Пригоди молодого лицаря

Шилом патоки не вхопиш — це правда, але й дрюком чобота не пошиєш, та й до бо­ку його не причепиш, щоб напохваті був.

— Жартує, батьку гетьмане, пан писар, — насмілився врешті Павло. — Не штука гепати дрюком по турецьких черепках на пле­чах, а штука шаблею порахувати їх так, як славне лицарство лі­чить їх. От я й прошу пана писаря навчити й мене, молодого, цієї рахуби козацької, щоб удруге без дрюка обійтись.

— А хіба ти на Січі не навчився?

— Навчитись навчився, батьку, але коли побачив, як на като­рзі під Очаковом орудує шаблями правдиве лицарство, то сказав сам собі: дурень ти, Жбурляю, проти нього! Кинь краще, не завда­вай сорому перед ворогом і собі, й славному товариству! Берись за дрюка — якраз по тобі та по твоїх незграбних руках!..

Щиро сміялося лицарство молодечій мові, а Хмель ізнов уваж­но вдивився в недавнього міщуха й подумав: "Так, так, вилюднює канівський простачисько, обтирається потроху між славним това­риством".

— Нічого, молодче, — підбадьорив його кошовий, — з часом та в ділі розімкнеться й рука, та вчитися ніколи й пізно. А вчителя доброго вибрав: пан писар і шаблею орудує не гірше, ніж пером. У такого лицаря навчитися — честь.

Прийшла черга Хмелеві зніяковіти. Він здійняв шапку, вкло­нився кошовому й у збентеженні промовив:

— Рад служити славному товариству й тобі, батьку гетьмане!..

— Знаю, знаю, голубе, — махнув рукою Сагайдачний і, пове­рнувшись до Бородавки, почав з ним і Грабом якусь розмову. Але за кілька хвиль Павло, що розмовляв іще з Хмелем, знову почув його рокітливий голос:

— Жбурляю!

— Я тут, батьку гетьмане! — стрепенувся молодий лицар.

— Батько спить чи встав уже?

— Зараз подивлюсь, батьку!

— Якщо встав, поклич до нас, а ні — то хай ще спочиває з Богом.

Павло спустився вниз до гребців. Сокира, вже вмитий і одяг­нений, розмовляв із дозорцями над прикутими до гребок турками. Заглядівши Павла, він прояснів.

— А що там, сину?

— Пан гетьман кличе вас, тату, до себе.

— Ов?.. Чого йому?

— Не знаю, тату… Сказав лише покликати вас.

— Іду, — промовив старий, кивнув співбесідникам головою, надів шапку й пішов за сином услід.

— Ага, ось і він, — зарокотав, побачивши його, кошовий. — Просимо сюди, батьку!

Сокира підійшов ближче, здійняв шапку й привітався, далі твердо вступив на чардак.

— Слухай, старий, — звернувся до нього кошовий, — ти до турків попав через Кафу, кажуть?

— Через Кафу, батьку, — відповів Сокира.

— Ще пам'ятаєш її? Можеш нам розповісти дещо про неї?

— Давно це було, батьку, а за той час, відколи не був там, мі­ста досі не пізнати.

— Постривай, старий… Але ж тамтешні башти й фортеці, ли­бонь, ще давніші? Їх, либонь, іще старі греки чи латинці побудува­ли?

— Так кажуть…

— Ну, от… Про саме місто нам поки що байдуже — з ним хло­пці дадуть собі раду. А ти нам розкажи, будь ласкав, як ті укріпле­ння розпоміщено там, щоб нам наперед хоч приміром зміркувати, як і що, поки доброго язика допадемо. А людина знающа, бувала розкаже й усе ж щось розумне порадить. Ти ж, батьку, не раз, пе­вне, й під Кизікерменом, і під Аслан-городом, і під Очаковом бив­ся, тож догадаєшся, здоров, про що саме нам цікаво знати.

Сокира, не хапаючись, поволі, розсудливо й усе до діла по­чав розповідати про Кафу. Старшина уважно слухала, перебиваю­чи вряди-годи його спокійну, розумну мову потрібними запитами. Хмель і Павло підійшли ближче й також дослухалися.

На галері все стихло. Було перед сходом сонця. Легенький туман гойдався над поверхнею моря й заважав далеко прозирати найбистрішим очам. Через це саме несподівано сталася пригода, що раптом урвала старшині обраду, переполошила всіх, а далі на­робила чимало реготу, та й не без користі закінчилася для товари­ства.

— А глянь лишень сюди, батьку гетьмане, — звернувся Боро­давка, перенявши мову Сокирі, до Сагайдачного.

— А що там? — озвався останній, підійшов до Бородавки й утопив у туман свої бистрі очі. — Дві турецькі каторзі, либонь?.. Чи то мені ввижається? — протер він рукою очі.

Бородавка засміявся.

— А мені?..

— Та нехай мені сам сатанаїл межи очі плюне, коли це не ту­рки! — вдарив об поли руками Граб.

В далечі, в прозорому тумані, справді можна було виразно розгледіти обриси двох великих суден з обвислими через безвітря вітрилами на високих щоглах.

— Але ж дивнеє диво, — здвигав плечима, не відриваючи очей від суден, кошовий, — вони мусіли б нас перше забачити, а проте пруть просто на нас.

— Таж ми, батьку гетьмане, теж на каторгах пливемо, — зав­важив Сокира, — то чи не взяли нас за своїх?..

— І то правда, — все ще вдивляючись удалеч, згодився геть­ман. — Що ж його чинити?

Старшина чекаюче мовчала. Хмель штовхнув легенько Павла під бік, нахилився до вуха й зашепотів:

— І пречудесно ж він знає, чого ті каторги пруться на нас, і що чинити, вже знав відразу, як тільки загледів їх, а питає, лука­вий бородань.

На інших каторгах також уже загледіли чужі судна, й старши­на на кожній з них не спускала очей з гетьмана.

Нарешті він обернувся, витяг з-за пояса булаву й подав гасло — бути напоготові, а сам, лукаво примруживши очі, глянув униз на Хмеля, немовби чув, що той шептав Павлові.

— Слухать наказу! — раптом розітнувся його грімний голос. — Маєте турецьку одежу: нехай на кожній галері кількоро козаків одягне поверх козацької й стане на чардаку, решті присісти й че­кати, поки ворожі каторги не впруться між наші, тоді оточити з усіх боків. Бій — лише за гаслом! Ну, з Богом! Та швиденько, бо вже недалеко.

П'ятнадцять козацьких галер розтяглося в одну лаву й при­крили за собою тую велику силу байдаків, що пливли за ними. На­каз гетьманський бистро перенісся по всіх каторгах і байдаках, і за кілька томливих хвиль на всіх чардаках і біля керм стояло по кілька вусатих турків у чалмах і киреях турецьких. Решта — і стар­шини, й козаки — пощезали, немов їх поглинуло.

Бусурменські судна наближалися.

Перебрані за турків козаки вже виразно бачили, як на них купки турків про щось гаряче сперечались, розмахуючи руками й показуючи вперед, тому й самі почали те само проробляти, ледве втримуючи сміх. Нарешті ворожі галери, перегукнувшись, почали гребти в ліву руч, щоб оминути свою, як думалося на них, військо­ву морську виправу, але в ту саму хвилю козацьке праве крило почало розтягатися туркам навперейми. Галери знову перегукну­лися, видимо не розуміючи, чого від них хотять, і вмалили ходу.

Сагайдачний сидів унизу під облавком і пильно стежив за тим, що відбувалося в ранковім тумані. Видно було по ньому, що він бавиться цим з насолодою, мов кіт із мишею, й дає побавитися й розважатися своїй козакам.

— А хто з вас уміє добре по-турецькому? — звернувся він до тих, що стояли на чардаку.

Козаки мовчали.

— Погані ж із вас турки! — засміявся гетьман. — Тільки й сла­ви, що в одежі.

— Таж між нами, батьку, нема нікого з визволенців, — завва­жив один із них.

— Яка шкода, що не догадався перебрати по-турецькому ко­гось із невольників!..

— А що тобі, батьку? — озвався Сокира. — Я непогано, коли треба, втну по-їхньому.

— Вмієш, старий?! — зрадів Сагайдачний і звелів одному з пе­ребраних козаків злізти вниз, скинути чалму й кирею, а Сокирі на­тягти все теє на себе. Все зробилося а блискавичною швидкістю.

— Отже, — наказував жартливий гетьман, — лізь, старий, на чардак і з усієї сили гаркни туркам, щоб пливли всередину, а не оминали: баша, мовляв, велить оглянути судна, і якщо в них не знайдеться чогось недозволеного турецьким законом, то відпус­тить їх з Богом.

Сокира ступив на чардак, став попереду й гукнув на всю ста­ру горлянку, аж луна покотилася морем. Дивно й смішно було Па­влові дивитися й чути, як батько говорить по-бусурменському. Та й усе товариство сміялося.

Турки на стрічних галерах, почувши наказ "баші", погомоні­ли щось і справили свої судна просто в середину козацької лави. Проминувши її за кілька хвиль, вони опинилися серед байдаків і стали. Сердеги, мабуть, мали їх у тумані за турецькі сандали. Як же бідолашні бусурмени були ошелешені й як поперелякувалися, коли раптом на всіх козацьких каторгах та байдаках розітнувся грімний регіт, і перед очима їхніми з'явилася велика сила чубатого лицарства в повній зброї. Кілька хвиль стояли, мов задерев'янілі, а коли гетьманська галера на наказ Сагайдачного наблизилася до них і вони побачили на ній кошового з булавою в руці, то попада­ли навколішки й почали щось жалібно лопотати, простягаючи руки до нього.

— Чого їм? — звернувся гетьман до Сокири.

— Кажуть, — відповів той, що вони не воюють на морі, що во­ни собі мирні, звичайні купці, їдуть із крамом із Кафи до Царгоро­да, аби там спродати його або аж у Смирні, а потім — ізнов до Ка­фи.

— Не вертатися їм більше ні до Царгорода, ні до Кафи, — за­сміявся гетьман. — Запитай, який у них крам!

Сокира запитав. Турки збентежилися й замовкли, не знаючи, що казати, й поглядали на старшого, що стояв на чардаку й злісно вертів очима.

— Конячі шкури, — буркнув він урешті по-своєму.

Сокира перетлумачив. Сагайдачний засміявся.

— Козацькі, мабуть, хотів сказати, а може, й жіноцькі, — про­мовив він, — та помилився. Ну, та треба, проте…

Ой Січ мати, ой Січ мати,

А Великий Луг бать… —

раптом почулася зсередини галер запорозька пісня, але в тую ж мить урвалася на півслові, а натомість розітнулося глухе гепання, ляскання, крики, боротьба.

— Чули? — гукнув гетьман. — Кінські шкури заспівали по-на­ськи, по-запорозькому!.. А на тій тихо — цікаво, які там шкури… Ану, хлопці, хто охочий подивитись на шкури, лізьте до бусурме­нів у гості.

Козаки цього тільки й чекали. Цілий ліс очеп з усіх боків пе­рекинувся на турецькі галери, й залізні гаки з грюкотом уп'ялися в облавки. Павло з товаришами напружили всі свої сили й підтягли свою каторгу щільно до турецької.

— Піди з ними, пане писарю, — звернувся гетьман до Хмеля, — подивись, які там у них шкури, та й нам скажеш. А ти, старий, гукни їм усім по-їхньому, що тільки хто з них здійме зброю на ко­заків, то всіх перетопимо в морі.

Сокира гукнув туркам гетьманський наказ. Сагайдачний мах­нув булавою, й козаки, як комашня, подерлися по очепах на суд­на. Турки знову зняли ґвалт, але ніхто не звертав на них жодної уваги. Тільки старший їхній стояв мовчки, поклавши руку на дер­жак ятагана.