російської, а з другого — по польської, що, знаючи російську й польську мови, можна швидко навчитися читати по-українському, особливо живучи в такому місті, як Москва, де багато українців. От по-староєврейському вже далеко важче навчитися читати, як по-українському.
— А хіба ви знаєте й по-староєврейському?
— Знаю і читаю.
— У кого ж ви вчилися?
— Вчився в московського рабина, для того щоб розуміти біблію... Тільки після того, як навчився я читати по-староеврейському, я наважився написати "В чому моя віра"...
Я знову звернувся до Льва Миколайовича:
— Скажіть, будь ласка, Лев Миколайович, чому ви так ставитеся до науки, й особливо до мистецтва? Здається, ви їх зовсім не визнаєте, вважаючи, що це щось нікчемне й непотрібне?
— На це я вам перш за все скажу: яка наука і яке мистецтво? Тієї науки й того мистецтва, які не корисні народові, справді не визнаю. А друге скажу вам те, що не скрізь, де підписано "Лев Толстой", писав справді Толстой. То міг написати й відомий усій Москві цензор, так званий Сергій Іванович. Людина дуже малоосвічена, з нижчої духовної школи, до того ще й з природи невеликого розуму, а проте чоловік дуже владний, самовпевнений та чванькуватий, він багато лиха заподіяв не одному письменникові. Коли йому прийдуться не до вподоби які-небудь думки, або яка фраза, а чи хоч одне яке слово автора, то він або зовсім замаже всю фразу, або лишить початки її, а кінець затре або ж свій пришиє. Тоді виходить щось неподібне, безлузде та дике, і автор, читаючи те, сам себе не пізнає і у великому непорозумінні дуже дивується тому.
— А чому ж ви не складаєте про те заяви в пресі?
— Еге ж, якби почав складати про все те, що про мене скрізь пишуть, так мені ніколи було б і очей підвести вгору. Я одержую щодня цілі сотні листів з усього світу. Я не маю ні сили, ні часу відповідати на всі листи. На деякі листи відповідав за мене моя дочка Марія Львівна, а я тільки інколи ставлю на тих відповідях моє прізвище. Скажу вам ще одне, чому ви трохи здивуєтеся: тим, які пишуть мені без знаків ъ та ь, я зовсім не відповідаю.
— Чому ж це так?
— Тому, що так найбільше мені пишуть такі юні та зелені мудрагелі, яким треба ще добре граматики повчитися, перш ніж у нетрі світових питань заглиблюватися... Ну та на листи я захочу — відповідаю, не захочу — не відповідаю, а ось як до тебе з'явиться який-небудь чоловік, що шукає правди на землі або цікавиться, як йому свою чистоту між людьми заховати, то тут уже хоч-не-хоч, а розмовляй з таким. От, наприклад, уступає до тебе зовсім не відома молода пані і зразу ж, як то кажуть, без манівців:
"Навчіть мене, Лев Миколайович, як мені на світі жити. Я була в Іоанна Кронштадтського, так він ніяк не заспокоїв мене".
"А скажіть же ви мені, як ви живете?"
"Як я живу? Я так живу, що не знаю сну, я одвертаюся від їжі, я нуджуся на світі, я ладна хоч зараз кинутись. у прірву".
"А у вас чоловік є?"
"Є".
"І дітки є?"
"Одна маленька дівчинка є".
"А ви її годуєте самі?"
"Ні, годує мамка".
"А ви корсета носите?"
"Ношу".
"А на ноги взуваєте ботинки з височенними підборами?"
"А то вже так: на те мода така".
"А до двох-трьох годин ночі у клубах та театрах висиджуєте?"
"Буває й так".
"Так от що я вам окажу: годуйте ви самі ваше дитя, покиньте на сідало курям ваш корсет, взувайте на ноги таке, що звичайні люди взувають, лягайте спати тоді, коди весь трудовий люд лягає спати. Одне слово, живіть нормально, як сама природа показує всьому живому жити, і тоді ні для чого вам їздити ні до мене, ні до Кронштадтського".
— Пробачте мені, вельмишановний Лев Миколайович. за таке моє питання: коли ви думаєте що-небудь писати, то план вашого майбутнього твору вже готовий у вашій голові чи ви його розвиваєте коло самого столу?
— Я творю більше коло столу: коли я сідаю що-небудь писати, то часто й сам не знаю, до чого дійду й чим скінчу.