Підійшов зовсім близько — тоді пси, косо глянувши, відступили набік; водять носами по траві, а часом піднімають їх в напрямку автомашини і втягують повіви відтіля, чуючи привабливий . запах.
— Чого ти лежиш? — питає Отроходін.
Селянин мовнить, припавши на правші бік і глядячи безвиразно через, дорогу: в простір поля.
— Знов мовчиш? Бач, намовчався до чого!
Селянин, мабуть, хотів щось відказати, бо рухнувсяі, але — чи відчув велику слабість і застиг, чи роздумав...
Отроходін теж примовк: дивиться вже навіть із жалем, досвідчивши собі, що ще — останні години життя для лежачого; дивиться, а чомусь його починає вражати і прикрити рослинка біля селянина. Недалеко від голови, вона рівномірно і лагідно коливається в вітрі і коливається, ніби припадає де вмираючого. Все схиляє свою дрібну, до мізерності дрібну квітинку, дрібну і такого кольору, як борошно, тільки не біле, а сірувате... Вона нервує Отроходіна, бо з ритмічною постійністю гойдається і з такою живістю, мов тріпочучи, мов спочуваючи: все хилить квітинку, мов побивається з жалю. А селянин мовчить і знати на лиці давній вираз — впертий і замкнутий, вираз незгоди, тільки вже без гострої риси, болем зломленої.
Отроходін думав: що ж тепер питати? І тільки одно виринуло з глибини його чуття — в свідомість, як переконання, пройняте відразою: що селянин повинен, просити його; так, просити, і в цьому була непохитна певність!.. Просити прощення повинен в нього, Отроходіна, навіть стати на коліна. Тоді можна щось зробити в поміч. Інакше — ні! Коли ж пробачення попросить, на колінах, можна буде змінити все.
Отроходін знає, що міг би довезти селянина до станції або, їдучи ввечері назад, довезти до села, навіть відрізати трохи хліба. Взагалі буде зовсім інше становище, яке? — очевидно, набагато краще. Бо все так сприкрилося. Треба щось сказати.
— Це востаннє тебе питаю, — відкарбовує Отроходін, ще ближче підступивши, — питаю востаннє: де чаша? Дістанеш зерно і борошно, яке тобі показано і обіцяно. Ну, не будь божевільнийі Ти ж на краю прірви. Я жду...
Селянин відвів очі від поля і хворісним поглядом зупинив їх на Отроходіні: довго розглядав, ніби впізнаючи і зосереджуючися думкою. Здавши собі звіт, хто перед ним, скорбно поворушив губами і після зусилля, зрештою, вимовив — без злості, без презирства, тільки з бажанням не бачити, — вимовив, злегка махнувши долонею від себе:
— Іди!..
Це і образило Отроходіна — в його прихильному намірі, і обурило; він зім'яв папіросу в пальцях і зв'язав губи в настирливий вираз. Круто повернувся і твердими кроками попростував до свого місця в тягарівці. Не оглянувшись, не сказав ні слова.
Коли тягарівка покотила далі, таки випередивши псів, ці останні підійшли до селянина. Постояли непорушно потім, знічені, померехтівши очима і знов торкнувши писками одежу і траву, знов потрусили дорогою. Там нюхнули гумовий слід тягарівки, потім відхилилися від нього до сухих бур'янців, стоптаних людськими ногами.
Катранник лежав, аж поки нагодилися хлопці з села, що їхали возами: вони лагодили шляхи і діставали харчі за роботу з того жили. Побачивши лежачого, спинили одну підводу і питають:
— Де ти взявся?
— Вертаюся, хлопці, з заробітків, — хрипко відказує їм Мирон Данилович, — іти не можу
Помогли йому сісти на підводу і, повернувши до села, повезли. Біля околиці він зліз, а хлопці, скрутивши на бокову, коротшу дорогу, подалися доганяти своїх.
Мирон Данилович ішов недовго; не може ніяк! Знов лягає — коло самих хлібів, що листками в вітрі мирно і лагідно шелестять, мов хлюпають в зеленій ниві, нахиляючись до селянина. Він назривав листя і почав їсти: пожувавши трохи, зовсім знеохотився. Приліг і заснув. Прокинувся жахливо слабий.
Якраз тоді хлопці, що підвозили, верталися пішки додому, — знов побачили лежачого і обступили його.
— Чого ти й досі тут?
— Не можу йти...
Було йому зовсім недалеко: спершу вниз через видолинок, а потім на півзгір'я, звідки навпростець — до хати.
Підождали хлопці: коли надійшла їхня підвода, знов Мирона Даниловича підвезли: вже до його двору.Висадили недалеко від воріт і поїхали далі. Він, як став на землю, хоче рушити, але тяжко йому — спиняється, пройшовши кілька кроків. Два односельчани, батько і дорослий син, проходили і поздоровалися. Старий говорить:
— Довго тебе не видно було; думали — пропав.
— Може, те й станеться, що думали! Аби дома.
Вони завели його в двір, а самі пішли своїм напрямком, через бур'янища на вулиці. Тоді постояв він і, не маючи сили триматися рівно, ліг на шпориші. Був смертно недужий. Хоч бачив перед собою поріг, а дістати не міг — не міг навіть рукою ворухнути. Відвів очі від порога, подивився на небо і подумав: "Якби на дітей глянути..." Раптом в серці проблиснув короткий, але невмолимо сильний біль, і все навкруги зникло відразу.
Якраз тоді з хати вийшла родина, бо крізь вікна повиділося, що хтось прибув і в дворі ліг. Діти дивляться: то їхній тато лежить і вже видно — неживий.
— Татусю! — закричала Оленка, як не при собі, гинучи від болю душевного, а потім обернулась і знов криком: — Мамочко! — і стала бити себе рученятами в груди, раз за разом.
Мати, побачивши, що дитя її пропадає від нещастя, вхопила Оленку і пригорнула до себе:
— Перестань, рідна моя! Перестань, підожди!..
А синок, збагнувши, що сталось, не міг нічого вимовити: йому кругом почало плавати, — він заплющився і нахилив голову, мов під чийсь помах, застигнувши коло матері.
Вона ж, взявши їхнє горе, вже сама чує, що от-от підкоситься на місці, як стеблина, їй все з світу стало в очах грізне і страшне, і ніби валиться крізь морок. Ось вона — сама з дітьми, перед найлютішим лихом, від якого повороту нема. Схилилась до Мирона Даниловича: дивиться на обличчя його, аж землисте, на очі, що позападали. І, потеряна, не добере, що робити... Але, як подумала: "Може, він опритомніє", — враз наказала дітям:
— Поможіть мені!
Взяла мужа під плечі, щоб до порога тягти; а діти плачуть, не рухнуться.
— Не бійтесь, може, тато ще житиме, — помагайте!..
Вони беруться, але підмоги мало. Втягли Мирона Даниловича в хату і поклали на широкій лаві, коло вікна; і внесли торбу.
Дарія Олександрівна пробує пульс на руці в чоловіка — не б'ється! Взяла тоді дзеркальце: перевірити, чи ще є дихання; підносить до уст лежачого і так тримає. Через хвилину оглянула поверхню стекла — там немає сліду від пари, тільки відсвітилася сірість стіни, мов стіни могильної: в глибині дзеркальця.
Дарія Олександрівна спершу не довідомила собі цілком, що це означає, коли це через мить ясно визначилося в її думці всім значенням своїм; вона мало не зомліла. Вронила дзеркальце, яке розбилося на два більші кусники і багато дрібних скалок, вузьких і нерівно видовжених, з косими і гострими обрисами: так, мов світ серця її впав і розбився навіки.
Тяжко їй стояти; опустилась на діл коло покійного і шепотіла: "Мироне, мій, бідний Мироне!" — сховала обличчя на його рукаві і затихла.
Діти плакали, але вона не чула. Здається, пройшов вік. Вона підвелась; постоявши трохи, набрала води в миску і взяла рушник. Злякані діти глядять то на неї, то на мертвого тата, — в очах сльози, мов застигли.
— Подерж рушник! — сказала мати до Оленки. Обмила покійникові обличчя і руки. Посилає сина:
— Принеси щітку!
Вибрала посвідки з кишені і поклала в скриню: як коштовність. Обчистила одежу на чоловікові.
Коли посутеніло, вона знайшла надпалену свічку — ту, що для мами горіла в похороні, — і поставила до рук покійника. Огник брався тонкий, мов голубиний дзьобик, напроти ночі довкруг, звідки пітьма напливала і тяжко обложила, ніби кам'яна, хоч і не спромоглася того свічення вбити. Стояв огник: такий сумирний! Ледве, ледве поривається на боки, синястий при зігнутому гнотику, і, мов кривавий, вгорі, в вістрі прозорої пелюстки. Посередині він ясно білів дрібною зіркою. Розходилось від нього трохи світла кругом — до кістлявих, аж воскуватих пальців небіжчика і до сірого обличчя, затопленого глибокими тінями.
Вже діти поснули, не питаючися їсти, але мати все сиділа коло покійника; відходили хвилини, а з ними — всі її сподівання на життя. Зосталась навколо велика і чорна пустеля, і якби не діти, вже на світі для неї не було б нічого. Тільки їхні серця ще тут, при ній: в хаті, як на острівці, серед моря смерті і темряви.
Погасила свічку, що догоряла. Вийшов місяць; прокинув крізь просвіт між хмарами і крізь хрест віконної рами — струмок блідого холодного світла на обличчя чоловіка. Воно ж тоді знов вирізнилося з ночі: в рівності кожної риси, означеної проти тьми, і в таємничій врочистості, ніби під час дивного сновиддя. Але скоро місяць сховався і той вигляд погас.
Дарія Олександрівна, відходячи на сон, все повторювала собі: "Він був такий добрий до нас! — Лягла, але не могла заснути, і знов повторювала в думці: — Тихий і добрий до всіх..." А все тяжчі почуття напливали, наче кінчалися всі часи і міри існування, і надходило саме нещастя. Так, буває, повідь з нічною кригою переливається через поріг і вже хлюпає до шибок.
Однак — тиша в хаті, глибочезна тиша, мов на дні могили, накритої стелею.
Вранці діти прокинулися раніше, ніж Дарія Олександрівна, але ще не зіходили з місця — довго сиділи мовчки, в великому страхові перед покійним татом. Потім вони, нешумні, мов примари, але вже дверима збудивши матір, вийшли за поріг і притулилися до почорнілої стіни: мружили очі від сонця, що зійшло світле, аж сліпуче. Почали заступати його хмари і скоро зовсім заслонили — день смутний настав при них, схожих на попіл, полосканий негодою і обвітрений.
Мати, прибравшися, стала знов коло мертвого. В нього обличчя так страшно занепало! По підборіддю, давно не голеному, взялась просивиною порость, хоч вуса були без неї. Закриті очі, посеред великих і темних ямок, опуклилися сірувате. Найстрашніший вираз мертвості ліг на чолі: в відтінку невиразимо іншому, ніж завжди був, і прикро вражаючому несхожістю на звичайний вигляд. Особливо — при потоці огнистого світла з шибок, що проливалося на обличчя. Але зберігся давній відзнак думки, такий знаний за багато років. Хоч тепер тлін, ніби з підзем'я піднявшись, пройшов під сірий покров тіла і проступив загрозливістю: для того навіть, хто гляне! Але вона не боїться; бачить, що крім грізної прикмети, яку тлін поклав, — вже мріється інший стан.