Люди сиділи, стояли, рухалися, і кожне зі здивуванням констатувало, як їх багато.
Легенькі дощані стіни, вкриті густою й пухнастою памороззю, давно стали мокрі від людського дихання, тимчасова стеля теж ізмокріла, ронила рясні краплі води на голови.
Діти тяглися гирилицею одне за одним з краю в край зали, мандрували попід лавами, залазили під сцену, звідки їх виштовхувала добровільна-охорона Мельпомени 59. Сьогодні заводіями були Зайченки, і коли хтось поштовхував малечу, щоб нарешті вгомонилася й сіла каменем, Зайченки зухвало відповідали: "Еге ж, каменем! А як ми з мамою герої?"
Стара Юхимина сиділа тут же, поклавши руки на колі-на, наче перед фотографом. Навіть баба Гапка й та прн йшла до гурту, повісивши на хатні двері колодку. Галас потроху вщухав — разом з тим, як пісня набирала сили. До комсомольських голосів долучилися інші,— багато хто співав про дівчиноньку, яка приблудила до зеленого дуба й хотіла'там ночувати, аж ізнайшовся на її щастя молодень кий гайдай...
Вчителі сиділи на почесному місці—старий Феофіл Гаврилович, Степан Тарасович із гвардійським знаком, Олена Михайлівна в грузинській шовковій хустці. Чи анав хто-небудь навколишніх людей так, як вони? На їхніх очах формувалися дитячі характери, жадібні очі прикипали до книжки, дитячі пальці, вигвадзяні в чорнило, міцно тримали перо. "Гудуть,— сказав старий учитель,— як робочий рій!"
Сашко Вовкотруб сидів разом з інвалідами, яких перетяг до0 себе на конюшню, бо вже знайшлося чимало коней, треба будр їх годувати, чистити, напувати, заглядати в зуби, відкидати гній, стелити солому, лагодити упряж, лікувати позбивані шлеями вавки, давати прочухана погоничам, щоб задурно не стьобали. "Кінна бригада", як звав себе Вовкотруб, сиділа мов на голках, бо доброму конюхові завжди здається, що коняка нудьгує без його товариства.
Переселець Михайло Цапеиюк спробував здалеку гукнути4 Вовкотрубові, як там його пара усуспільнених конячок. Дядько Сашко махнув заспокійливо рукою й сказав до своїх із досадою: "Йому все здається, що ми з його коней мило варимо!" Цапенюк сидів цілком примирений із життям, бо мачуха таки зовсім звар'ювала всім на радістьїї відвезено до божевільні, а хата стала тиха, як рай.
Попереду всіх глядачів стояла хатня лава, там помостилося два діди: Пазин дід Іван та дід Сербиченко-. Вони мовчки дивилися на сцену, зіпершися бородами на ціпки. Зрідка кректали, коли дошкуляла спекота-, їм здавалося, що "тія-тер" ніколи не почнеться. Почуваючи себе найгючеснішими гістьми на цьому світі, діди затято мовчали, щоб бува хто не порахував їх суєсловами. "Миру згуртувалося, як зерна в буртах",— повагом прорік дід Іван. "Ви, діду" не кажіть,— скрипів Сербиченко,— Мусія Гандзю, пишуть, розстріляно, на суд від нас свідки їздили, він хотів од Радянської влади сховатися..." — "У нас під Польщею не можна було гуртуватися",— вів своє дід Іван., "На власні вуха чув і очима читав,— бурмотів дід Сербиченко,— Карпо Цар записався у стахановці, греблю через Дніпро кладе, он як!.."
Василь Іванович і секретар райкому стиха домовлялися, що треба, не дивлячись на зиму, зводити справжній будинок культури. Павлов сказав, що до виборів обов'язково пришле радіовузол, за який уже й гроші переказано; в суботу приїде лектор, прочитає про походження світу, а райо-новий агроном збере активістів для підвищення кваліфікації; їхній план передвиборчих зборів, лекцій, кіно, вечорів передачі колгоспного досвіду в райкомі схвалено, нехай приїде-молодший учитель, умовиться про допомогу районб-вого культактиву..
В цей час на сцену вийшла Ганна й оголосила початок вечора підсумків сільськогосподарського року. Семен Бойко як заступник голови колгоспу склав коротенького звіта про те, що було, що е й що має бути. Ланкові розповіли про свій досвід. Полевод доповів, які перспективи на наступний рік, що ще не дороблено на полі. Садівник, він же й пасічник, поскаржився, що ніхто не бореться з зайцями, які об'їдають кору на яблунях.
Полковник легко ступив на підвищення, подивився в залу уважним, серйозним поглядом. Його стріли гарячою зливою оплесків, а коли настала тиша, він розсердився,— "почекаємо з похвалою, товариші, ще мало що зроблено! Нехай років за два-три. Армія нам прислала подарунки, москвичі, грузинські товариші, Донбас. От перед ними й будемо звітувати, куди що пішло. Та ще — подумайте, як би ми вижили без друзів, без своєї держави!"
Василь. Іванович хотів говорити про буденне, господарче, доповнити Бойка, полевода, ланкових. Та думка наче сама собою сягнула далі, в завтрашній день. Як замісто лобогрійок прийдуть на степи сотні й тисячі комбайнів, скоротять час жнив і молотьби до кількох днів, визволять колгоспника від страху: дощу, граду, бурі, пожежі. Як буде зупинено сухові'С й піднято з підземних джерел воду до корінців пшениці. Як могутні плуги розорють межі, й колгоспні ручаї зіллються в ріки. Як отут, де сьогодні ще стоять землянки, зведеться щось нове, не село, ні, ніякий дідько його й селом не зватиме,— це буде місто з культурою й красою, соціалістичний побут колгоспного селянства. І завтрашній день прийде, здійсниться не чудом, а радянськими талановитими руками, мудрістю партії!
Павлов спочатку подавав репліки Василю Йвановичу, а потім розохотився й виступив після полковника. Люди заворушилися, стали цитькати одне на одного, щоб дочути промовця, до якого ставилися з виключною повагою.
Коли Павлов десь виступав, то вже розмов було по цілому районі: так він умів сказати потрібні слова, приперчити їх, додати народної мудрості — чи то в вигляді приказки, чи в жарті, послатися на відомий слухачам випадок, порівняти з тим, що трапилося в самому районі.
Вже встаючи з місця, щоб іти на сцену, він жартома щось доклав, і навкруги весело загомоніли, а потім, стоячи перед зборами і посміхаючись до людей, Павлов ніби розмовляв з усіма по черзі, звертався до одного, до другого, питав думки, чекав підтвердження. Він сказав, що весні цього 1946 року буде трудна і треба набиратися духу на її подужання; а коли людина робить, їй кісток ніщо не ло" мить; дружний гурт і нещастя не займе; І горде їхнє життя на цілий світ у срібні сурми сурмить. Партія ніколи не приховує труднощів, говорить людям всю правду в вічі, і накреслює план дій, і очолює похід. Держава спрямовує наші зусилля, дає кредити, шле машини, встановлює закони і під ленінським прапором йде до комунізму!
Два діди вийшли з приміщення чи не останніми, коли зорі ца морозяному небі показували вже близький ранок, а спектакль так і не скінчився, бо розрахований був на кілька вечорів. Перед їхніми очима крутився калейдоскоп постатей — реальних і сценічних, одні переходили в другі, агроном Омелько привселюдно цілував царицю, яку грала Пазя, тракторист Середа викидав коники в спідниці, але діди за загальним реготом не все добрали з його мови.
"Еге,—казав дід Сербиченко,— заграниця балакала багато, а от другого фронту не відкрила!.." Дід Іван говорив своєї, не чуючи Сербиченка, розмова їхня лунала паралельно, ніде не стикаючись.
"Пазька — дівка, файна,— воркотів дід Іван,— фанаберій трохи позбудеться, та й хай живуть, бог з ними!.."
"Не відкрила другого фронту, та й годі,— продовжував Сербиченко,— а свататись до нашої дівки приїхала оце восени..." — "Ну, й він нічого собі молодик,— переконував дід Іван,— отой агроном!.." — "Приїхали, значить, свататись,— реготав Сербиченко,— а ми з Корнійком їм, заграницам, гарбуза в машину — кидь! Так і поїхали ні з чим!.."
XLIV
Високий клен із збитим снарядом верховіттям мів небо галуззям і порипував, покректував від зимового вітру, який, проте, одгонив уже весною. Сонце припікало в плечі, а носа лоскотав морозець. Це було красиве місце, і з нього Василь Іванович ще недавно уявляв війну, танки, самохідки... Сьогодні він не подумав про танки. В його уяві по цілій лощині мерехтіли срібні ставки, й сади хитали буйним віттям, і щиро зацвіло поле соняхами. Василь Іванович протер очі. Навколо стояв мирний день. Яке щастя, що не буде більш ніколи війни! Мир! Вивітрюються з душі військові картини. Людина народжена для праці й щастя, а не для горя...
Він уявив собі пил над комбайнами й мрлотарками, довгошиї транспортери для соломи, золоте зерно на току й корзини яблук, кагати картоплі, купи буряку, гори кок-сагизу, хмари бавовнику, бочки вина. І через воду мчать вогники автотранспорту, відбиваючись разом з мостом у темній річці...
"Ну як,— сказав раптом чийсь голос, і Василь Іванович, повернувшися, побачив Павлова,— тут і гостей прийматимеш чи де? Щось я доже часто твій колгосп навідую. Сьогодні— в родинній справі. От моя Мотрона Іванівна до твоєї хазяйки вибралася на оглядини..."
Неподалік стояла старенька емка, й усміхнена голова дружини Павлова кивала до Василя Йвановича.
"Я їй такого натурчав про ваші перспективи! Вона призначила на завтра зліт медичних працівників району, а сьогодні вирішила терміново познайомитися з твоєю Дариною Кіндратівною. По секрету скажу, вимагатиме з неї дитячих позапланових ясел, окремого приміщення для медпункту і ррганізує для всіх вас штук п'ять щеплень і впорскувань — проти тифу, віспи, малярії, дизентерії, проти поганого настрою тощо!.."
"Чую вже, чую, що ти щось про мене вигадуєш! — гукнула з машини Мотрона Іванівна.— Давай поїхали, бо в мене ноги мерзнуть!.."
Павлов попросив дружину їхати до Дарини Кіндратівни саму, він з Василем Івановичем прибуде до них незабаром саночками, тим часом нехай стіл готують і до печі лаштують конвейєра, щоб страви.не застоювались, коли вони з господарем переступлять поріг...
"Хороші в тебе люди, полковнику",— сказав Павлов, коли емка поїхала.
"Не скаржуся!"
"А я думав, що скаржишся й просишся до райцентру..."
"Калачем не заманиш, товаришу начальник!"
"Манити не буду, живи вже тут. Ми тобі на плечі таку гору покладемо, що покрекчеш. Але не зігнешся, не тої породи. І вимагатимемо, щоб ти ще й пісень співав. Яких пісень ти знаєш?"
"Яких треба для діла, такі й знаю. Щось ти надто довгу передмову завів,— чи не хочеш мене кудись висунути?"
"Висунути? Який ти здогадливий! Обов'язково хочу. Я тебе вже висунув, Василю Йвановичу. І знаєш куди? Нізащо не вгадаєш! Висунув на голову найпередового колгоспу в області! Га?.."
"Наш колгосп далеко не передовий.