А то чоловік був нелукавий.
Коли це минає день чи два — приходить конюший Глига й каже:
— Кличе тебе княжий під'їзний.
Мені похололо. Під'їзного в Києві кожен знав — ще ніхто не вертався од під'їзного цілим, коли кого кликав цей княжий муж. Ну, думаю собі, начувайся, Добрине. А Борис теж розгубився й тільки покивує мені, щоб я його не виказав.
Зайшов я до кліті під'їзного й стою. А він такий пикатий та ручистий — заб'є й писнути не дасть. Питає, де я взяв меча. Кажу — знайшов у плавнях. У плавнях, каже, мечі не ростуть. Та як підійме оте ручище, як завдасть — завдасться аж через поріг перекотився. Дивлюся — аж коло нього й меч мій на столі. Коли б спромігся-був і би схопив свого меча та сіконув цього пикатого кабана, як ото вчив мене Борисів кожум'яка. Та де там: у голові од ляпасів аж джмелі гудуть. Думаю, як зачне знову бити — побіжу й утечу, а там хай здоганяє. Коли ж ні, більше не вдарив, лише схопив мене та меча з піхвами й кудись веде.
Обминули ми хором і подалися лізницею вгору, аж на теремі, дивлюся — стара. Сидить уся в чорному, а коло неї вистрибує княжич Святослав, твій батько. Під'їзний поторсав мене за в'язи й питає стару: що йому зі мною робити? Мовляв, так і так. А я стою й не зводжу з неї ока. Набурмосилася вельми, але мовчить. Тоді підвелась і почала мести терем спідницею. Ходить отакечки туди й сюди, а на мене й не зиркає, наче я дерево якесь. Аж згодом таки питає:
— Для чого тобі меч?
Кажу, звісно, для чого. Кому хотів укоротити життя? Кажу — нікому. Брешеш, рече. А я: не брешу, мовляв, ще не вмію ним до пуття орудувати, бо ще тільки вчусь.
— А як навчишся?
Я мовчу, а вона знов за своє:
— Як навчишся — кому першому?
Кажу, то вже мій клопіт — кому.
А стара підійшла й бере мене за підборіддя, я тільки головою сіпнув, а вона сміється так скреготливо, як завше:
— Гляди, яке вовченя!
Постривай, думаю, хай ще трохи підросту, на які зуби годі засмієшся...
А під'їзний ще тримає мене за карк. Думаю, зараз знову зачне метиляти мною. Коли це стара каже йому:
— Відпусти, хай собі.
Пішов я знову до тих клятих стаєнь і розказав усе Борисові. Дивується він, а я й сам дивуюсь.
Того дня старий конюший звелів переганяти коні в луг.
Коли вертаємося до стаєнь увечері — підходить Мироніг, а в руках у нього мій меч разом з піхвами. Кинув його мені під ноги й пішов.
Ми з Борисом тільки глипаємо. Борис і каже мені:
— Щось пороблено старій княгині.
Отак усе обернулося з тим мечем...
А Мироніг став частіше відпускати мене на волю. Того літа я бігав до Ольжиного села двічі — навідував сестру Малушу. Вона наче трохи підтяглась, трохи посправнішала, та коли я, погостювавши, збирався вдосвіта бігти назад, вона вчіплялась у мене реп'яшком і заливалася сльозами.
І вертався я до Києва лихий на всіх отих, що розметали нашу сім'ю й розлучили мене з рідними, перетворивши нас на рабів. Тоді перед очима мені темніло, я думав тілько про той далекий день, коли здобуду волю.
І ще запекліше почав я рубати оте гілля — аж у плечі крутило, й не підпирав більше дверей. Глига тепер боявся Бориса, бо по тій пригоді Борис був сказав, що потребить Глигу, а Глизі хтось про те доніс. Коли кінчали порати, той лукавий рядович першим утікав кудись — щоб не муляти очей Борисові.
Отак ми й жили...
Після других одвідин сестри затявся я думкою, як би його перейняти Малушу сюди, щоби бути бодай разом у Києві. Чи самому перейти до Ольжиного села. Якось кажу Борисові, а Борис рече:
— Коли б ото побалакати з Мироногом...
Борис таки побалакав з ним, бо згодом Мирогіг мене й питає:
— Скільки маєш літ?
Кажу — чотирнадцять. Та ні, каже, я не про те, а скільки ще тобі холопствувати. Кажу — сім. А він подумав, подумав та й каже:
— Рано ще, княгиня не дасть.
А я вирішив піти до старої. А що, думаю, під'їзному ж не звеліла бити мене за меч. Піду й залякаю: мовляв, не відпустиш сестру — уб'ю. Почав я никати попід хоромом, і на терем лізницею, бувало, забігав, та старої ніде не міг зобачити. Як на зло. Ходив уже й попід іншими хоромами, що були по той бік у княжому ж таки дворі, за Туровою божницею князя Ольга. В їдному сидів його син Свенельд, а в другому — княгині Гертруда й Кунегунда, старі-престарі, ще сестри отого злодіяки-головника Ігоря. Сидять, бувало, на теремі свого хорому й цідять мед. По-нашому й слова не тямили сказати, лише по-варязькому "гер" та "дер".
Говірку їхню я вивчив пізніше — побіля гридьби. Декотрі гридні не вміли розмовляти по-нашому, бо жили ж тільки серед своїх, у княжій гридниці. Таких, як ми з Борисом, обільних робітників, огнищанин та тивуни не пускали до гридниці — наше діло було шкребниця та гній. Зате в стайнях гридьба товклась од рана до вечора: той коня веде до коваля, той сідлає чи розсідлує, той ще там що, а конюшому робітникові цілий день клопіт: іди сюди, принеси вуздечку, подай сідло, змасти коневі копита дьогтем... Одне слово — не присядь, бо ще й бичем огріє котрийсь межи плечі. Холоп є холоп. А мені було чи не найгірше: мене знала вся гридьба, бо я син деревлянського жупана Маломира, хоч був чорним рабом.
Але жупанич — жупаничем, а те подай, те таки принеси, з рана до вечора одне й те саме. Й потроху зачав я тямити оте їхнє "гер" та "дер". А ще ж дивився здалеку, як вони борються на мечах, надто ж отой замлілий та захлялий гридень — рудий Зігберн Лідулфост. Я вже зумів одну його мечну хитрість, але мені ще не стачало сили в руці й плечі, то я щоразу бігав до Борисового родича, коли мене відпускав Мироніг.
А як навчився трохи по-варязькому, почав я знов учащати до тих двох старих княгинь — Гертруди та Кунегунди, Ігоревих сестер. Ці сестри страх не любили Ольгу — Ігореву жону, що тепер сиділа на столі мужа. Я її також люто не любив, і це мене штовхало до княгинь Рюриківен. Хтось із холопів у нашій стайні казав, буцім ці старі знають усі Ольжині тайни, але що то є за тайни — того ніхто не відав до пуття. Буцімто це тяглося ще від Ольжиного батька Ольга, що загинув од стріли наших-таки деревлян.
Одного разу, по Ладиному дні, чи що, я стирався попід їхнім теремом, коли чую — хтось як схопить мене за карк! Озираюсь — аж Кунегунда Одноока. І по-варязькому сичить:
— Ольжин послух?!
І тягне мене на терем до своєї сестри. Кажу, не послух я Ольжин, я її холоп. А в самого аж хребці хрущать під пальцями Кунегунди Одноокої. Така, думаю, стара, а рука пазуриста... Вона відчула це й одпустила мене. Каже, ти теж вовчого роду, твій батько брата мого роздер.
Але бачу й чую, що батько мій не такий для неї бридкий, як Ольга та її брати Свенельд і Асмус Ольговичі. Що ж це, думаю, за тайна така?
Щось мені підказувало: коли твого лютого ворога ненавидить ще хтось, то цей "хтось" може бути твоїм другом. 1 заходився я ще вячше стиратися коло старих княгинь.
Але як ти їх допитаєшся? Коли б хоч знався з ними бодай ліпше чи був їхнім робітником, а я Ольжин холоп і літую та зимую в її стайнях.
Тоді почав я дослухатися до двірських балачок, приглядався до інших князів та челяді, до Ольжиних обох братів — Свенельда й Асмуса.
Сівши на Ігоревому столі, Ольга наставила Асмуса кормильцем Святослава — батька твого. Цей Асмус Ольговцч був чоловік вельми тихий. Ніколи я не видів і не чув, щоб він бив чи лаяв твого батька Святослава, хоч бити було за що, бо княжич удався многобуянистим. Асмус же все лагодою та ладком.
Свенельд не любив говорити по-нашому, а його старший брат говорив. І Святослав од нього-таки навчився, хоч і не враз, бо стара теж говорила з онуком здебільша по-варязькому. Вона була старіша за обох братів, але якась мовби "середня": не така лиха, як Свенельд, але й не така плоха, як Асмус. Наймолодший ненавидів усе, що було не варязьке, хоча народився й виріс тут. Про Асмуса ж у Києві казали, нібито він не схвалює братових думок, мовбито казав Свенельдові: "Коли жиємо серед полян, маємо й говорити по-полянськи, не виріжнятися з-поміж них".
Це в нього бувало від тої лагідності.
Сестра їхня Ольга казала так, як і він: "Не мусимо виріжнятися, бо пропадем, як мій муж Ігор".
Але в неї це було не від лагідності чи любові до полян та деревлян. Це в Ольги було від хитрості та лукавства. Вона хотіла зберегти всю завойовану Ольгом землю та великокняжий стіл.
Отака-то була твоя прабаба Ольга. Мудра змія.
В літо 1378-е
від нашестя Дарія,
а по уцарінні Михаїла в Царігороді 15-е,
а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 384-е,
а по укняжінні Оскола в Києві 17-е,
а від різдва грецького бога Христа 866-е.
Були пруги[14] многі на полянах і понищили ярину.
В літо 867-е. Помер грецький цар Михаїл, не мавши сина для царського столу, й смута велія на греках була.
В літо 868-е почав царювати Василій Македонянин, грецький цар.
В літо 869-е. Нічого такого не було.
В літо 870-е. Такоже не було.
В літо 871-е. Снігу в Києві не було.
В літо 872-е. Нічого не було.
В літо 873-е. Такоже, як і торік.
В літо 874-е. Пруги на деревлянах були.
В літо 875-е. Пруги на сіверянах були.
В літо 876-е. Нічого такого не було.
й літо 877-е. Перед Великоднем випав у Києві малий сніг.
В літо 878-е. До самого березіля падали дощі, й вимокло все озиме, але просо вродило й такоже овес.
В літо 879-е. Ліг новгородець Хрьорек на одрі своєму й сказав: "Оце вже помираю", й сказав іще до челядинів своїх: "Прикличте нову жону мою та швагра мого Ольга й принесіть дітей моїх!" І прикликала челядь жону Хрьорекову та швагра Ольга, й принесли дітей його. І показав Хрьорек на швагра свого, мовлячи: "Оце вже прийшла по мене моя смерть!" І за цими словами випустив грішну душу з уст і не став жити.
Мав Хрьорек сина Інгваря й дочку Гертруду вельми малих, а жона його ходила з третім, і сказала до Ольга Хрьорскова жона: "Занапастив єси мого мужа, яко перед цим обох його братів — Трувора й Сіневса, а тепер хочеш занапастити Хрьорекових дітей?" Сказав їй Ольг, говорячи: "Не занапащу".
Не був-бо з роду ярлів, сиріч варязьких князів, а був з роду простого людського, тож не міг сісти на Хрьорековому столі: вбили б його ярли варязькі. Сказав Ольг до Хрьорекової вдови: "Княжитиму за твого сина Інгваря, поки підросте. Скажи лише всім ярлам, яко Хрьорек доручив свого сина мені, щоби я княжив за дітеського".
І сказала Хрьорекова вдова.