Гілея

Підклала в грубку дровець, підійшла до дверей, що вели в сусідню кімнату, – сплять. Певно, Іван скоро встане, сам нагріє молока і понесе Яринці: Одарка наказала, щоб перед світанням поїти молоком, тоді воно все буде як слід. Яринка легко переносила вагітність, і саме цілющому молоку приписувала це Одарка.

Відколи повернувся Іван з Овечого та одружився, то й хата стала веселішою. Іван поправився й помолодів, хоча сивина й нагадувала про пережите. Весілля справили тихе, негучне. Чекав Іван Мірошника й Колишева, але вони не приїхали. Випили по чарці, поспівали й розійшлися.

– Не весілля, а якесь збіговисько, – гнівалася Одарка. – Що вам, свахо, грошей жалко? Ні музик, ні начальства.

– То вже молодих питай, Одарко, їхня воля, – відказала Катерина.

Того вечора й перебралася Яринка до Запорожного. Остап Веремійович запріг коней і привіз придане. Одарка збила подушки, і вони лежали горою на возі, поскладала ковдри, всяку білизну, все це прикрила килимом, але так, щоб було видно, що везуть.

Івана призначили помічником лісничого, і він поступово втягнувся в звичну роботу: встане вранці та й у ліс. З села й не виїздив, бо на наради в район викликали лісничого, а для заступника завжди діло знайдеться. Лише Яринка знала, як переживав Іван перші місяці після повернення із Степового: все журився, чи встигли до морозів посадити заплановані ділянки, чи не пропав розсадник. А коли розповів йому лісничий, що вівці потравили молодий ліс на Овечому, то зібрався Іван їхати в Степовий. Ледве відмовила його Яринка:

– А яке тобі діло? Ну, пропало кілька гектарів, ще посадять.

– Кажуть, що багато пропало. Шкода.

– Не пущу! – Яринка була невблаганною. – Мало тобі дісталося на тому хуторі?

Запорожний не поїхав. Потім доходили до нього чутки, що в Степовий виїздила якась комісія, прокуратура вела слідство, але його не викликали. Може, не стільки уже там і тієї шкоди, як балакають? Іван написав листа професору Вигдарову. Відповідь отримав від Валі. Писала, що Василь Олександрович поїхав читати лекції в сільськогосподарську академію і весною обіцяв прибути, щоб далі провадити досліди. Мартинюк перебрав усе до своїх рук, і на ділянках Вигдарова наукові роботи припинено. Так швидко і буденно була розвіяна мрія Вигдарова. І в цьому Іван відчував свою вину, бо справді не мав права без офіційних рекомендацій впроваджувати на великих масивах не перевірений ще метод посадки лісу.

Після Овечого хутора Кам'янка здалася Іванові раєм: робота легка, бо промислових рубок не велося, а лише санітарні, нових площ під посадки відводилося мало, бо колгоспи своїми силами висаджували полезахисні смуги. Часу було вільного чимало, і Запорожний з Яринкою поринули в свій невеличкий затишний світ. Яринка розквітла після заміжжя, вся віддалася своєму вистражданому щастю. У вихідні дні ходили по лісі, лише для того, щоб бути поруч, щоб було менше хвилин у житті без нього. Вечорами; коли залишалася на педраді, – Іван чекав її біля школи, і це приносило стільки радості, що, мабуть, вистачило б на все село.

Яринка й не гадала, що Іван буде таким ніжним і уважним, що в нього знайдуться такі слова для неї, яких вона й не читала в романах. Коли вона сказала йому про свою вагітність, Іван цілував їй руки при матері, і просив:

– Ви ж дивіться тепер, мамо, за Яринкою...

Тільки одного не зносила Яринка: коли Іван починав згадувати Овечий хутір. Їй все здавалося, що він говорить про той степ, про піщані бурі, які засипали молоденькі ліси, а згадує Марту. І якось вона не втрималася:

– Скажи, Іване... ти любив її?

– Я любив тебе...

– Вона сказала, що жила з тобою і...

– То неправда.

– Поклянися мені... поклянися нашим майбутнім сином.

– Не буду, – сказав Іван, і чорна тінь наповзла на його обличчя. – Марта... вона така чиста...

– Не хочеш, боїшся? – тремтів Яринчин голос.

– Ти повинна мені вірити.

– А я не вірю, не вірю! – раптом розплакалася Яринка.

– Ну й не треба, – сказав Іван і вийшов на кухню.

Тепер він справді думав про Марту...

Тихо, наче кішка, підкралася до нього Яринка, обняла:

– Я не буду більше... Ніколи.

Одарка й Катерина не спускали з Яринки очей, ходили біля неї так, ніби вона була першою жінкою на світі, що мала народити. Одарка те й робила, що бігала від своєї хати до Катерининої: що їла? що пила? як спала, як встала? чи ніхто не зобидив?

І можна тільки уявити, що було, коли одного разу Яринка повернулася зі школи заплакана й стривожена. Нічого не відповіла згорьованим матерям, тільки Іванові сказала, коли той повернувся з роботи:

– Данило Прах перестрів мене...

– Що говорив? – зблід Іван.

– Сказав, що любить... і... діждеться, що я буду з ним.

– Падлюка! – вилаявся Іван, накинув кожушка і побіг.

Данило відкидав сніг од нової хати, що так і стояла недокінчена. Переказували люди, що Данило, дізнавшись про Яринчине весілля, напився і хотів спалити хату, добре, що нагодилася Явдоха та врятувала. Для годиться покликали Праха на весілля, але він не прийшов. З того часу й запив Данило, зачинявся в кімнаті, пив і плакав. А виплакавшись, ставав мовчазним і тихим.

– Ти б до роботи, сину, брався, – просила Явдоха, – хату закінчити треба...

– Не хочу. Не треба мені хати, нічого не треба, – відказував Данило.

– Стільки ж грошей вкладено, – журилася Явдоха, – для себе ж старалися.

– Я для неї, мамо, старався, для Яринки, а зараз нічого не хочу.

Позабивав Данило дошками вікна і вийшов, нарешті, на роботу до тракторів. Працював як чорт, з ранку до ночі, немов хотів розвіяти по чорних гонах своє горе. Тільки тепер, коли Яринка була втрачена, Данило зрозумів, що загубив своє щастя назавжди. Осінніми темними ночами він підкрадався до хати Запорожного і стояв, вслухаючись в ледве чутні розмови і сміх. Коли гасло світло, Данило уявляв, як тішиться Іван з нею, і тоді нелюдський біль пронизував усе його єство, Данилові хотілося кричати на весь світ, вбити Запорожного, забрати її і щезнути...

Данило відкидав сніг...

– Здоров, – не дивлячись, відповів Запорожному.

– Я прийшов сказати, – одразу перейшов до діла Іван, – щоб ти дав спокій Ярині... Якщо підійдеш ще раз, то... краще не підходь...

– А ти мені, Запорожний, не указ, – випростався Данило. – I йди своєю дорогою.

– Вона моя дружина, Прах...

– Плювать мені на те, чия вона дружина, – тихо сказав Данило.

– Я тобі... я... забороняю, Прах.

– А ти для мене – ніхто. Ніхто мені не може заборонити... Я люблю її – і все. Начальник знайшовся. – Данило розсміявся. – Пішов ти, Запорожний... А будеш, льотчик, приставати до мене, то полетиш так, що кісток не позбираєш. Газуй звідси і не показуйся на очі.

Іван нічого не міг відповісти йому. Та й що скажеш на Прахову відвертість? Треба, очевидно, просто не зважати.

– Привіта передай, – почув уже на вулиці Іван.

Після цієї розмови Данило вже не підходив до Яринки, і Запорожний заспокоївся.

Лютували морози, змінюючись відлигами та хуртовинами. Не було такого дня, щоб Іван не їздив до лісу. Допомагав лісникам розвозити корм зголоднілим звірам, бо дуже сутужно доводилося їм. Сьогодні теж виїхав Запорожний на маленьких санях, навантажених сіном та картоплею, до Смалієвого кордону – найдальшого в лісництві. Позакладав сіна в кормушки для оленів, сипнув кукурудзи і картоплі для зайців у звичні місця і повертався, коли вже почало сутеніти. В лісі було тихо, синій сніг переливався червоними відблисками сонця, що пробивалися крізь густий сосняк. Через дорогу перебігла зграйка переляканих косуль. Іван зупинив коня, зійшов з саней і став біля старої сосни. Поперед нього щось зашаруділо й стихло. Мабуть, олень, подумав Іван, і в цю мить пролунав постріл. Зі свистом пролетів жакан і врізався в сосну.

Іван присів, тріски посипалися йому на плечі.

Запорожний схопив з саней рушницю і, заряджаючи на ходу, кинувся в зарості. Біля трухлявої берези стояв Данило Прах. Іван вдарив своєю рушницею по прикладу і вибив з рук Праха стару берданку.

– Та ти що? – переляк застиг в очах Данила. – Я по зайцеві стріляв... Віддай ружжо, бо тут тобі й кінець...

– Жаканами по зайцях б'єш, наволоч?! – крикнув Іван і, відчувши, що зараз Прах кинеться на нього, вдарив його під груди.

Прах зойкнув і впав у сніг. Запорожний забрав його рушницю і скомандував:

– Вставай! Ти не знаєш, що у нас полювання заборонено? Іди. Тільки оглянешся – стрілятиму, – Запорожний звів курки.

Данило покірно пішов до саней. Іван відчепив з антапок рушниці ремінь:

– Руки!

– Ти що, гад, в'язати мене будеш? – прохрипів Данило.

– Руки! Я тебе знаю.

Данило протягнув обидві руки, але, як тільки Запорожний наблизився, – вдарив його ногою в живіт. Іван скрутився від болю, другий удар – в щелепу – відкинув його в кущі.

Прах узяв свою рушницю, зарядив і підійшов до Запорожного:

– Я по тобі не стріляв, чуєш? Подаси до суду – свідків нема. Скажу, що ти мені за Ярину мстиш. – Прах допоміг встати Запорожному. – І взагалі – обходь мене...

16

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Так і не відіслав Лобан "колективну" заяву на Мірошника до обкому партії. Місяцями носив її в кишені, кілька разів передруковував, бо папір перетирався на згинах до дірок. Підписів було малувато, але це не стримувало Петра Петровича. Він вичікував слушного моменту. Але ситуація все не складалася на користь Лобана: район не сходив з обласної дошки Пошани. А в цьому році зібрали добрий урожай, перевиконали всі плани. На нарадах і пленумах хвалили район і Мірошника. Йому навіть простили деяке скорочення посадок лісів, мотивуючи це розходженням позицій Мартинюка й Вигдарова, що й дезорганізувало роботу в лісгоспі.

Можна було б послати заяву анонімно, але хто зараз зважатиме на цю писанину? Лобан розумів, що завдати поразки Мірошнику можна лише у відкритому бою, в чесній дискусії. Саме в чесній, бо Лобан давно перекопав себе й інших, що діяв принципово, а якщо й написав там кілька анонімних заяв, то це була не підлість, а крик душі. По тих заявах приїздили комісії, щось перевіряли, але "оргвисновків" не робили.

Лобан хотів передати "колективну" заяву сьогодні, але секретар обкому повідомив про рішення провести партійні конференції восени і взимку наступного року.