Але ті очі все-таки світилися воєнним завзяттям і вірою в геній свойого вожда.
— Vivat Carolus rex! — гукали, підкидаючи капелюхами. — Vivat victoria, vivat! [38]
Дула канон пообтулювані ганчірками, на лафетах і муніційних возах гармаші з пообв'язуваними руками, ногами, навіть головами, завдяки бандажам, великими не в міру. Ледве тримаються канон, але покинути їх не хочуть.
— Vivat Carolus rex!
За відділами вози з тяжко раненими, котрі вже йти не годні. Повідтинані пальці, порозвалювані голови, кров крізь бандажі протікає наверх. Але й вони дивляться в напрямі королівської квартири і притомленими, хорими голосами кричать:
— Vivat Carolus rex!
За раненими небіжчиків везуть, тих, що по дорозі померли. Товариші не хотіли їх без військового похорону лишати. За них візники кричать:
— Vivat Carolus rex!
Між шведськими частинами відділи польські, шляхтичі на конях, кождий в іншому вбранню, інша збруя, попадаються навіть сталеві шоломи й мисюрки. В деяких шаблі предківські, дорогоцінні, рукоятки в ящурі, в сталі, оздоблені слоневою костею або насаджувані дорогим камінням. Усякої породи коні, усякої форми списи, луки, скалкові довгі рушниці з підпірками, бо самої не вдержиш, у вистрілі дриґне.
За військом женуть стадами худобу. Реве. Чує свій кінець.
Бубни, сурми, всякого роду дудки, сопілки, мультанки і другі крикливі інструменти. Справжня мандрівка народів, воєнний маскарад.
Викупані шведи розходяться по своїх постоях, водяника до королівської кватири ведуть.
Перед воротами звичайної міщанської хати два високого росту трабанти з аркебузами на варті стоять. Старшини щось їм говорять, вони перечать головою. Пропускають одного з них, другий перед воротами з підозрілим гостем остається.
За хвилину виходить прибічний офіцер і проводить його крізь варту.
Зільник, вузька доріжка до дімка з ґанком, обвитим лозою дикого винограду.
Перед східцями на бубні сидів мужчина літ двадцять і кілька і дивився на карту, розпростерту на другому бубні перед ним. Високе чоло в лисину переходить, по боках жмутки каштанового волосся торчать. Заходяче сонце озолочує їх. Виглядають, ніби королівський, невправною рукою з золота викутий вінець. Між бровами глибока складка вгору, до поперечних зморщин на чолі. Очі спущені вділ, під ними сині підкови — з трудів і від недоспаних ночей. Уста нетерпеливо дрижать, ніздря роздуваються. Карта, мабуть, не зі всім годиться з тим, що бачить і що йому розвідчики приносять.
Оподалік старшини: перешіптуються, але не підходять.
— Vivat Carolus rex! — кричить ще якийсь запізнений, шведський відділ, котрий щолиш тепер до Могилева входить.
Король нетерпіливо стрясає головою, підноситься і бачить старшину з несподіваним гостем. Очі його блищать дитячою втіхою, уста всміхаються, виглядає, як хлопець, котрому нараз щось цікавого показали. Але в ту мить радість покривається серпанком утоми. Встає, складає карту, ховає у кишеню, відсуває бубен і підходить до гостя. Високий, стрункий, вузькоплечий, ніби велетень, котрому не дали гаразд розвинутися й набрати тіла. Йде, не спішу-чись, сильно згинаючи коліна, як гірняки. Йдучи, заклопотано кланяється, раз, другий, третій. На нім каптан, колись синій, тепер непевної краски, золота трава на ковнірі, на рукавах і при ґудзиках потускла, її покрив порох, як патина.
— Архієрей? — спитав голосом, що нагадував його клопотливий усміх.
— Так, ваше королівське величество, найпомірніший слуга.
— Багателля, отче, багателля, рад вас побачити, будь ласка! — Правою рукою показав на двері, ліву на спину поклав.
— Можете відійти! — звернувся до старшин. — Як ваше ім'я? Драке? Зі шведського шляхетського полку? Ви під Головчином гарно свій відділ вели, доволі гарно... Кажете, хоробро билися москалі?.. Ляпалії, мій пане, ляпалії. Москаль танцює, як на блясі медвідь. При найближчій нагоді дістанете полк. Щоб я не забув, пригадайтеся хоробрим вчинком, бравурез...
На його устах появляється та сама хлоп'яча, добра усмішка і зараз гине, ніби король засоромився того, що сказав.
— Ваш швагер лишився там, — головою кивнув на захід. — Під Головчином були великі втрати. Кондоленція, мій пане...
Руку старшині подав, але теж так якось несміливо, ніби боявся, чи цей не відтрутить її.
— Оревуар!.. Отче! — будь ласка!.. Розстрига поклонився в пояс.
— Будь ласка!
— Ваше королівське величество... — розстрига десницею чверть круга зробив, прохаючи, щоб король перший уві йшов.
— Багателля, отче, багателля, — ходім!
Увійшли в світличку білену, колись, може, й обставлену заможно і прибрану чисто; тепер у ній, як звичайно в хатах, з котрих хазяї перед неприятелем втікли. Що можна було забрати — забрали, вони чи москалі, які щолиш подалися з міста, не вгадаєш. Лишилося тільки ліжко, дубова здовж стіни лавка, така сама скриня і якась стара комода, не достроєна до світлиці, ніби гість. На лавці срібна умивальниця, а біля неї такий самий збанок з водою. На кілку білий, чистий рушник з королівським знаком.
— Ти від його милості пана гетьмана, отче? — питав Карло латинською, не досить вправною мовою.
— Від нього, ваше величество.
— Давно бачився?
— Днів тому кілька.
— Значиться, поспішав?
— І дуже.
— Де тепер гетьман?
— Я оставив його в таборі, миль вісім від Білої Церкви, тепер він уже, мабуть, до Києва доходить.
Король добув карту з кишені і на скрині простер. Шукав білої Церкви. Відміряв цирклем віддаль звідси до Києва:
— Скорим походом іде.
— Козаки до скорих походів привикли.
— Чув я про те. В Європі козак — це легкий кавалерист, — а я їх за кращих піхотинців числю, а що найкраще в них, так це піоніри.
Пригадував війни Богдана Хмельницького.
— Перед доброю кавалерією респект, але певна піхота — це грунт. Вона і в полі добра, і на окопах, і на барикадах у місті, пригодиться всюди... Багато в гетьмана піхоти?
Розстрига вичислював полки і подавав число сотень.
Король рахував у голові.
— Коли б третя часть того — досить... А провіант?
— Хватить!
— Хватить, але чи в евіденції він? Які магазини, млини, достава?
Нелегка була річ дати вдоволяючу відповідь на всі ті питання.
— Московські апетити звісні, а московського війська чимало на Україні і чимало його проходить.
— Але ж і козаки служать в армії російській.
— Це теж недобре. Забагато їх гетьман цареві посилає.
— Мусить.
— Що значить мусить, коли край війська потребує.
— Ваша величність не знають, у якій опресії знаходиться Україна.
— Не розумію, як такий великий народ таку велику опресію терпить... А як народ ставиться до свого гетьмана і як поставиться до нас?
— Гетьман тішиться повагою і сплєндором, який належиться державним володарям, а москалів народ ненавидить за їх здирства. Шведів повітає, як своїх спасителів.
— Я не так дивлюся на діло, скептично. Так легко воно не прийде. Степ має свою психологію і свої права. Нелегко їх переломити. Простір — це сила, з котрою треба боротися. Не важко побідити царя, куди важче боротися з вашими димензіями і дистанціями. Цирклем водив по карті.
— А чого це ви нараз кличете мене на Україну? Перше справляли на Москву, а тепер на Київ.
Розстрига не сподівався такого питання.
— Я, ваша королівська величносте, не стратег, боюсь, що відповідь не буде вдоволяюча.
— Хочу її почути.
— Є всілякі причини. Перше, що земля під ногами горить.
— Як мені це розуміти?
— Гетьман дуже політичне свою акцію веде, але його контрагенти — ні.
— Я?
— Ні. Але король польський. У Польщі не досить тайни бережуть. Царські люди довідуються від поляків, чого їм знати не треба.
— Приміром?
— Король Станіслав хвалитеся перед турецьким післанцем, що гетьман Мазепа заодно з ним стоїть і почне помагати йому проти Москви. Від того посла чув це стольник Кантатзен і дальше подав подібно, як цар за випивками позаушники або й поличними своїм людям дає.
— Як це?
— Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусіда наліво, цей свого, так обійде кругом, аж царський сусід з правого боку мусить ударити царя.
— Т вдарить?
— Як часом,
— А як вдарить?
— І тоді ріжно буває. Часом цар тішиться, а часом розізлиться, що обидили його масстат.
— Монгольська фантазія. Але ми відбігли від речі. Кажеш, отче, король Станіслав не добре секрету береже?
— Коли б гетьман не був на чотири ноги кутий, давно спотикнувся б. Особливо небезпечно було під час процесу Кочубея.
— Чув я про це. Тому-то, мабуть, і зі мною гетьман припинив був переговори.
— Довше годі обдурювати царя. І це одна причина, з котрої випливають інші.
— Котрі?
— Ось цар гетьмана Мазепу на вожда всеї своєї кінниці у війні з вашою величностю кличе.
— Може, з усією кінницею в час битви перейти.
— Вона ж мішана, українсько-московська.
— Правда. А дальше?
— Дальше те, що цар кождої днини нових полків від гетьмана жадає, і гетьман мусить давати. Якщо він скоро не сполучиться з вашою величностю, так військо його до особистої сторожі змаліє. А врешті, цар хлібів від України вимагає. Чим більше візьме — тим менше останеться для нас.
— Можливо, та все це не стратегічні причини.
— Про них я не беруся казати. Я не спеціаліст по тому ділу.
— Подумаю, отче, і пораджуся з моїм штабом. А тепер порадь ти мені, де маю примістити гетьманового посла?
Посол зробив покірну міну:
— Маленька записочка з підписом його величності, щоб мене не молєстували варти, і покірний слуга короля Карла і гетьмана Мазепи дасть собі раду.
Король написав кілька слів своїм характеристичним письмом і, ніби засоромлений, подав записку гостеві. Кланявся і наступав на нього. Цей назадгузь подавався до дверей.
ШВЕДИ!..
Квартирмайстер Гілленкрок обома колінами клячів на лавці. Лівою долонею підпер голову, а правою рукою водив по карті, розложеній на великім столі.
Біля карти лежав лист білого паперу. Гілленкрок цирклем бігав по карті між Могилевом і Вітебськом, скакав у Ліфляндію, вертав назад у Могилів, звідси мандрував до Києва, і знов, і знов.
Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися.
Лист білого паперу відгори додолу покрився усякими лініями, всякими геометричними фігурами, поруч котрих стояли цілі колюмни цифр. Гілленкрок перечеркував лінії і цифри і, невдоволений вислідом своєї роботи, рисував на маргінесі, ніби для відпочинку, план якоїсь твердині з палісадами, редутами, шанцями і траншеями.
Мухи сідали йому на червону потилицю, а з лоба капали на карту краплини поту.