Лист виходив з одних привітів і прощань, й такі послання читати було не цікаво. Тоді я брала який-небудь звичайнісінький випадок і намагалася його цікаво описати. Наприклад: "Діду Микиті довелося шити нові штани. Дід мився в бані, а одяг спокійнісінько лежав на траві за дверима. Попарившись, дід вийшов вдягатися, схопив штани, а від них залишилася лише одна холоша. Другу дожовувала біля ґанку коза Манька. Дід розлютився так, що як стояв голий, з холошею в руках, так і кинувся до кози, лаючи її так щиро, що було чути на все село. Коза, почувши ці прокльони, розсердилася, нахилила грізно голову, наставила роги і кинулась на діда. Тоді вже діду Микиті довелося голим та із холошею тікати вулицею від кози. Ну й кумедно було! Все село реготало до сліз".
Тепер мама не гірш за мене такі листи писала.
Почався учбовий рік і я завітала до школи. Марія Іванівна, скориставшись цим, пішла додому. Дванадцять пар дитячих оченят запитливо і трохи з острахом дивилися на мене. Я пояснила, що спочатку огляну їх, послухаю, а потім розповім цікаву казочку.
Майже у кожного текло з носа, всі голосно шморгали і витиралися рукавами. Брудні сорочечки, брудні нестрижені нігті, в голівках воші! Зубів ніхто не чистив, навіть не чули про таке. Вранці не вмивалися, лише по суботах ходили в баньку. Та я вже помітила, що в бані всі паряться і б'ють один одного віниками, а мило там рідко коли бувало. Задумалась, як їм пояснити, що таке гігієна і для чого вона. Довелося на ходу придумувати казку (об'єднала Лесину "Лісову пісню" з "Мойдодиром" Маршака) про хлопчика Невмивайка, який не вмивався, не чистив зубів, не мав носовичка і через це з ним траплялися усілякі страшні історії.
– Треба привчатися до особистої гігієни і кожен день її дотримуватись, інакше прийде "Той, що в сосні сидить" і будуть у вас такі ж неприємності, як із хлопчиком Невмивайком, – підвела підсумок я.
Казка дітям сподобалася. Навіть сама дивувалася, як так експромтом змогла нафантазувати. Обіцяла раз на тиждень приходити і все перевіряти. Наказала, щоб ввечері їхні мами прийшли до мене.
Зібралися всі, ледве розмістилися. Розповіла жінкам, в чому справа, наголошувала, що діти повинні бути чисті і охайні, що воші – це жах, що чистота – це здоров'я. Казала, що в містах всі діти акуратненькі, вимиті, доглянуті, а чим же їхні гірші?! Разом з мамою показали, як обробляти носовички – помережити, обв'язати крючком, вишити квіточку чи метелика.
Поговорила із завмагом Ноєм Ізралійовичем, і вже через тиждень у магазині з'явились зубний порошок, щіточки, густі гребінці, голки, нитки, в'язальні крючки і біла тканина.
Таку ж "акцію чистоти" провела і в Тібішеті.
Ще Ной Ізралійович роздобув мені велику карту Європи. Повісила в школі, показала дітям Україну, Київ, Дніпро, Москву, Ленінград, Волгу, Неву. Розповіла про величезні будинки в містах, трамваї, тролейбуси, пароплави на річках.
І дітям, і вчительці подобалися мої уроки. Та і я з радістю вовтузилася з малюками. Згодом Марія Іванівна доволі часто стала просити заміняти її, іноді на всі чотири уроки, тільки щоб ніхто не знав.
– Не хвилюйтеся, я ж веду медогляд і санпросвітницьку роботу, розказую, як обрізувати нігті, чистити зуби, вишивати носові хусточки. Це ж ніяка не політика, – заспокоювала я вчительку. Сама ж, користуючись нагодою, пояснювала дітям, хто такі письменники, скільки яких цікавих казок, віршів і книжок вони написали. Стала розучувати з ними вірші Пушкіна, Некрасова, Чуковського, байки Крилова, бо окрім примітивних і огидних частівок діти нічого не знали і не могли розказати. Ще мені дуже не подобалося, що вони вживають нецензурні слова, хоч не як лайку, а просто в звичайнісінькій розмові. Намагалася викорінити цю звичку.
Тут ні в кого не було жодної дитячої книжки, тому спочатку ми з мамою вірші записували по пам'яті в окремих зошитах. А через місяць-два на наше прохання друзі-кияни (Володя з Оленою Іванівною та Ксеня з Лілею) надіслали кілька дитячих книжок. Такі гарні, з кольоровими малюнками. Дітям дуже сподобалися – вперше побачили книжки! Я пояснила, що спочатку треба вимити милом руки і лише тоді їх брати. Подарувала книжки школі, щоб малята могли роздивлятись і читати їх щодня.
Вчителька ж ще попросила навчити дітей віршів про партію і Сталіна.
– Про вождів я знаю багато, та вони всі українською мовою, ви ж нічого не зрозумієте, – викрутилась я.
-9-
– Так в кіно хочеться, стільки років вже не бачила жодного фільму, – якось поскаржилася Ніні.
– От був би у нас хоч якийсь клуб, тоді б узимку могли і кіно привезти, – зауважила вона.
– Клуб? Так давай збудуємо! Лісу багато, робітників теж вистачає, – запропонувала я.
Ніна переговорила з головою сільради, а той з начальством ліспромгоспу, і нам виділили людей – чотирьох з Капкари і шістьох з Нової Капкари.
Ще навесні в наш ліспромгосп прибув новий етап – 160 чоловік. Розмістити всіх в одному селі не було змоги, та й прийшов час переносити ліспромгосп далі на північ, вглиб тайги. От і почали в 60-ти кілометрах від нас будувати нове поселення, яке не мудруючи довго назвали Новою Капкарою. Частина новокапкаринців працювала на лісоповалі, інша споруджувала хати, щоб до зими всі мали житло.
Через робітників, які будували клуб, ми з мамою встановили зв'язок з новоприбулими, запросили приходити до нас за картоплею. Порадили брати з собою саночки, на які вкладали завернуту в сіно і тілогрійки картоплю (щоб не промерзла). Ми так раділи, що могли допомогти своїм, засланим.
Приходили новокапкаринці і до мене на прийом. Якось завітав хлопець приблизно мого віку – москвич Михайло Кабаков. Він закінчив стоматфакультет московського медінституту, відбув п'ять років таборів, а тепер приїхав сюди на поселення і працював, як усі, на лісоповалі. Я негайно вирішила виправити цю несправедливість – Михайло переночував в Капкарі, а наступного дня повела його в Довгий Міст. В лікарні дуже зраділи кваліфікованому стоматологу, і через тиждень Михайло вже там і жив, і працював.
Скориставшись нагодою, я попросилася до нього в науку, щоб видаляти хворі зуби своїм пацієнтам. Навчання проходило ґрунтовно – і теоретично, і практично. Я вперше дізналася, що для кожного зуба є окремі щипці. Спочатку треба тоненьким гострим ланцетом відділити корінь від ясен, потім просунути щипці і міцно його обхопити. Якщо цього не зробити, то роздушиться лише коронка, яка в хворому зубі доволі крихка, а корінь залишиться у яснах, до того ж залишки коронки будуть ранити язик. "Вчитель" мене хвалив, а в кінці навчання подарував набір зубних щипців, які ще в зону прислала йому мама. Мені совісно було брати такий дорогий дарунок, ще й згадку про рідний дім, про матір. Та аргументи Михайла були незаперечні: не можна ж віддати казенний, а два йому не потрібні. Врешті-решт домовилися, що я беру їх у тимчасове користування і обов'язково поверну.
Першим моїм пацієнтом в Капкарі став дід Микита. Два зуби, які я йому хоробро видалила, він поклав до сірникової коробки, носив по селу і всім показував. Намірявся ще відвідати Тібішет, похвалитися, який він сміливий, не кричав, лише раз зойкнув, щоб Миколаївні було легше. Могла лише уявляти, що він там розповідав, бо чула його пояснення Варці:
– Миколаївна спочатку ріже до крові, а потім вже тягне.
Мама ж, тільки-но передбачалася така процедура, кликала Барса і йшла гуляти в тайгу. Перші місяці після мого переїзду пес бігав то до Бориса Васильовича, то до нас, але згодом остаточно залишився у нас. Коли ж я ходила до Тібішета або Довгого Мосту, то Барс залишався вдома охороняти маму. Однак нам з собакою було не дуже зручно – тих людей, які йому чомусь не подобалися, він не пускав на поріг. Тоді мені доводилося тримати пса, а мамі – проводити до амбулаторії переляканого і незадоволеного пацієнта.
Поки я освоювала стоматологію, будівництво клубу продовжувалось. В'язні працювали дружно, хотіли закінчити до Нового року. І таки в кінці грудня все було готове, навіть лави зі спинками і сцена з великим білим простирадлом-екраном. Почали придумувати, як відзначити таку подію, та чуло моє серце, що рано ми раділи. Я порадила Ніні, щоб вона відрапортувала в райкомі комсомолу, що в Капкарі комсомольці збудували клуб.
– Так я ж одна тут комсомолка! – здивувалась вона.
– Нічого, викрутись. Скажи, що організувала робітників, що все робили під керівництвом партійного голови сільради.
Через три дні приїхав комендант, як завжди напідпитку. Зібралися всі заслані.
– Що, весело живеться? Клубу захотілось? – комендант оглянув нас злим поглядом і жахливо вилаявся. Ніна відрапортувала в райкомі про клуб саме так, як я радила, але комендант здогадався, кому належала ідея такого будівництва.
Заслані мовчали, тільки очі кожного світились ненавистю. Та я не втрималася:
– У нас навіть в зоні були і клуб, і кіно… іноді, – збрехала несміливо, бо насправді ніякого клубу не існувало, лише один раз у приміщенні їдальні показали кіно і ще якось приїздили зеки-артисти. Та я принципово на такі заходи не ходила.
– Значить, у зоні було краще? Знову туди захотіла?!
– Строк в зоні ми вже відбули! – кинула я, не маючи сил більше стримуватись. Вирішила прямо зараз виказати все, що накипіло. – Ми хочемо знати, який у нас строк заслання. Чому ви нам нічого не кажете?! У мене, наприклад, у вироку написано: "П'ять років поразки в правах", так що, це означає п'ять років заслання? Чому? Раніше просто забороняли голосувати на виборах і жити в містах районного значення. Чому ж мене заслали аж сюди, до Сибіру?
Тут й інші заговорили:
– А ми, у кого закінчився строк? Ми вже мали повертатись додому. Чому ж нас знову заарештували і без слідства привезли сюди в заслання? Скільки нам ще тут бути? Як нам планувати своє життя, чого чекати?
– Ой, подивіться на них, – зареготав комендант, – додому захотіли! В Москву, Київ, Ленінград! Невже Капкара і Довгий Міст гірші? Ми ж тут живемо, от і ви живіть. Ну, якщо ви вже так бажаєте, привезу вам наступного разу наказ про строки заслання. Ось тоді порадієте, я вам обіцяю! – сказав комендант, потираючи руки, і єхидно розсміявся.
І все ж взимку почали привозити до нас кіно.