Правда, Іван відчував деяку провину, але не настільки, щоб робити щось на шкоду своїм інтересам. Іван рахував так. Суса він все ж убив, уся ватага дивиться косо, а отой Джус, що не перестає вертіти білками очей і все клене по–волоськи — це ж вічний і непримиренний ворог. Може, не викличе на дуель, бо не знає, що воно таке, але десь несподівано бахнути з–за смереки, або рубанути барткою під час січі "ненароком", або мало хіба ще є невинних способів?…
І от жити під такою загрозою не було би розумно. Далеко розумніше — зникнути на деякий час, а там видно буде. Відхід Іванів відбувся патріархально просто. Скинув свій бордюжок на спину, бесаги перевісив через плече, поправив пістолі за поясом і рушницю за спиною, кивнув головою хлопцям і, навіть не сказавши "прощайте" чи там іще що, пішов униз.
З тих пір мало й чути було про Івана. Десь долітали глухі вісти від бойків, що ніби зорганізував і собі Іван ватагу та рабував у Самбірськім, заходив і в Сяніцькі гори. На тамошні масштаби це теж була неабияка величина. Там десь він і помер. А перед смертю мав дивний помисел. Люди, вмираючи, відказують церквам маєтки, гроші — а Іван відказав церкві в Беняві свій розбишацький ніж. То був простий ніж, зроблений з різака, широкий і некінчастий; ручка коротка й оправлена в мосяж; кінець ручки вироблено немов у кінське копито. По один бік ножа вижолоблено було (мабуть, пізніше) слова:
Іван Довбощук, славний збойник
Горскій, перед смертю своєю
Зложив той резак в церкві Беняшки.
А з другого боку вирізано таке:
От того резака загиб з рук До…ука
Дальший рядок з іменем жертви витерся настільки, що нічого не можна розібрати. Стільки зосталося пам'яті по Іванові.
А Олекса так і не виходився більше з тої рани на нозі: хромав уже до кінця життя. І в пісні про нього співалося:
Ой попід гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький,
На ніженьку налігає,
Топорцем си підпирає…
Але цікаво, що хоч і кульгав Олекса, та проте це не відбивалося на його вмінні швидко ходити. Навіть бігав так само, як і перед тим.
XII
Дивні враження відбирав отець Кралевич, чуючи про розбої свого знайомого. Коли лінія їх напряму визначилася, й то досить скоро, Кралевич не міг не вбачати в тому своїх впливів. Йому почало приходити до голови — а що, як Олекса має рацію і вибрав саме властиву дорогу? Дуже можливо, що в даній місцевості до даного населення треба підходити інакше, ніж в іншій місцевості до іншого населення.
Олекса казав, що тут не треба одразу підняти маси, бо все буде наражено на неудачу; а от так, показувати власним прикладом, вести за собою не словом, а ділом — це може дати наслідки. Він виходив із глибокого знання місцевості й звичаїв та вдачі люду, а я виходив із теоретичних міркувань, одірваних від живої дійсності.
Чимдалі роздумував, тим більше переконувався, що Олекса має рацію. І тому, коли чув про напад Олекси ще на одного пана і ще на одного пана, а при тім отой доконечний, яскравий рефрен: "Але ж бо вставайте, люди. Вас багато, а панів мало. Женіть оту мерзу з вашої землі…" — якась навіть радість охоплювала Кралевича, чув у тім щось із себе.
— Так і каже? — питався кого–небудь із селян.
— А так, єгомостику, й каже. Де би не був — так говорить.
— А як ви думаєте, Дмитре, правильно говорить Довбуш чи ні?
Дмитро насторожується. Воно ніби чемні єгомость, ніби ще нікому злого не зробили, а втім… ліпше, як ліпше.
І Дмитро старається так сконструювати свою відповідь, щоб і відповісти, і щоб нічого не сказати, а загалом покликатися на невідкладну роботу і скоріше втекти. Кралевич це бачить, і йому прикро. Доки ж це так буде?
Зрештою не всі. Знаходилися сміливіші, які прямо схвалювали лінію Довбуша. Навіть коли отець Кралевич ставив питання руба, чи вийде що з того, чи договориться Довбуш, аби дійсно повстали люди, — діставав часом відповідь:
— Усе може бути…
— Ну, а ви, от ви, тут, у Сапогові — чи повстали б? Чи пішли б на панів?
Це вже було наче занадто, й найсміливіші навіть огиналися відповідати прямо. Одні рачкували:
— Нам не треба… Ми, Богу дєкувати, пана маємо лагідного…
Другі затулялися за інших.
— Єк люде, так і ми.
— Ає, ає… Каби люде — та й…
— Ци ми гірші за людей…
З того переконувався Кралевич, уже помимо своїх теоретичних міркувань, а на живому житті, що Довбуш на вірній дорозі і що якби десь йому удалося підняти хоч одне село — це може, чого доброго, розгорітися і в справжнє всенародне повстання.
Тоді ставало Кралевичу особливо прикро, що він так образив Олексу. Тепер би закликати, перепросити, але як це зробити? Певної адреси своєї Олекса не лишив, літає собі орлиними перельотами від угорської границі аж до серця Поділля — і як ти його піймаєш?
Селяни — ті вміють якось знаходити його, коли їм треба, але селяни бояться отця Кралевича, а поручити їм таку місію батюшка не може. Зрештою, хто там кине господарство і піде ради доручення попа за десятки миль шукати вітра в полі… Треба чекати принагідності. Але якої? Щоби Олекса прийшов грабувати кого з сусідніх панів і, витерши руки після убийства, засів за стіл. Або, може, дочекатися, поки Олекса Довбуш прийде грабувати… отця Кралевича. Таже чути, що грабував попів.
І чиста лінія думок отця Кралевича мутиться. Знов йому здається неможливим стосунок між розбійником і служителем вівтаря. Знов не знає, що буде робити, коли нараз, може, з власної ініціативи, в тій чи іншій ролі — як гість або як грабівник — прийде Олекса Довбуш до Сапогова.
Тому у великому клопоті знайшовся отець Кралевич, коли раз увечері, так уже "у завлеги", нараз постукав хтось. Ну то ж у попівському домі це не дивно: може, вмирає хто абощо.
Марта вийшла довідатися. Прийшла, каже, що то Петюк Іван і хоче бачити доконче ксьондза самого.
Кралевич вийшов. Петюк півголосом сказав:
— Пан ватажко Олекса Довбуш казали, що прийдут ід вам вечєріти з хлопцєма у цесу негілю, так аби–сте були ласкаві приймати дванацік хлопа.
Петюк це говорив таким тоном, що якби заповідав візиту самого канцлера коронного, то не міг би додати голосові більшої поваги.
У Кралевича сильно–сильно забилося серце. Він одразу навіть не знайшов, що відповісти. Спитав цілком безглуздо:
— А ти відки то знаєш?
Справді — що таке Петюк? Петюк собі, та й годі. У товпі прихожан ніколи й не помічав його отець Кралевич, а він… дивись…
— Видкив знаю, то вже знаю, лиш вам кау те, шо мені велено. А втім, ваша голов — ци приймити, ци донести…
Так і сказав — "ци приймити, ци донести". Шпигнуло це отця Кралевича. Шорстко натякував:
— Доносителів тут нема, а прийняти старого знайомого прийму з охотою. Так і передай кому там знаєш.
Петюк поклонився і вийшов, а Кралевич пішов прямо до себе.
Душу хвилювали складні почуття. Навіщо Олекса заповів прихід через третю особу та ще так офіційно? Хотів, мабуть, показати, що він не той уже Олекса, що приходив до цієї хати, як до вівтаря, і слухав промов отця Кралевича, мов Божого гласу… А фраза про донос. Чи сам Петюк її вставив, чи зарані було йому сказано, що саме так скажи.
Петюк, непомітний сірий Петюк — а дивись, як виріс і яким тоном говорив із єгомостем. Звідки вони беруть силу і… нахабство, оці Петюки, коли чують за собою громаду? Поки був одиниця — тулився несміло у притворі, не смів навіть до церкви зайти, щоб стати рядом з багачами. А от тепер — такий тон, така певність. Постав його на чоло повстання — і, дивись, поведе, та ще й непогано поведе. Що це означає? Звідки це в нашім народі?…
Ходив, ходив по хаті, боровся з думками, а в сусідньому покою матушка тривожно прислухається до тих нервових, неспокійних кроків і з тугою думала: "Знов щось нове, знов щось болюче, знов, мабуть, Довбуш… Яка зла доля зв'язала нас із цією людиною…" І тут же констатувала, що мимо всього — не має якось гніву до Олекси. Більше: якби явився, то могла би узяти за голову і поцілувати як сина.
Кралевичу прийшла думка — а чи добре ж зробив, що звелів Олексі прийти, не порадившися поперед з їмостею? Як–не–як, а це ж вона мусить і приймати, і гостити… Та й помимо фізичного приняття — вона теж несе на собі частину ваги морального приняття — то захоче вона ту вагу брати? Взагалі, мабуть, зле зробив, що прийшов до якогось остаточного рішення, а дружину зоставив на боці.
XIII
Відносини між подружжям останніми часами були якісь… невиразні. Зовнішньо все ніби зосталося по–давньому. Те ж піклування про обід, сніданок, чисту білизну, спокій, та ж запопадливість коло господарства — і разом із тим щось не те. Наче більше мовчазною стала матушка, більше задумливою. Робить, робить щось — і нараз зупиниться, наче аж замре, дивлячись кудись у просторінь. Менше почала балакати, а коли говорить, то якось уривчасто, відповідає, наче з обов'язку.
Маленька деталь. Завжди перед сном матушка говорила "добраніч". Говорить і тепер, але коли раніше до того слова малого додавалося тепло, то тепер зосталося саме лише слово. Мовби у пишної комети відтяли блискучого хвоста, і зосталася сама зірка певної величини.
Дивно, що отець Кралевич, такий мислитель, не помічав серйозності процесу, а здавалося йому, заглибленому у власні думки, що то перехідне, от зараз минеться.
І зараз оце мав іти до їмості не з яких там особливих міркувань, а більше з навички радитися в усяких господарських питаннях.
Крізь стіну запитав:
— Матушко, ви не спите?
— Ні…
— Можна до вас?
— Прошу.
Кралевич пішов. Оповів візиту Петюка, питався, чи добре зробив, згодившись на прихід.
— Очевидно, добре. Не прийняти тепер — се просто би означало: я тебе не хочу знати, бо переходжу до табору твоїх ворогів.
— Вже й "переходжу"…
— Аякже. З дому вигнали (за малим не сказала "вигнав"), прийняти не захотіли — хто ж як не вороги?
Отець Кралевич походив, походив по хаті.
— То, значить, ти радиш прийняти?
— Я нічого не раджу, — підкреслено відповіла матушка, — бо ти все одно зробиш, як сам захочеш. Я висловлюю тільки свою думку.
Отець Кралевич запитливо поглянув на жінку. Хто це говорить? Це ж говорить чужа та ще й озлоблена людина! Це не фраза друга–порадника. Але задумуватися над тим було ніколи, й він пірнув знову у свої думки.
Так… Велику загадку загадав сапогівському єгомостеві Олекса Довбуш. Тільки й думає Кралевич що про будучий візит.
Думає про нього й матушка.