Потім, після Ермітажу (я не ходив), ми обідали в ресторані готелю, і Микитенко як накинувся на мене при товаришах, як почав мені читати нотацію:
— Який ти делегат!
І, перейшовши на російську мову:
— Мы, когда приедем на Украину, тебя в дугу согнем!
Я обурився і жахливо вилаяв Микитенка, назвавши його вождем з епітетом, що неприємно пахне.
Він почервонів од люті, кинув ложку і перестав їсти.
Сидів і думав. Довго думав. А потім каже:
— Давай помиримся. — І простягнув мені руку. А коли приїхали на Україну, почалося биття. Я почав писати поему "Мазепа". Уривок із неї, власне, початок я послав у журнал "Життя й Революція", а там "Мазепу" надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема!
Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити. І очолювали це биття Микитенко і Кулик.
Наслідком такого биття була збірка "Серце", в якій я гіперболізував образ поета, що приходив щоночі п'яний і бив свою біляву дружину, словом, розкладався, забувши про заводське оточення, з якого вийшов.
Редактор газети "Комуніст" т. Таран зрозумів це, нібито я писав про себе (я писав, як лірик, од першої особи), і наслідком цього непорозуміння була стаття в "Комуністі" "Жовта муть".
Тоді я прийшов до Тарана в його редакційний кабінет і, задихаючись од гніву, сказав, дивлячись в ненависне і спокійне обличчя:
— Що, куркульська мордо?.. Радієш?.. Але знай, що ти не Савченко, а я не Чупринка!
А Таран, у синьому костюмі, випещений і спокійний (це було при його підлеглих), тільки пальці його дрібно і нервово вистукують по столі, каже:
— Ідіть, ідіть! Я:
— Я то піду, а от тебе винесуть звідси вперед ногами...
І, повний гніву і одчаю, я ходив по золотих вулицях Харкова, зацькований "літературною сараною" на зразок поета Каца 13. що кричав на мене з трибуни на письменницьких зборах:
— Мерзавець!
А потім голод, і в 1934 році—Сабурова Дача.
Мене кинули в неї обманним чином Кулик, Микитенко — був закулісним керівником, за освітою він був невропатолог.
Я був доведений цькуванням і тим, що бачив в 1933 році в Харкові і на Нікопольщині, майже до вогняного стану.
Коли мені передали фразу дружини Микитенка: "Сосюра!? Та це ж фашист!", — то я, узнавши, що її брата було заслано, як крупного спекулянта, в Соловки, зустрів її з холуєм Микитенка Дубровським і сказав їй:
— Я тобі покажу, чортова спекулянтка, який я фашист!
Ну ясно, що я божевільний, бо як же я смів таке сказати па всевладну дружину літературного деспота Микитенка, у якого навіть походка стала начальницькою і тіні якого боялися всі, бо він же був вхож до Хвилі14 і розправлявся з кожним, хто хоч крапельку його критикував, як з класовим ворогом.
Мене кинули по записці Кулика в будинок божевільних машиною Затонського (його дружина була директрисою всіх психіатричних закладів України), в машині був переодягнений міліціонер, а шофером машини був т. Богатирьов. Мені народ усе говорить.
Я навіть знав, що про мене казав т. Затонський, якого як члена Радянського уряду трохи не розстріляли червоногвардійці в Києві за громадянської війни, коли Муравйов 15 — цей зрадник і провокатор — дав наказ розстрілювати за кожне українське слово.
І не дивлячись на це, Затонський писав у своїй брошурі "Національне питання" чи "Про національне питання", що кожний червоногвардієць, який розстрілював за кожне українське слово, "об'єктивно боровся за Радянську владу!"
Який кривавий цинізм і приниження! Такі червоногвардійці нічим не відрізнялися від контрреволюціонерів, раз вони так ретельно виконували контрреволюційний наказ.
В порядку революційної совісті вони могли не виконувати цього страшного наказу, що був скерований на дискредитацію перед українським народом Радянської влади.
Правда, далеко потім Муравйова розстріляли, як зрадника, але духовно не розстріляли за Київський погром українців.
А духовний розстріл Муравйова і таких, як він, це — українізація, за яку я всім серцем, тим більше, що проти українізації були троцькісти.
Дивна річ, у т. Кулика були і хороші риси, за що я любив його, і одна з них запам'яталася мені на все життя.
Це було в 1923 році в "Хараксі" (південний берег Криму).
Товариш Кулик і колишній редактор Київської газети "Пролетарська правда" говорили про українізацію (а я слухав). Кулик був за, а той редактор, троцькіст і великодержавний шовініст, був проти українізації.
Т. Куліік сказав:
— Ленин говорил: "Тот коммунист, который, живя и работал на Украине, не знает украинского языка, — плохой коммунист".
А троцькіст йому:
— Мало ли какими словечками бросался Ленин!
Це вже тепер на зборах письменників виступив т. Червоненко 16 і говорив, що не можна одним розчерком пера виправити всі викривлення ленінської національної політики, що держава не може втручатися в ці справи (в мовні справи).
Я мовчав.
Але через два-три дні я прочитав у "Правді", що в Узбекистані чи в Таджикистані, я не пам'ятаю, але пам'ятаю точно, що в одній із середньоазіатських республік, держава преміями заохочує серед учителів краще викладання російської мови.
Ясно, що якби "Правда" надрукувала до зборів це повідомлення, на яких виступив Червоненко, я б йому сказав:
— Значить, на Україні держава не втручається в мовні справи, а в Середній Азії втручається! Значить, мене штовхають на печальні і гнівні роздуми, що держава російській мові — мати, а нашій — мачуха.
Але я вірю, що це — неправда, я маю світлі надії на те, що раз держава і народ — це одне і те ж, то українська мова займе таке місце, яке належить 45-міліонному народові, що дає гігантський вклад в нашу спільну побудову комунізму, і не тільки матеріальний, а і духовний.
Ще в 1926 році т. Затонський казав про мене на Політбюро ЦК КП(б)У, що зі мною треба "расправиться ножом", а т. Любченко Панас Петрович 17 відборонив мене од смерті. І про це мені говорив народ.
Я все знав, що про мене є і в МГБ, про це мені теж говорив народ.
Ви уявляєте, познайомився я з таким собі богємнпком Мазюкевичем, який, за його словами, теж був у Петлюри, а потім у 1-му Чорноморському полку з полонених петлюрівців і денікінців при 4-й Галицькій бригаді, що од денікінців перейшла на бік Червоної Армії. І коли цей полк повстав проти Радянської влади і мене хотіли розстріляти, (але) ніби він на старшинському зібранні (Мазюкевич) виступив за мене, мовляв "Сосюра наш, тільки загітований більшовиками".
Ось про цього Мазюкевича, що приїхав з Чехословаччини на Україну, один студент, що теж приїхав із Чехословаччини, сказав мені, що Мазюкевича виключили із чехословацької компартії як провокатора.
Одного разу (я не був алкоголіком, але іноді за компанію випивав, і добренько таки випивав, іноді до самозабуття).
І от, коли в мене були в гостях Фореггор 18, корівппк тоді балету Державоперп, Плстньов, балорун, і дві чи три балерини, коли я випив таки добренько, Мазюкевич, ідучи по кімнаті зі мною, голосно, щоб усі чули, сказав мені:
— Помнишь, как мы с тобой расстреливали комиссаров?..
Я був настільки п'яний, що замість викинути провокатора разом із його компанією, яка на чолі з Форейгером насторожено слухала, обняв його лівою рукою за його гадючий тулуб і лагідно і спокійно сказав йому:
— Ты фантазируешь.
Були й такі "знайомі" в мене. А скільки їх було, особливо серед жінок...
А коли я їх викривав, вони зникали і замість їх з'являлися інші.
Не марно в Одесі одна бідна сліпа інтелігентка-жебрачка, якій я, коли проходив повз неї, давав завжди (їй) гроші,сказала:
— Остерігайся женщин.
І це ж саме сказав мені через багато років товариш Назаренко 19, тоді секретар ЦК КПУ, коли "законники" репресували мою дружину Марію:
— Не доверяй женщинам.
І от я в будинку божевільних, куди мене привезли пізньої ночі, в психіатричному відділі, який вів професор Юдін Тихон Іванович.
Приймала мене його асистентка Віра Василівна Яблонська.
Я почав обурено лаятись, кричати на неї, навіть назвав її брудним словом, яким звуть вуличних женщин, і, щоб налякати її, зробив короткий жест правої руки ребром долоні до її горла і на зльоті спинив долоню, бо все ж вона жінка.
Але в ту мить, коли я на півдорозі спинив руку, вона очима дала знак, і...
На мене моторошним градом кинулися ззаду і з боків санітари... Того, що кинувся на мене спереду, я одкинув ударом ноги між ноги нижче живота, але це йому не дуже зашкодило, бо він був у шкірявому фартуці.
А ззаду мене схопила рукою за горло, обнявши мою шию залізною рукою (середньовічний прийом "хомут"), людина, вища за мене на зріст, і так мені здавила горло, що мені стало нічим дихати і я перестав боротись.
Як розп'ятому, руки мені витяглії в сторони і зробили укол, од якого наче гори упали на моє серце, — чи витримає, чи ні, — але серце витримало, а я став весь як холодець, безвольний і покірний, і чомусь в мені воскресло дитяче...
Бо коли лікпом Бородін, що душив мене середньовічним прийомом за горло, вів мене з санітарами в буйний дім,я плакав і просився:
— Дядя, я больше не буду!..
Мене привели в буйну ("неспокойное отделение") і, брутально зірвавши з мене одежу, кинули, як хмиз, на залізне, майже голе ліжко...
А навколо мене ад, повний безперервного руху і марення.
Один бігає коло ліжок і кричить, що він горить, що він потопає, а другий — паралітик після люїса просить у мене закурити, а в мене немає, і він щипає і крутить мою шкіру гострими гибкими нігтями... А я лежу безвольний і байдужий.
Мені не страшно, особливо я став веселіше дивитися на світ у тому безладді, коли хлопчпк в одній білизні, що бігає круг свого ліжка, крикнув:
— Цвіте Червона Україна!
Я подумав, що раз мене і божевільні знають, то чого ж я буду боятися?
А на ранок мене перевели з буйного, поставили мені ліжко за стіною біля нього, бо вхід туди не мав дверей.
Прийшли лікар з професором.
І один з них сказав мені, подивившись в мої очі:
— У вас очень сильное сознание, но зрачки расширены. Я:
— Доктор! Если бы вам впрыснули столько наркотической гадости, как мне, то у вас глаза б повылазили.
Мені дозволили ходити в межах коридора і знайомитись з хворими.
Я зайшов до курилки, де троє божевільних колективно складали вірші.
Один каже:
Буря мглою небо кроет.
ДРУГИЙ:
Выхожу один я на дорогу, сквозь туман кремнистый путь блестит.
А третій:
Что ты спишь, мужичок,
ведь весна на дворе, ведь соседи твои
работают давно...
Я:
— Товарищи! Ведь это не ваши стихи.