На другий день приїздить Бонковський з порожніми возами по пшеницю.
— Спасибі вам, мій дорогий приятелю, за схованку. Граф вернувся додому. Тепер мені можна забрати мою пшеницю.
— Не заберете, бо вже її нема: я роздав частку бідним, а половину продав Янкелеві та роздав гроші старцям, — сказав о. Харитін. — От розпитайте в людей, вони вам скажуть, що я кажу правду.
— Та не жартуйте-бо, отче! Беріть ключі та одмикайте дзвіницю, бо вже нерано.
З кімнати вискочила Онисія Степанівна й заторохтіла до пана:
— Їй-богу, не знаю, за яку ви пшеницю оце кажете. Ви хотіли, може, сказати за карету? Карета стоїть, переламлена пополовині. Про мене, нехай мужики складуть її на хури та й одвезуть, коли ви нас піддурили.
— Коли так, то до побачення, отче! Я цього од вас не сподівався, — промовив Бонковський, у котрого лице й очі аж налились кров'ю.
— Бувайте здорові. Скажіть же мужикам, нехай складають на хури карету! — гукнув отець Харитін вслід Бонковському.
Онися аж в долоні плескала.
Настала зима. Отець Харитін поїхав з жінкою в Київ на ярмарок і купив нову наточанку.
Довго кріпився отець Харитін і не накидав на людей плати за треби. Але од страху перед благочинним він зважився й передніше попросив поради у своєї жінки.
— Коли благочинний звелів накинути, то й накинь. От одвезли дочку в школу, — грошей треба.
— Якось ніяково. Коли б часом не ремствували та не гримали люди. Вони ж мене прийняли на парафію. Я не знаю, як і приступити до цього діла, — говорив несміливо отець Харитін
— Коли ти не смієш, то я за тебе приступлю до справи, — сказала Онися, — не бійся, хліб їси сміливо!
В той час прийшли старости "їднатись" за вінчання. Отець Харитін запросив невелику звичайну плату, яка тоді була скрізь по селах. Онися слухала за дверима, а далі не втерпіла й вийшла до людей.
— А що ж, люди добрі, ви мало даєте за вінчання! Тепер стали інші, дорожчі часи, — все подорожчало, а гроші стали дешевші. Накиньте ще карбованця.
— Та що ж, матушко! Даємо так, як і передніше давали, — сказав батько жениха.
— Та накиньте-бо! Ви ж тим не збіднієте. Тепер, господи, як усе подорожчало, до чого не кинься: і наймит став дорожчий, і віл дорожчає, й кінь дорожчає, й гуска коштує те, що передніше коштувала вівця, — задріботіла Онися.
Онися чим більше старілась, тим більше говорила. В неї неначе щороку наростав та довшав язик, як у Мельхиседекової жінки Марти.
— Коли ж, матушко, й на весілля треба грошей, та ще й неабияких. Треба й того, й сього, треба хліба, треба й до хліба, треба й сього, треба й того, — м'яв слово по слову женихів батько
— І, господи! Карбованець — не великі гроші, а нам вони стануть до помочі. Гроші круглі: їй-богу, й не зоглядишся, як і розкотяться; шаг за шагом, п'ятак за п'ятаком, злотий за злотим, карбованець… Так і котяться, так і котяться, й хто його зна, де вони діваються… Прикиньте ще карбованця та й запивайте могорич, бо в вас вже од говоріння, мабуть, і в роті посохло!
Чоловік глянув на могорич і… прикинув карбованця.
Не таку накинув плату Балабуха на богуславських мищан, — він просто звелів платити за треби вдвоє більше. Міщани загули, загомоніли, але мусили платити.
Через рік після того по селах пройшла чутка, що панщину зменшать, що вийшли "інвентарні правила". Народ загомонів по селах і ждав того, як великого щастя з неба. Отець Харитін дістав бомагу од благочинного. Приїхала комісія й благочинний. Зібрали народ до церкви з усього села. Благочинний велів о. Харитонові прочитати "правила" в церкві й потім читати щонеділі та виясняти.
Першої неділі зібралась в церкву велика сила народу. Отець Харитін знов прочитав ту бомагу, цебто "правила інвентарні", скинув ризи й пішов додому. Народ стояв коло церкви й не розходився: ніхто добре не втямив тії бомаги. Один казав, що зменшили панщину тільки молодицям; другий казав, що зменшили й чоловікам; декому здалось, що не тільки не зменшили панщини, але ще прибільшили. Хтось десь чув, що люди почнуть одбувати панщину не тільки панам, але й попам. У всіх зостався якийсь туман в голові, через який кожний бачив те, що йому мріло в тумані. Громада послала титаря до батюшки, щоб він прийшов та розтовмачив їм, що було написано в тій бомазі.
Прийшов на цвинтар батюшка. Громада обступила його кругом.
— Розкажіть, батюшко, докладно: що там написано в тій бомазі? — просила громада.
— А що ж, панове громадо! Написано, щоб менше панщанних днів одбувати на тижні. Коли правду сказати, то я й сам решти добре не второпав, що там написано, бо написано по-московській та ще й дуже мудро. Хіба поїду до благочинного та спитаю.
Отець Харитін поїхав до благочинного за порадою.
— Коли не второпали, то й добре, бо нам вже прийшов приказ од губернатора Бібікова тільки читати в церкві бомагу щонеділі й не виясняти в церкві, — сказав благочинний, — а виясняти можна тільки "по требованию крестьян".
— Як же воно так: я не розумію, ні громада не розуміє.
— Мабуть, так воно й треба, коли прийшов такий приказ, бо пани кажуть людям, що до інвентарів була легша панщина, — сказав благочинний. — Та ви не дуже кваптесь товмачити, щоб часом лиха не набратись: хто мовчить, той двох навчить, — бо вже один батюшка за це виясніння втратив парафію. Ви знаєте, що в нас сама поліція з поляків, — повертає діло так, буцімто попи бунтують народ, а не пани.
Отець Харитін приїхав додому й тільки махнув громаді руками, як громада причепилась до його… "Йдіть до пана. Пан вам усе розтовмачить: може, йому є приказ розуміти ту бомагу та її товмачити", — говорив людям отець Харитін.
Тим часом польські пани були дуже сердиті, що московський уряд зменшив людям панщину. Вони хотіли доказати мужикам, що пани були добрі до мужиків, що не вони, а москалі пригнічують народ. Замість того, щоб зменшити панщину, пани її прибільшили і силували народ робити панщину цілий тиждень. Ніколи не була панщина така велика для народу, як в ті часи. Народ прочув, що панщину і справді зменшили, що пани знущаються над ними. Сміливіші перестали одбувати панщину більше трьох днів на тиждень і підмовляли й других. Вільшаницький пан дав знати в поліцію, що народ бунтується. В Вільшаницю прийшла рота москалів. І поліція, і офіцери, і жандарми набігли в Вільшаницю і привели роту москалів. Рота розсипалась по селу й почала різати кури, гуси, свині і навіть корови. Починалась московська закуція над народом, піднята польськими руками. Пройшла чутка, що перших проводирів, титаря Онопрієнка та двох його братів, будуть бити різками на вигоні і оддадуть в москалі.
Ввечері отець Харитін сидів у кімнаті і балакав з Онисією. В вікно щось тихенько застукало і загомоніло.
— Хто то стукає? — спитав отець Харитін.
— Вийдіть, панотче, сюди, та так, щоб ніхто з наймитів не видів, — промовив титар під вікном.
Отець Харитін вийшов надвір. На причілку стояв титар з двома братами.
— Рятуйте, панотче! Нас москалі хотять половити, бити різками та в тюрму закинути. Переховай нас, панотче, бо нас уже шукають, і по хлівах, і по погребах.
— Боже мій! Де ж я вас сховаю? А як почнуть трусити і в моїй оселі? — промовив отець Харитін.
— Може, таки не посміють? — сумно обізвались чоловіки.
Тим часом вибігла і Онисія на причілок.
— Що нам робити? Де нам людей сховати? — питав поради в Онисії отець Харитін.
— Ховайтесь в дзвіницю. В дзвіниці ніхто не посміє трусити, — сказала Онисія. — Йдіть через садок, перелізьте через тин, а я тим часом наберу хліба та води та винесу вам, — сказала Онисія.
Отець Харитін взяв ключі од дзвіниці і провів людей через садок; одімкнув дзвіницю і впустив чоловіків. Онисія принесла харчі. Люди засунули двері засовом зсередини, а отець Харитін замкнув замок на одному скоблі, аби висів для людського ока. Онопрієнки зістались на ніч в дзвіниці.
Тим часом москалі перетрусили увесь куток, перенишпорили все село, обійшли садки, перетрусили млин і вітряки. Онопрієнки неначе в воду впали. Другого дня москалі зігнали увесь народ на вигон. Вся громада склала пеню на Онопрієнків, бо знала, що їх уже трудно впіймати. Кілька чоловіків вибили різками і приказали людям слухати панів. Онопрієнкові хати обідрали дочиста, вирізали всю худобу, побили вікна, побили горшки й діжки, поламали тини і зіставили самі голі стіни. Безталанні жінки з дітьми перебрались до сусід. Титареву хату розвалили до останку, розкидали деревню й попалили.
Цілу ніч і цілий день пересиділи Онопрієнки в дзвіниці. Другої ночі отець Харитін приніс їм харч і розказав, що сталось з їх хатами, з їх добром.
Чоловіки облились тільки гіркими сльозами.
— Тікайте з села до котрого часу, — радив їм отець Харитін. — Тікайте на сахарні, ставайте на роботу та приносьте гроші жінкам. Приносьте не вдень, а вночі. Застукаєте в моє вікно; я до вас вийду, передамо гроші жінкам; або проведу вас до їх, або покличу до вас жінок. Вам не можна зістатись в селі, бо вам обголять лоби та оддадуть в москалі.
Отець Харитін виніс людям харчі на дорогу, дав трохи грошей і випустив з дзвіниці. Три багатирі, добрі господарі, поважні люди в громаді, пішли по світу бурлаками. І щороку в темну-темну ніч хтось стукав тихенько в батющине вікно; щороку виходив отець Харитін до бурлак, одмикав дзвіницю і впускав на кілька днів безталанних.
Од часу інвентарів, од 1847 року, селяни повинні були обробляти поле й священикам, цебто попросту сказати, одбувати батюшкам панщину в жнива по одному дню. Пан прислав до батюшки людей на панщину. Чоловіки й молодиці од сорому не знали, де очі діти, й батюшці й матушці навіть спочатку було якось ніяково.
— Чи це, батюшко, нас послали до вас на роботу за спасіння душі, неначебто спасенників, чи таки на справдішню панщину? — питали люди в батюшки.
— Хто його зна! Я й сам добре не второпаю, — говорив отець Харитін. — Спасенники й без того помагали мені в роботі, як говіли, а це казав пан, що таки в тих "інвентарях" написано, щоб усі дорослі люди одбували священикам по одному дню в жнива.
Люди мовчки пішли на поле робити, але од того часу, як почалася ця попівська панщина, селяни почали потроху одхилятись од священиків. Молодиці й чоловіки перестали ходити до батюшки в гості й послухати по добрій волі; й скільки не прохав отець Харитін молодиць напрясти матушці по півміточку, ні одна молодиця в селі й веретеном не крутнула для матушки.