Ментальність орди

Євген Гуцало

Сторінка 39 з 44

Що царська цензура — що недавня радянська: одні й ті самі приписи, одне й те саме криве історичне дзеркало, яке не повинне відображати "буйство", бо це ж образливо для "народ­ного чувства".

Відомий цензор Нікітенко у своєму щоденнику розповідає про цензора Мехеліна, який у 1849 році викреслив із древньої історії імена всіх великих людей, які боролися за волю батьків­щини або ж дотримувалися республіканських поглядів — у рес­публіках Греції й Римі, він викреслив без балачок, по суті, ведучи хрестовий похід проти науки... Професор Давидов вимагав, щоб у підручнику історії Смарагдова було вилучено все, що стосується Магомета, тому що він, мовляв, "негодяй" і "основатель ложной религии"... Цензор Єлагін вилучив у фізиці вираз "силы при­роды", а в одній географічній статті не пропустив місце, де го­ворилося, що в Сибіру їздять на собаках, мотивуючи останню заборону необхідністю, щоб цю вістку неодмінно підтвердило міністерство внутрішніх справ... Цензор Ахматов зупинив друку­вання однієї арифметики, бо між цифрами якоїсь задачі побачив якісь крапки: він запідозрив лихий намір упорядника арифмети­ки... Голова таємного цензурного комітету Бутулін навіть хотів вирізати деякі вірші з акафіста Покрові Божої Матері, вбачаючи в них небезпеку: "Радуйся, незримое укрощение владык жесто­ких и зверонравных" і "Советы неправедных князей разори, за­чинающих рати погуби".

XII. Вам не забулося ім'я П. Кропоткіна, — це ім'я колись так гриміло! Беру до рук його "Речи бунтовщика", видання 1906 року, С.-Петербург. Навмання розгортаю — ось що він пише про дер­жаву: "...содержит целую армию чиновников, пауков-взяточни­ков, смотрящих на мир сквозь грязные стекла своих канцелярий, теряющих здравый смысл среди бесконечной путаницы канце­лярских бумаг. Это — шайка, имеющая одну религию — рели­гию медного гроша, одну заботу — скорее примкнуть к той пар­тии, будь она черная, лиловая или белая, которые гарантируют максимум оклада при минимуме работы".

Самодурство чиновників не знало меж, і, звичайно, це було самодурство в ім'я "величия России". Скажімо, у 1848 — 1849 роках Захід спізнав усілякі рухи та заворушення, зовсім чужі "імперії зла", що нагадувала відомий крижаний дім, і вже в березні 1848 року заборонено відпускати у відрядження за кордон тих осіб, які працювали в міністерстві народної освіти: аби не при­везли європейської зарази! Обмежено виписувалися з-за кордо­ну без цензури книги і періодичні видання. Припинено викла­дання права європейських держав. Вилучено філософію з уні­верситетського викладання, і князь Ширінський-Шахматов, який став міністром освіти, пояснював мету вилучення так: "огражде­ние от мудрований новейших философских систем". Чи не нага­дує це все наше життя-буття за "залізною завісою" упродовж правління всіх генсеків, коли ми були надійно відгороджені від "мудрований", а охочих "помудровать", себто любомудрів-дисидентів, запроторювано до психушок чи до таборів?! З 1850 року викладачі перед початком курсу повинні були пред'являти точні програми викладання з переліком творів, якими користувати­муться, "чтобы в содержании программы не укрылось ничего, несогласного с учением православной церкви или с образом прав­ления и духом государственных учреждений". У цьому драконів­ському наказі, скажімо, замість учення православної церкви на­писати учення марксизму-ленінізму, а замість духу державних закладів написати радянська влада й комунізм — і ми один до одного побачимо одну й ту саму машину терору й нищення будь— яких проявів вільної думки в ім'я самодержавства, тобто саме такого, а не якогось іншого "величия России".

Росія була країною рабів, а ми сьогодні — раби рабів.

Літератор князь П. Вяземський писав літератору декабристу М. Тургеневу у 1818 році з Варшави: "...мы на все смотрим, ни во что не всматриваемся. Черт знает, чем мы заняты! Нам все как будто недосужно. Поглядишь на нас, подумаешь, что мы думаем думу: ничего не бывало. На нас от рождения нашел убийствен­ный столбняк: ни век Екатерины, со всею уродливостью своею, век, много обещавший, ни 1812 год — ничто не могло нас расше­велить. Пошатнуло немного, а тут опять эта проклятая медузина голова, то есть невежество гражданское и политическое окаменило то, что начинало согреваться чувством".

П. Чаадаев у "Автобиографическом введении" (1878) писав: "Гоголь, хотя и малорос, то есть человек осторожный и себе на уме, бывал подчас чистокровный великорос, то есть кидался в крайности... Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравствен­ная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспав­шись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем".

Хтось, може, й захоче посперечатися з П. Чаадаєвим, спро­стувати, навести контраргументи (мовляв, що це за таке безза­стережне твердження — і від свого імені, і від імені народу, й від імені інтелігенції — "мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем"), та мені спе­речатись не хочеться, а хочеться згоджуватись, бо так було — й не змінилося.

XIII. Філософ Карл Ясперс, котрому, як відомо, так багато завдячує післявоєнна Німеччина за своє постання економічного і культурного фенікса з мертвого попелу гітлерівського тоталіта­ризму та за сьогоднішнє своє становище в "народів вольнім колі", говорив про те, що "завданням є те, що народи, які вже не такі неосвічені, ставали б якомога розсудливішими, розумнішими, відповідальнішими. Над цим працюють письменники і публіцис­ти, а також і філософи — щоправда, не дією, а радою". Народ не може стати народом-філософом, так само цілі народи не можуть стати народами-філософами, а хіба б цього — неможливого! — не хотілося б? І в такому разі відбулося б якнайповніше злиття філософії з політикою, а політики з філософією, бо таке їхнє поєднання було б найоптимальнішим для історії, яка сьогодні твориться на живу — й дуже часто криваву — нитку. На жаль, політики — не такі вже й філософи, далеко не філософи, політики-державці хворі якщо не на всевладдя, то на прагнення все­владдя, яке позбавляє їх відповідальності, а мова про контроль над ними — лише словоблуддя і демагогія для тих, хто не вміє чи не хоче бачити й чути. Чи можна сказати, що народ український чи російський є народами-філософами? Чи можна сказати, що в президентові Б. Єльцині щасливо поєднався політик і філософ? Де ж таке скажеш, коли його філософськими постулатами є бом­би, ракети, смерть дітей і матерів, пролита кров чеченського на­роду, і цією кров'ю він нажлуктується в якомусь параноїдальному запої, й ніхто не здатен зупинити його, а сам він тим більше не здатен зупинитися... І в якій ролі тоді виступає світ, і в якій ролі виступаємо ми — як свідки, як мимовільні співучасники апокаліптичної вакханалії, і якою мірою ми політики чи філосо­фи, або ж політики-філософи?.. І як тут не згадати безсмертного Тараса, його безсмертне слово — "Кавказ":

Й серце розбиває.

Розбиває,та не вип'є

Живущої крові, —

Воно знову оживає,

І сміється знову!

Але скільки можна пити оту чеченську кров? Майже два століття. Чи це вже похмілля, яке не минає, бо ніколи не мине? А після гарячої чеченської крові чиєю ще гарячою захочеться впитись, бо ж не можна обірвати безперервний процес криваво­го похмілля?

XIV. 4 листопада 1908 року О. Блок у вірші "Россия" писав:

Россия, нищая Россия,

Мне избы серые твои,

Твои мне песни ветровые —

Как слезы первые любви!

Тебя жалеть я не умею

И крест свой бережно несу...

Какому хочешь чародею

Отдай разбойную красу!

Пускай заманит и обманет, —

Не пропадешь, не сгинешь ты,

И лишь забота затуманит

Твои прекрасные черты...

Отже, як пише поет, "какому хочешь чародею отдай разбой­ную красу... пускай заманит и обманет, — не пропадешь, не сги­нешь ты". Знаємо, всяким "чародіям" віддавала вона свою "роз­бійну красу". Знаємо, заманювали й обманювали, та ще ж річ і в тому, що вона сама собі на голову кликала всілякого штибу заманювачів та обманювачів, така вже її особливість, що зі свого нут­ра народжувала їх — і хіба це не було перманентним станом її пропадання і вічно триваючим станом її загибелі? Й так само, здається, сьогодні відбувається, що на авансцені її новітньої іс­торії, як завжди, є гострий попит на її "розбійну красу", й фалан­гу цих заманювачів та обманювачів вона спородила зі свого живородящого лона, й укотре ми є свідками її розкладу й руйнації, які... комусь хотілося б сприймати за нове становлення, бо ж за­вжди хочеться сподіватися цього конструктивного становлення, прогресу... але чи ідея нового прогресу знову не обернеться ідеєю викривленого, спотвореного прогресу, й вираз доброзичливого очікування на наших обличчях не перетвориться на конвульсій­ну гримасу жаху та болю?

1995

ВСЯКА ХУРДА-МУРДА— АБО Ж

ЧИ СТАМБУЛ — СТОЛИЦЯ РОСІЇ?

У цій статті, як пересвідчитеся, не обійтися без цитат, бо, власне, підбір цитат і складає суть статті "Всяка хурда-мурда...".

Відомо, "великий пролетарський письменник" М. Горький казав про свій народ, що це "народ злодіїв, волоцюг і розбишак". Очевидно, йому для такої прискіпливої рентгеноскопії рідного народу давала підстави як обізнаність з побутом, так і з ближ­чою, дальшою й зовсім далекою історією: побут був як дзеркало історії, а історія була як дзеркало побуту, що нічим не відрізня­лися одне від одного.

Воістину багатостраждальний Київ — "матерь городов рус­ских"! Відомо, якого сплюндрування і знищення зазнала "ма­терь" від засновника Москви київського князя Юрія Долгоруко­го. Відомо, то князь суздальський Андрій Боголюбський піддав "матерь" ще жахливішій вівісекції, коли його озвірілі орди нищи­ли в Києві все живе, всі християнські храми. Відомо, як ленін­ський емісар Муравйов побивав снарядами і розстрілював "ма­терь" під час громадянської війни. Відомо, з якою заповзятливістю сталінський емісар Постишев з допомогою вибухівки пустив у повітря собори тисячолітньої християнської релігії "матери". Не менш успішно "обустраивал" Росію в серці "матери" Лазар Каганович. А тепер "как нам обустроить Россию"? І дехто доду­мується до того, що порятувати імперію можна, відновивши істо­ричну минувшину і перенісши столицю з Москви до Києва, а новітню модернізовану імперію назвавши Київською Руссю.

38 39 40 41 42 43 44