Не знаю, чи вдасться мені.
Були б оце ви поряд зі мною, дідусю Тото, як у лікарні, я ще багато б чого розповів вам та попитав би у вас. А писати вже втомився. І нога чомусь болить. Тільки все одно я їй спуску не дам.
Може, до вас коли навідаються Жора й Галя Сороканіжка, то скажіть їм, що я за ними скучив.
На тому бувайте здорові та щасливі.
Юрко Сагайдак".
золотники
Тетяна Степанівна та Росинка все ще жили в будиночку лісництва. Дядько Лесь привіз туди дров та вугілля, а тепер щодня приходив, як він казав, "перевідатись", та знаходив собі якусь роботу — то сніг відкидає на східцях, то проб'є ополонку в ставку, щоб риба не задихнулася. А інколи приїжджав бульдозером, згортав замет на спускові до яру, прочищав дорогу понад озером.
Сьогодні після уроків з'явилися в засніженому байраку і хлопці — Роман, Онисим та Юрко, привезли на санчатах годівниці для пташок. Роман з Онисимом тягли поклажу, а Сагайдак примостився зверху. Так і з гірки спустився, трохи, було, не перекинувшись.
Коли вже стояли біля ставу, Роман озирнувся навсебіч. Урочиста тиша і спокій заливали шкільне лісництво. Вночі випала пороша, і тепер крутосхилля ніжилося в іскристій стерильнобілій чистоті. Дубки-нелині в жовтих кожушках листу, зеленовіті ялини та сосонки здавалися хлопцеві шеренгами стрільців, що, накинувши маскхалати, ішли в атаку.
Але то було тільки миттєве враження, бо Онисим уже розвантажував сани, кликав на допомогу й Романа.
За кілька хвилин хлопці заходилися вішати пташині їдальні та насипати в них харч. Юрко дуже шкодував, що не міг разом із друзями підійматися терасами, хоч унизу теж кілька поличок влаштував. Потім, спираючись на ціпок, задумливо слідкував, як крилаті мешканці освоювали годівниці. Прилетів один горобчик, сів на поличку, клюнув зерняток, скуштував хліба і нараз закричав:
— Цвірінь! Цвірінь! Я знайшов щось смачне, поспішайте, летіть сюди до мене!
Потім знову взявся до корму. Тільки щось не їлося йому в самотині. Ще раз гукнув, уже голосніше та закличніше. І за хвилину примчав компаньйон.
— Жив! Жив! Що тут у тебе доброго?
— Е-ге-ге... У-гу-гу...— відповів йому перший.— Ти тільки покуштуй, яке пахуче зерно, що за смакота оці кришки!
Другий швидко застукотів дзьобом по дощечці, хитнув вдоволено головою. Він був-таки, мабуть, зголоднілий, бо аж затанцював від радості.
— Цім, цім, цім! — заторохтів.— Та це ж і справді смачно! Але ти глянь: тут не одна така годівниця. Он поряд ще, і он, і он...
Майнув горобчик до тих, та скоро повернувся назад.
— Цім, цім, цім! — пританцьовував у якомусь гарячковому ритмі.— Я зараз гукну всіх наших. Вони там, на путівці, потрошать стебла нехворощі та пажитниці.
І з тим гайнув.
За якусь хвильку прифурчав цілий табунець горобців. Скільки радості, захоплення! Зойки, вереск, писк, метушня...
Слідом за горобцями почали злітатися й синички. Вони чіплялися за шматочки сала, що Роман та Онисим попідв'язували на гілочки дерев, зі спритністю циркових акробатів погойдувалися на них догори ногами, перегукувалися срібнотонно, залюбки ласували делікатесами.
Уже й щиглик з'явився, а невдовзі кілька красноперих з чічками на головах омелюхів сіли на годівниці, мовби туди хто кинув зимових червонощоких яблук.
Сагайдак з цікавістю слідкував за веселою метушнею пернатих. Чи ж вони й справді перемовляються між собою так, як оте йому здається? Чи мають горобці свою горобину мову, а синички користуються іншими, тільки їм зрозумілими словами? Чи, може, як і люди, хоч живуть на різних континентах, а знаходять спільні "слова", щоб порозумітися між собою?
Пригадалося, як не раз доводилось спостерігати: скрадливо припадаючи до землі та хижо позираючи вузькими щілинами очей навсебіч, від куща до куща чалапає дядьків Геморів рудий кіт. Його помітила маленька сіра пташка чечітка, зойкнула, злетіла на найвищу тоненьку галузку шелюги, тривожно зацокала. І всі крилаті, що були в кущах,— всі однаковою мірою зрозуміли той сигнал небезпеки. Де ж ворог? Горихвістка високо пурхнула над котом, на якусь мить повисла грудочкою, щоб краще роздивитися рудого бусурмана, і нараз залементувала на весь вибалок, хоч уже й іншим голосом, не схожим на чечітчин. І сорока, що тої хвилини перепурхувала саме з дерева на дерево та визбирувала гусінь, зрозуміла обидва голоси, вирішила, не вдаючись до деталей, просто полетіти далі від небезпеки.
Значить, ті кілька тривожних чечітчиних звуків, підтверджених горихвісткою, доступні всьому пташиному царству?
А інші горобину розмову, приміром, синички розуміють? Чи можуть голуби перемовлятися з воронами, сірі качки з білими лебедями?
Юрко, накульгуючи, ішов доріжкою, прогорнутою в снігу бульдозером, поглядав на птаство, що вертілося біля годівниць, на Романа та Онисима, котрі, перемовляючись, продовжували припасовувати їх на деревах. Іскрився, мінився, спалахував і гаснув міріадами вогнів чистий сніг. А в хлопцевій голові все роїлися думки.
Згадалося, як одного разу він у зоопарку стежив за черепахами в тераріумі. Було їх там дві. Одна, ввібравши голову й ноги в панцир, мабуть, дрімала, а друга в протилежному кутку порпалася в піску. Потім повагом полізла до соні, шкрябнула кілька разів кігтиком збоку панцир. І та зразу ж ожила. Висунула голову й ноги, полізла в той самий закуток, де щойно була інша, і також заходилася длубатися в землі.
Отже, вони таки перемовились одним їм зрозумілими сигналами.
"Скільки таємниць навколо нас у природі! — думав хлопець.— Скільки незрозумілого, невивченого, незвіданого! Але чи прийде коли час, що людина навчиться розмовляти з мешканцями неба — птахами? Встановить цілковите взаєморозуміння із звірами?"
Якби між ним, Юрком, і бурим ведмедем було повне довір'я, хіба клишоногий посмів би шарпнути його ногу? А так...
Юрко знав, що розгадати пташину мову, налагодити між усім живим на землі довірливий контакт — річ не проста. Але ж може він, Юрко Сагайдак, вивчити, наприклад, англійську мову? Вистачає ж у нього й сил, і терпіння на це. Коли ще не ходив до школи та зустрів би на вулиці якогось лондонця, слова іноземця здалися б йому дивним белькотанням. А тепер при зустрічі уже й порозумівся б із ним, не лише збагнув, про що питає незнайомець, але й сам дещо сказав би. Хай і важко, хоч говорив би заїкаючись та мекаючи, але все ж німим не лишився б...
Поскрипує сніг під ногами та палицею в хлопця, чисте, з духом соснової хвої, повітря лоскоче ніздрі. А Юрко нічого того вже й не помічає. Думає про те, що все одно рано чи пізно, але навчиться людина розуміти й чечітку, і степового орла, що прилітає до них на Козачу Могилу, і перемовлятиметься з ними. Бо якщо у володаря світу вистачило снаги відірватися од землі, злетіти в космос, ступити на іншу планету, ще вчора таку загадкову й незвідану, то хіба ж не знайдеться мудрості проникнути в таємниці розмови птахів? Стане і снаги, й мудрості, вистачить і терпіння, й знань, бо, як каже дідусь Тото, людина — то єдиний бог на землі, якому все підвладне...
Ті думки породжували в Сагайдака особливий настрій, виповнений духом енергії завзяття, бажання щось робити, діяти. Під час хвороби, вимушеного лежання в ліжку він був схожий на струмок, русло якого перегородили чимось важким, грубим. Вода все прибувала й прибувала, а виходу не було. І ось тепер одужання мовби прорвало ту загату, повінь хлопчачої енергії, емоцій, бажань та мрій ринула у проран.
Лікар Леонід Іванович якось говорив, що людське буття — то щоденна боротьба, щогодинне змагання, котрі існуватимуть, скільки й віку на планеті нашій, бо то головна рушійна сила всього живого. Забери ту потребу боротьби — і все на землі зупиниться, як зупиняється годинник, в якому вийняли пружину чи зняли гирю.
Але ж і ти, Юрку, теж частинка, найменша, найдрібніша, але все ж краплинка в тому безмежному океані, який ми називаємо Всесвітом. Значить, закони всього живого стосуються й тебе. Якщо так, то за що ж ти маєш боротися, шановний Юрку Сагайдак?
Гм, теж мені — питаєш... За те, щоб отак легко бігати схилами яру, як ото мотаються Роман та Онисим. їм про це нічого й думати, вони, бачиш, сповна користуються тим, що дано їм від народження. А для тебе — то вже щастя, ти необачно, нерозсудливо згубив його, і тепер...
Пам'ятаєш хірургове: хвороби заходять у нас пудами, а виходять тільки золотниками?.. Чи ж стане в тебе терпіння, щоб кожного дня знайти отой золотничок втраченого здоров'я, до вчорашнього додати сьогоднішній, а потім ще і ще?
Юрко подумки питав сам себе і сам собі відповідав. Але в цю мить тільки стиснув у руках ціпок, та так, що аж пальці побіліли.
— Чого ж ти там прогулюєшся, байдикуєш? — гукнув Роман.— Давай сюди ближче санчата з годівницями!
— Зараз! — крикнув Юрко, наполохавши пташок.
Коли віз поклажу, ступав широко й енергійно, і за кожним кроком мовби хто гострою голочкою штрикав у коліно. "Нічого, нічого,— міркував з непохитною наполегливістю,— оце і є ті тисячні долі золотника, котрого маєш сьогодні відвоювати у хвороби!"
ШЕРЛОК ХОЛМС І РОМАН
Хоч на лист, опублікований у районній газеті, в якому просили обізватися Івана Кочубея, хлопці відповіді так і не отримали, все ж портсигар, комсомольський квиток і бойовий орден Слави відважного солдата не давали спокою Романові.
Якоїсь ночі аж наснилося, що все те уже в нього.
Ото зрадів!
Чомусь поніс знахідку у військкомат. Сивий воєнком із зірками підполковника на погонах зацікавлено вислухав учня, з інтересом оглянув принесене. Подібне, мабуть, не часто траплялося в житті військового. Він був схвильований. Підвівся з-за столу, простяг руку:
— Від імені Збройних Сил Радянського Союзу,— сказав з якимись урочистими нотками в голосі, потискаючи Романову п'ятірню,— висловлюю вам, товаришу, подяку!
І потім додав, що Івана Кочубея обов'язково розшукають, хоч би де він жив, і все вручать законному господарю.
Якась сонячна світлінь заливала тієї хвилини Романове серце.
Коли підполковник нарешті пустив хлопцеву правицю, той, зворушений сердечною увагою військового комісара, вдоволений собою і зробленим, хвацько козирнув. І ту ж мить із жахом згадав, що шапка в нього не на голові, а в лівій руці. Зрозумівши, якої непробачної військової помилки допустився і яким неуком, певно, виглядає в очах цього сивого, бувалого і, звичайно ж, заслуженого командира, спалахнув від сорому.