Камінна душа

Гнат Хоткевич

Сторінка 39 з 55

На-прєтав-сми туда за літа усего: і муки, і бриндзі, і масла, і бу-джениций з єлівок, горівки. Думка б’єт — то-то похарчую! Та й шош ти, браччику, меш говорити! Визнала йкас біда за той мій ісховок та й відокрала усе тото. Гех, коби знав! Я би го... Я би му...

— Де ж ти зимував?

— А сів-сми у йкогос ґазди, ади, таки тут, на нашім боці. То свій був чоловік. Не ходжував сам, лиш з давніх чєсів, варе, братє перетримував, а ми йому за тото зношували усє-чину, шо мам чим жити з нас. Багач став.

— А йк став багач, — значит, спаскудив си.

— А правда, браччику, правда. От ік переіначив си. Боку-єт шош, із пушкарями тримат, Гордіюк ід нему ходжує. Але я йкос си погадав на давнє прєтельство, шо мене, варе, би не віддав. Та й пішов ід нему.

Нічо. Пригостив мене файно, порєнно. Ісховав. Сиджу я в него, див’ю си — а він... єв си чинити от ік би не такий: і очима йграт, так йкос си крутит... "Ой-га, — думкую собі. — Мет ні, браччику, не тра довго балакати, бо я вже виджу відразу". Та вкєв-сми му онно вухо на памнєтку, та й сми пішов.

-Де?

— На Вгорщину сми пішов, став десь за слугу. Так сми робив цілу зиму — ф-фа! Шош удієш?

— О, то не є безпечно — ставати на службу бу’ де та бу’ єк, — вставляв Юрчик і тут же наводив якийсь приклад зі свого багатого досвідом життя. Се була ходяча літопись гір, на жаль, загублена безповоротно, не лишивши по собі відпису. Пам’ять була у Юрчика колосальна, і він, оповідаючи щось, пам’ятав такі деталі, мовби то було вчора.

— Отот Петрій, шо я го вчив у Криворівні, полюбляв ставати на службу зимов; лиш панів усе вибирав. Та й раз був наймив си ід єкомусь багатиреві, переслужив зиму, перезнав, шо пан багатий, та йк весна, — євив си ід нему з усіма своїми побратимами: "А видиш тепер, хто я є? Давай лиш гроші!.."

Узєли, шо взєли у того пана, а витак посідали, дурнєки, таки тут, близонько, на ділєвщину — борзо грошей хтіли. А пан не був дурний та зібрав п’єдесєть люда та й далі за хлопцями.

Видють хлопці, шо біда, замкли си у єкійсь хаті, стрілє-ют. Не може підступити ровта. А пан шо? А пан кричит: "Паліт, — кае, — хату, най пся віра згорит!.."

Підпалила ровта хату. А хлопці — шо робити? Давай борше єму копати у хаті. Та викопали єму, ізсипали гроші, за-рівнєли землев, а витак, єк уже си ймила на добре хата та й хтіли си валити — ік не пішли жєчі31, ік не пішли стрілєти раз по раз, то, може, й не знати кілько люда перекалічили, а самі таки втекли у тім диму, у тім заворосі. Витак уже підкра-дали си вночі та випорпували тоті гроші з-під тих згариськ.

Та й була то му, Петрієві, причка, най би на тім тєкло32. Лиш він того не порозумів та на другу зиму гайда до другого пана служити. Гадат собі: "Ой-га, шо ми за мудріскь!.. Пе-резнаю і в сего пана за маєтки та н пбграбую навесні".

Та й служить Петрій у пана місєць ци там кіко та й усе би добре, коби не стрівба. Бо дуже си вдала Петрієві стрів-ба, шо жєлував ї лишєти, та й узєв зі собов. А пан уздрів раз тоту ручницю: "Ано-ко, дай-ко я, — кае, — пообзераю, шо то за ручниця в тебе".

Узєв, обзерат. А на тій, браччику, ручниці сріблом було вибите порекло того пана, чия вона давніше була. Та й треба бути такій біді, шо цес пан, ґазда значить, та з тим паном був добрий, чия то ручниця вперід була.

Пишет ід нему: "А де твоя, браччику, ручниця си поділа?" А тот му відписує: "Були, — кае, — в мене опришки, — кае, — та забрали багато срібла й злота та й тоту ручницю взєли".

Ге-га... Йк пан тот лист перечитав, — зрозумів, хто то в него служит, та й потихоцьки-потихоцьки дав знати куда слід та тут лиш чап Петрія мого! Та йк чапнули, закували, відвезли, так уже й не викрутив си. І так, і так свистав: казав, шо ізнайшов тоту ручницю у лісі, з земні, повідав, узєв, місце тото навіть показував, та нічо то вже му не помогло — оннаково завісили в Чернівцьох.

І поки оповідає Юрчик, поки слухають, мов поспокійні-шає. А лиш перестав — ого! Знова сварня, знова лайка, зно-ва лізуть один на одного, грозять, укленають.

— Гей, Юрчику! Та бери бартку в руки, а то не буде в нас порєдку ані раз.

— До дідчої мами в зуби з вашим вотаманцтвом. Кат не видів над такими дурлеями вотаманувати. Волю сто баранів, єк дванаціть баранів-опришків.

Як то було слухати Марусякові? На лиці застигала усмішка — жарти, мовляв, жартуєте — а на серці коти скребли.

А тут, мов на ту біду, ну, нема на чім зупинитися, нема звідки реваншу сподіватись. Відусюди тихо, вістей жадних нема, іти нікуди. Знов на корчми — вже прямо сором, а такого чого, достойного імені Марусяка, такого, щоб слава полетіла на чужі цари, як о другім Довбуші, — такого не передбачалося.

А між тим становище ставало все грізнішим і грізнішим. Треба було виходу, треба було виходу за всяку ціну. І Марусяк, мов откровенню, зрадів звістці, що будуть іти волоські купці через гори.

Ожили й опришки. Борзо зібралися, перекликаючись, жартуючи. Питання про Марусю стало нараз загальним питанням: чи брати її, чи лишати, — в тім міг забирати голос кождий. Одні казали так, другі інак.

— Та єк же то мож — лишєти? А єк — не дай того, боже, та й того не буде, лиш оннаково тра думков кидати туда-сю-да, — ано єк нам вже си не доведет усюда вернути назад? Шош вона буде тут, сарака, робити сама?

— Ід попові підет.

— Ого! Нім дійдет, не знаючи дороги, сім раз має з голоду гинути, коли перед тим звір не з’їст. Це тобі, браччику, не село. Ні, таки беремо зі собов, та й вже.

— А єк ї брати? Що з нев робити на грабунку?

— Посадимо дес поблизькості — най сидит, йкби шо си й трафило, — все хтось си лишит, забіжит та й візьмет. А баба кождому си здаст: хуч кому й не тра, то пару здоптаних постолів мож завше виторгувати.

Маруся слухала всього того, мов кам’яна. Взагалі останніми часами отупіння якесь заволоділо нею; здавалося, валіться хмари зараз на неї — не відійшла би убік.

Рішено було взяти Марусю зі собою і лишити десь недалеко місця засідки. Так і зробили. Посадовили на коня, поїхали. Потім ізсадили в лісі, позмітували теркіли, найсуворі-ше наказали сидіти тихо і пігнали далі.

XXXII

От коли Маруся лишилася сама.

Такої самотності не відчувала ще вона ніколи в життю. Там, дома, у Криворівні, заходила далеко від плебанії, глибоко забиралася в поточчини, залазила не раз в таку гущавину, що й ведмідь там, може, ніколи не був — а все чула, що вона дома, що десь, зовсім от навіть близько, церковця люба, що от якби взяв та поліз просто вгору та видряпався на ґрунь, то, може, й побачив би її, луку Черемоша, хатки...

А тут — сама!..

Оглянулася боязливо.

Суворо мовчазні стволи смерек стояли непорушно, тихо, в священнім якімось мовчанню, мов окам’янілі жерці предвічної містерії. Засіяна фоєю земля надавала всьому кривавих тонів і лякала. Зліворуч було якесь глибоке, бездонне провалля, і ліс падав у нього, витикаючи лиш вершини смерек, мов голови утоплеників. А спіднизу віяло чорнотою, холодом і жахом.

Маруся відхитнулася від тої пащі. Здавалося, що там, на дні сеї дикої глибини, виє щось. Душі виють... голі... Дракони деруть пазурами, лускою дзвенячи, сині обнажені тіла. І от почне зараз вилізати смердюче хвостате чудовище і захарчить радісно.

Відійшла "геть від безодні, але страх не відійшов. Адже ж сама! Загубилася в оцім безконечнім лісі, проковтнув він її й забув, і колишеться необ’ятним своїм, простором від краю до краю. Так він завше ховав усі злочини, так він завше ду-сив усі крики. І от простягаються вже невидимі нігті з-за кущів, гриб ворушиться... десь засичала гадина... хтось підходить іззаду і з криком хапає за плечі: "Ага! Попалася!.."

Маруся вибігла з лісу.

Що буде, то буде, але в ліс вона більше не піде. Тут хоч видно далеко наоколо.

Тихо, нога за ногою йшла вгору. Приємним шелестом оповідала щось півзгоріла жовта трава, якийсь звірок юркнув між кертовинням, киваючи задом в галопі. Подмухував зрідка вітрець.

От дійде до вершини, сяде там високо-високо, над тисячею гір і буде дивитися. Шкода лиш, що не взяла нічого їсти, але — то пусте. Може, не захочеся.

І вийшла високо, на шпиль ґруня. Тут тягло теплим вітром з Угорщини. Літав він там десь, безжурний вандрівець, над чужими хатами, шепотів щось смерічці чужій * а тепер от прибіг сюди і лащиться... Милий!..

Рівний-рівненький, гладесенький камінь. Сіла на нього, і в тихім усміху застигло лице. Давно вже не усміхалася. Давно вже не чула спокійного биття серця, не чула, як віночок плететься, мов срібно-прозорий струмочок тонесенький... Квіточки синенькі, біленькі, запашнеє зіллячко... Радість ніжна і любов... і передзвін вечірній.

...Сама себе вколисала думами-колисанками, сама собі виспівала беззвучно, мов заснула, не дрімаючи, мов потала у чистую воду, у море трав квітучих.

І чи довго так не тут була, — не знала. Але коли враз збудилася, мов штовхнув хто, — жах перейняв її від стіп до голови.

Півнеба проковтнула мутно-чорна обважніла хмара. Неначе величезний старий червивий гриб позвішував білесува-те ховзьке шмаття і, здавалося, от-от обірвуться ці замусоле-ні клапті й ляпнуть на землю, зловонно розреготавшися.

Середина тучі — спідчорна-сиза і клубиться, клубиться, гонена неодолимою дикою силою. І все, що під тучею, стало маленьким, чорним, хижо пооскалювалося, готовлячися до бою. Величезні плями жерепу стали чорними, як воронове крило.

От захитався кедр на сусіднім ґруні. Перший! Він знав, він чекав уже — і от говорить тепер! Знак дає, що скоро прийде вітер: "Скоро прийде вітер! Чи чуєте ви, всі далекі і близькі браття мої! Скоро прийде вітер! Готовсь!!"

Де-не-де між обривками сизих чудовищ, спрутів і смоків тремтіла ще невідрадними плямками, вся перелякана, калюжка блакиті. І вертілася, і тікала, і ховалася, а її засмоктували в судорожній ненаситності хоботи і, з’ївши, простягалися далі і далі, в безумнім голоді й шуканню.

1 зрівнялися верхи, бо ніхто не хоче бути вищим в сю хвилину. Кругліше виставили горби свої спини, приготов-ляючися до лютої боротьби, до боротьби не на життя, а на смерть. Хтось згине сьогодні!

Вітер!.. Уже!..

Уже дихнув, але ще не злобно. Ще не оп’янів, варвар. Злегка лиш свиснув, молодшого брата висилає кулачки зачинати — а вже в’ється кедрина, що високо, вище всіх стала, а вже крутиться, мов в агонії, вимахуючи обірваною вершиною величезні кола.

36 37 38 39 40 41 42