Не він розпоряджається долею, а доля розпоряджається ним. Отака нудьга од свідомости, що він не може, не сміє, що він примушений бути "безчувственным", незважаючи ні на що, досягала іноді в Куліша особливої гостроти й напружености.
Одного тільки разу за все своє життя, в романі з Марком Вовчком, він наважився на все; але життя сказало йому "зась!". Те, що для інших було легко й приступно, те для "різночинця" Куліша давалося з великими труднощами. Він знеміг у боротьбі з собою. Для Тургєнєва роман з Марком Вовчком був легким "ігровим" почуттям; для Куліша цей роман був переживанням "горестным и трудным".
Отой напад смертельної нудьги, що схопив був Куліша в Берліні, коли він чекав там на Марка Вовчка, повторився і тепер. Куліш характеризує цей настрій як "тяжелое состояние души моей, похожее на желание смерти от невозможности жить вполне".
Соціальна "невозможность жить вполне" була водночас і особистою, моральною, психічною, сексуальною. Через це й усі романи Кулішеві це, власне, не романи зовсім, а якісь "півромани", "півкохання". Жінка віддавалась цілком, а чоловік не наважувався переступити останньої межі. Своєрідний платонізм, обумовлений зовнішніми обставинами.
У Куліша була пристрасна, палка натура, але навіть у романі з Марковичевою він увесь час вагається між почуттям любовної пристрасти й бажанням порвати з коханою жінкою. Це бажання було міцніше від нього. Своєрідний "жах кохання" призводив до безглуздих, неможливих ситуацій, вивернених і обернених почуттів, до вчинків і слів, цілком несподіваних.
Він ревнував Марка Вовчка до Тургєнєва та разом з тим казав:
— Коли нею заволодіє Тургєнєв, я буду втішений.
— В цьому зближенні (Тургєнєва й Марка Вовчка) мій порятунок од найбільших бід.
— Остання моя рада, — писав Куліш Марковичевій, — ради Бога, їдьте з Тургєнєвим. Це одне може втішити мене.
Це ж його ipsissima verba! Він шукає порятунку для себе, штовхаючи кохану жінку в обійми іншої людини. Можна було б казати про цинізм, коли б насправді це не було гірким і безнадійним висновком "неможливости жити вповні". Зовні могло б здатися: Куліш цинічно знущається з себе, юродствує, ганебно, й гидко пародіює своє кохання. Ба ні! Усе було значно глибше, складніше й, кінець кінцем, порядніше і людяніше. Усе зрозуміти, усе пробачити.
Жалюгідна мізерність, злиденна збоченість, примушена здержаність, неповнота, приголомшена пристрасність, — що винен Куліш? Не він юродствовав, життя юродствовало ним.
Приголомшуючи свою змисловість, він волів одійти вбік і збоку стежити за романом коханої жінки.
Цікавість — одна з прикмет ревнощів. Є певна садистична втіха, ревнуючи, знати всі подробиці зради. Куліш писав Каменецькому про Марка Вовчка:
— Мені дуже цікаво знати всі подробиці її другого роману.
— Стежити за нею буде для мене дуже цікаво.
— Кожен рух і слово її тепер для мене буде предметом психологічного розгляду.
Це не випадкові слова, що вирвались у Куліша ненароком. Це не "гарна міна в кепській грі", як може здатись на перший погляд. Це сподівані визнання. Це програма чинности!
Штовхати жінку в обійми іншого й, відходячи вбік, збоку спостерігати "подробиці" іншого роману, це Кулішева idée fixe, що в різних відмінах проявлялась протягом цілого його життя. Це в нього стала система! Куліш завжди однаковий. Він настирливо переконує Милорадовичівну вийти заміж, він радіє, що Глібова не кине чоловіка, він штовхає Марка Вовчка в обійми Тургєнєва. Він радить панночці Рентель, закоханій в нього, взяти шлюб з іншим.
Не запідозрюймо Куліша в лицемірстві й моральній гнилизні. Такі підозріння надто легкі. Тимчасом Куліш не Тартюф і не Юдушка Головльов, не мольєрівський і не салтиковський персонаж.
Справді, поради Кулішеві досить двозначні, але, все-таки, це не тільки обережність, сподіванка на "кохання втрьох", не цинічні холодні розрахунки на адюльтер. Це певна внутрішня тенденція, хоробливий наростень на глибокому й щирому почутті. Коли можна було б казати про "платонізм в адюльтері", то саме на взаєминах Куліша й позначилася ця гротескна й безглузда форма кохання: бути "платонічним третім" в коханні інших двох. Знаючи, що Куліш в коханні уникав побачень і зустрічей, віддавав перевагу "коханню до далекої", бажав мати не коханку, а кореспондентку, "близьку-далеку душу", ми, очевидячки, натрапляємо на випадок своєрідного тікання в душевне підпілля, на глибокий внутрішній злам.
4
У 60-ті роки на перший план були висунуті питання нового оформлення побуту, перебудови родини на нових принципах. Люди 60-х років несли революцію в сферу особистого й родинного побуту; вони не тільки проголошували нові принципи людських взаємин, але й робили спроби послідовно перевести їх у власне життя.
М. Піксанов у передмові до книжки Т. Богданович "Любовь людей шестидесятых годов" пише:
"Визнання рівноправності й свободи жінки в коханні та шлюбі та зречення власницьких бажань чоловіка — оці два принципи прийняв і виправдав у своєму власному житті Чернишевський. Цю переконаність, що її він купив дорогою ціною власного досвіду, він перелив і в свій роман "Що робити" і в своїх читачів. Те саме завдання: перемогти в собі власницькі бажання — стояло і перед П. І. Боковим і перед Н. Д. Шелгуновим. Розв’язати це завдання було важко, боляче, та його розв’язали, — і в цьому допомогли не тільки високі особисті моральні сили та обдарованість названих діячів, а й той визвольний світогляд та певність, що в ній вони жили. Для них питання особистого щастя були пов’язані з проблемами соціальних реформ, громадської поведінки, революційної чинности нарешті. Вони не хтіли "щастя в кутку", особистого й родинного благоденства. Свою особисту долю вони зв’язували з колективом, вони підкоряли її громадській дисципліні. Це й давало їм величезну силу".
На зміну дворянству й дворянсько-поміщицькому феодальному режиму йшов новий клас, клас буржуазії. На арену виступав різночинець, що ніс з собою нову психіку, нові соціальні звички, відмінні громадські погляди й переконання.
Чернишевський, Шелгунов, Міхайлов, Сєченов належали до авангарду різночинської інтелігенції. Куліш стояв на чолі української різночинської інтелігенції, й його листування 60-х років з панночкою Рентель показує, як глибоко зміна протилежних класів позначилася на ідеології того часу.
Родина — перший осередок суспільства. У ній найбільше залишається рештків минулого. Її треба було наново перечистити від сміття давніх поглядів і перебудувати на нових розумних принципах. Треба було перебудувати родину, перебудувати кохання, шлюб та шлюбні взаємини чоловіка й жінки.
Покоління 60-х років, як це показав Плеханов у своїй книзі про Чернишевського, поділяло ідеологічні погляди утопічного соціалізму з його провідним гаслом "думка керує світом". Люди 60-х років були раціоналісти. З їхньої теорії "розумного егоїзму" виходило й їхнє ставлення до родини й шлюбу. В основі родини й шлюбу повинні бути воля й рівність. У минулому родина була побудована на цілком протилежних основах. Тоді панував деспотизм чоловіка, рабство жінки й дітей, почуття було сковане.
"Розум може панувати над життям, і людина може погодити своє життя з переконаннями", — писав "Современник" р. 1856. "Освіченій жінці, — читаємо в "Епосі" Достоєвського, — потрібна ширша дорога, яку не слід загороджувати або ж засмічувати голками, нитками, тамбурними крючками й тамбурним в’язанням".
Жіноче питання набуло в 60-ті роки особливої ваги. Часописи найрізноманітнішого напряму присвячували йому статті. Навіть "Морський збірник" одвів йому почесне місце. Виник навіть спеціальний жіночий часопис "Наук, искусства и литературы для девиц" — "Рассвет"[51].
Ідеологи поміщицько-феодального ладу в "волі почуття", в "емансипованому шлюбі" бачили проповідь розпусти, а в жіночій рівноправності — знищення родинних устоїв. Реакційна преса лила помиї на перших "емансипованих" жінок, що одвідували університети, на "голених нігілісток", що улаштовували "комуни", "артілі", швацькі майстерні. Поет Щербіна знущався:
Теруань де Мерикуры
Школы женские открыли,
Чтоб оттуда наши дуры
В нигилистки выходили.
Надзвичайно цікаво, що Куліш пішов в даному разі за "нігілістами", за Чернишевським. Ще в листах до Милорадовичівни він висунув ідею емансипованої жінки, ідею незалежної, самостійної "жінки-чоловіка".
Тепер, через два роки, в листах до Рентель він розгортає цілу програму розв’язання жіночого питання в дусі Чернишевського.
У листах до Рентель зовсім немає тієї слов’янщини, що так густо загачує листи до Милорадовичівни, немає "пророцької пози", цитат з Байрона, згадок за Прометея.
Мова йде не про Месію й покірну, самовіддану Марію, а про визволену незалежну жінку й розумного та вільного чоловіка, "критически мыслящую личность".
— На жаль, у нас важко бути жінці такою, якою хоче її бачити розумний і вільний чоловік, — пише Куліш до панночки. — Вона довго ще буде рабою людей, що її оточують, рабою рідних, знайомих і навіть власних слуг своїх. Це — явище історичне й необхідне, хоча й дуже сумне.
У Кулішевих взаєминах з Милорадовичівною аж надто багато слізної сентиментальности, аж надто багато від Ґетевого Вертера. Можна було б говорити про певне "вертеріанство" Кулішеве року 1856—57. Хіба Маня де-Бальмен, як її описано в Кулішевих листах року 1856, не здається списаною з Ґетевої Лотти? Цитати з Кулішевих листів того часу можна було б перемішати з цитатами зі "Страждань молодого Вертера", і це залишилось би непомітним.
Щодо Рентель, то Куліш висловлює побажання, щоб вона пішла далі від Ґетевих героїнь. Тепер його ідеал не господарна, жвава мила Маня де-Бальмен, Ґетева Лотта, а "жінка-чоловік".
— Так, у Ґете, — пише Куліш до Рентель, — є славні жінки — і як солодко для мого серця, що Ви на них задивились. Ідіть же далі, не спиняйтесь…
Отже, не Лотта, і не русява Маргарита з важкими косами його теперішній ідеал, а нова жінка, що пішла далі від Ґетевих жінок, "жінка-чоловік".
Навіть книжки, що їх дарує Куліш Рентель, тепер зовсім не ті, що їх він дарував Милорадовичівні. Коли цій останній він дарував романи Вальтера Скотта й Квітчину "Марусю", то Рентель він дарує "Космос" Гумбольдта, ботаніку, книжки з природознавства, серйозні наукові книжки згідно з модою 60-х років.
Новий клас перемагав.