Після того ще жив у Харкові, а звідти пішов у солдати. Чи не видно ж по шкурі? — показав свою військову одежу.
— А з солдатів сюди?
— Не зразу. Багато світа довелося побачити. Був у Криму, в Оренбурзі, на Кавказі, куди мене тільки не возили... Та все вже минуло. Не треба й згадувати. А якими вітрами вас сюди занесло?
— Якими? — болісно скривився Кузьма. — Бог його святий знає. Багато, Павле, розказувати...
Грюкнули двері, і поріг переступив коридорний вартовий — товстий, з брезклим лицем. Лупнув злими очицями по камері:
— Обіді
Ні Кузьма, ні Грабовський не вставали з нар, наче и не помітили його приходу.
— Чого сидите, як засватані? Може, прислужити вам? Панство...
— Чого горло дереш, як на свого батька? Бачиш, чоловік не може встати, — Грабовський показав на Кузьму.
— Чоловік, чоловік, — гидливо перекривив тюремник. — А ти? Також не годен? Чи, може, знову якісь примхи?
— Я не буду їсти.
— Як-то, Павле, не будеш їсти? Чому ж це? — здивувався Кузьма. — А як же жити? Бери, бери та й мені подай.
— Вам подам, а сам їсти не буду, — повторив Грабовський. — Ми, дядьку, вже третій день не їмо і не будемо їсти доти, доки не оголосять нам вироку. Так і передай своєму начальству, — кинув вартовому.
— А хто це, Павле, ми?
— Я та мої друзі. Нас тут понад десяток. Ви їх не знаєте.
Кузьма спробував умовляти Грабовського, але побачив його насуплені брови і замовк.
— Перекажи, щоб лікар прийшов, — звернувся Павло до тюремника, коли той рушив до дверей. — Бачиш, людина ледве дихає.
Він подав Кузьмі обід. Той трохи погриз чорний, як земля, шматок хліба, сьорбнув ріденького супу і поклав ложку.
— Візьми, Павле, поїж. Хіба вони будуть знати, чи ти їв. Бери, бери.
— Спасибі, дядьку, не буду.
— Май розум. Так і померти недовго.
— Нічого, не помру. Вже не перший раз, звик. Ви, дядьку, краще розкажіть, за що потрапили сюди.
— За що... — повторив Кузьма, і Грабовський ледве помітив у сутінках його болісну посмішку. — Бодай вони так знали, який ниньки день, як я знаю, за що попав.
— Хто це — вони?
— Та ті ж, що називають себе нашими друзями, бодай би їх свята кодня не минула! — вилаявся Кузьма. — Може, пам'ятаєш отих двох, що приходили до пана старосільського найматися?
— Цирульники?
— Ті, ті, цирульники. Так от, невдовзі після твого арешту в Трутовського вони кудись повіялися. Аж перед різдвом один об'явився. І вже не цирульником, а з повним мішком шевського струменту. Говорив, хоче чоботарювати. Найняв у старої Мотрі, що коло ставка живе, половину хати, привіз з міста кілька столиків і почав набирати до себе селян, аби вчити їх чоботарського ремесла. "До камунії, каже, присоглашаю всіх, хто хоче". Ну, присоглашаєш, то й присоглашай собі. Діло, значиця, не погане. Хай буде. Зголосилося, знаєш, чималенько. І скоро в Мотриній хаті застукали молотки. Село, скажу я тобі, не могло нахвалитися камунією, бо хоч вона шила й не лепсько, але дешево, а мужикові чого ще треба? Самим Хведором — так звали заводія тієї камунії — не могли й нахвалитися.
Якось здибав мене Хведір у селі та й попросився в комірники. Порадилися ми з старою. Все ж, думалося, коли якийсь чобіт залатає. Взяли. Жив він через сіни з нами. Все казав, навесні привезе жінку і маленьку дочку з далекого краю. А в нього та жінка, мать, так була, як у пса хата. Не скупий вдався, завсігди, бувало, частував наших дітей всякими лакітками, що привозив з города.
Вставав раненько, вмивався пахучим милом, витирався м'яким рушником, снідав і йшов з дому. Повертався пізно, бо, як говорили в селі, вечорами провадив якісь там балачки з своєю кумпанією, читав книжки.
У зимні м'ясниці камунія почала збиратися вже у моїй хаті, на Хведоровій половині. Приходили й мужики. Зима — завірюха, чортма-куди на зарібки податися. Мужик вихропиться за день, напече живіт у просі і готовий триндикати цілу ніч.
Зійдуться, дивись, посідають де попало, балу-балу, слово за словом... Кленуть свої злидні, скаржаться на подушне, на пана, що відбатував собі в обчества найкращу землю, а обчество вигнав на Чортову гору, де, окрім осоту та полину, нічого не росте. Радяться, як повернути свою земельку, та все чадять, аж хреста на сволоці не видно.
Хведір слухає, слухає, бувало, колись перепитає кого і наче олією підмастить мужицькі горлянки, а коли бачить, що вже втомилися, сам починає всяку всячину плескати. Розказує, як живуть мужики у його далекім краю, як вони не бояться панів, старост, і як справляють весілля, і як ховають покійників, і як жиють-розкошують паничі та панянки в місті. Мужики аж писки пороззявляють, бо умів складно говорити.
Якось у масляну неділю, коли зібралося багацько людей, Хведір сказав, що чув у городі, ніби сусідні села посилають ходаків до самісінького царя. Хтось запитав, чи не послати б і нам. Та кого ж пошлеш до столиці? Всі мужики неграмотні, а тут ще й весна не за горами — ось-ось вигулькне. Почали просити Хведора. Він довго огинався, скаржився, що болять ноги, що нема грошей. А коли пообіцяли обчеські грошики, зразу згодився.
У це діло, Павле, і мене дідько впхав. Ходив я до мужиків, збирав оті гроші, лагодив його, бусурмана, в дорогу. Було зібрано двадцять шість рублів і сімнадцять копійок. Хведір поцупив грошики та й подався з села.
Уже минуло три тижні посту, а наш ходак — анітелень про себе. Мужики стали подейкувати: пропала, мовляв, наша кривавиця! Оце так знайшли собі ходака! І почалося... Що не день, то й добридень у мою хату. Зійдуться, посідають, радяться, що далі робити. Скоро стали й на мене ремствувати. "Твій, кажуть, Кузьмо, комірник, от і одвічай за все. Мусиш знати, куди його лихий поніс". Та тю на вас, кажу, люди добрі. Звідки б це мені знати? Хіба я винен, що таке лихо причепилося?
А там настали весняні роботи, і люди забули про Хведора. Ніхто не приходив, бо й сам я не бував дома — дні і ночі шпортався в панській ріллі.
Аж у страсний четвер, коли вийшли з церкви, підходять до мене наші мужики і кажуть: "Знаєш, що ми надумали, Кузьмо? Либонь, того анцихриста вже й не буде, пропав, як собака в ярмарку. То ми так гадаємо, що треба забрати всі його лахи, які зосталися в хаті, та всяке там причандалля в камунії, продати і віддати людям гроші". Ну, то, кажу, дивіться, люди, діло ваше. Як знаєте, так і робіть. А коли ж, питаю, думаєте продавати? "На другий день паски, — відказують. — Щоб не каляти рук на перший день свята".
— І продали? — запитав Грабовський, аби прискорити розповідь.
— Не вспіли, — зітхнув Кузьма і змовк.
— Прийшов? — підганяв Грабовський. Але оповідач наче и не почув запитання.
Довго лежав мовчки, ніби скам'янілий, втупивши очі в тьмяні гудзики Павлової шинелі.
— Дядьку... — тихо нагадав про себе Грабовський. Кузьма не відгукнувся, навіть очі його не тріпнулись. Аж по довгому часі щось прохрипів. Годі було й розібрати, чи молився Кузьма, чи плакав, а чи, може, марилось йому якесь страхіття. В сутінках коливалося болісне зітхання, схоже на шарудіння сухого листя.
7
Минув день, другий. І третій доходив свого кінця. Якийсь марудний, засмучений, звільна кульгав до червонястого бескеття, що палало над далеким західним небокраєм.
А Кузьма все лежав. І не спав, та очей не розплющував. Тільки іноді ворушив пальцями правої руки, і Грабовський догадувався, чого він хоче. Брав казанок, трошки підводив недужого і напував холодним супом. Напоївши, обережно клав його голову на нари й тихо чекав, поки той засне.
То були найважчі хвилини. Побачивши в казанку суп, Павло відчував, що хоче їсти, щось нудке підкочувалося до грудей і немилосердно смоктало під ложечкою, а в рот напливала в'язка слина. Намагався й не дивитися на той суп.
Похапцем засував казанок під нари і починав ходити по камері. Тихо, сторожко, щоб не розбудити Кузьму. Так, здавалось, угамовувався голод, згасали пекучі болі в животі.
Уже який раз згадував, обдумував-передумував своє школярство, проводи Оксани Петрівни, строкування з Кузьмою. Тоді ставало якось ніби затишніше, на нього віяло рідною домівкою...
От вони їдуть по снопи. Він стоїть біля передньої крижівниці і поганяє довгим малахаєм круторогих, а Кузьма сидить позаду на дні гарби. Сидить і смокче цигарку, яка, зроблена з кукурудзяного хмелиння, скидається на голубець. Спочиває, бо ж коли під'їдуть до полукіпків на панському лану, йому буде робота.
Який він дужий був тоді, а який добрий, цей дядько Кузьма. Не дає, бувало, Павлові й за вила взятися, "Молодий ще, підірватися можеш". Сам подає снопи, а Павло вивершує хуру. Сам і скидає їх біля молотарки... А сміху ж було тоді, як перекинулися на Чортовій горі. І сміху, і гріха, доки знову склали снопи. Прикажчик мало не побив обох, бо ж панську пшеницю вимолотили, не довізши до току...
Жалів Кузьма Павла там, у строку, жалів, як рідного сина. Знав він покійного Павлового батька і добрим словом згадував його. "Душевний, — каже, — був Арсен і розумний. Такого паламаря зараз і з свічкою серед білого дня не знайдеш".
Іноді, по старій дружбі з Арсеном, Кузьма навідувався і в Пушкарне. Його рідне село Старосілля зовсім близенько від Пушкарного — рукою подати. Приходив з жінкою та маленькою дочкою. То-то ж було тоді вже радості і в старих, і в дітей. А на школу, в якій колись сторожував, завжди дивився похмуро. І на Колупаєву хату...
Павло згадує Федора. Він кілька днів вештався біля гармана. Такий, здавалось, простий, такий ввічливий, навіть до строкарів. Казав, уміє стригти, голити, псалтир читати і дітей вчити. Та до нього не так уже й прислухалися люди: кому потрібне оте гоління чи грамота, а псалтиря то й дяк прочитає — однак же й тому треба платити...
А потім, виявляється, прикинувся шевцем. Федір, Федір... Цирульник... Що він там наробив? Отож лихо, що не встиг розповісти дядько Кузьма.
Павло аж на лиці міниться, так йому кортить дізнатися, що накоїв Федір, чим кінчилося оте його ходакування до столиці, як потрапив до в'язниці Кузьма. Скоріше б вичуняв дядько, почути б...
Тривожні Павлові думки наче дійшли до недужого. Він поворухнувся, розплющив очі.
— Чого ти ходиш? — спитав, і Павло відчув, що голос його ніби трохи окріп, побадьорішав.
— Та отак тиняюся знічев'я, думаю...
— Думаєш? Ох, думай, думай, та не дуже задумуйся, бо воно...