Іде ввечері Покровин Тиміш до Швари, каже, що напитає Федькові Онуфрія, якщо буде добрий могорич. Можете собі уявити, як Федько з Катериною втішилися. Наступного для ніби лиш для них зійшло сонце.
Федько купив пляшку монопольки, Катерина засмажила курку, і недочекаються вечора, бо має прийти з Онута Тиміш — поманджав на вивідки. Смерклося, Тиміш барабанить в шибку.
— Той дядько, — каже, — страх який скритний. Треба до нього підібрати лаз. А ще гірше, що боїться. Ви ж знаєте: дефензива за такі речі по голівці не гладить, І вам, Федоре, не завадить бути обачним. Я думаю, треба якийсь час вичекати.
Федько тямуще кивнув головою, а в душі мало не співає: є, значить, чортяка, хоч і нехрещений. Монопольку на скриню, хліб, огірки, смажену курку: "Прошу, пане Покрово".
Іван умовк і хитрувато позирнув на батька.
— Прошу, каже до Тимоша. Пийте, закусіть. Коли Онуфрій буде в мене, я його намовлю, аби підсобив вашому таткові виграти суд з Чорнезами.
— Дам, Іване, ляпаса, — нахмурився батько. Та ми всі розсміялися, і він, усміхнувшись, додав: — Не колоти грішне з праведним.
— Вдарили собі Федько з Тимошем по руках, а після вечері Федько каже: "Навідуйтеся, пане Покрово. Може, якісь новини будуть".
Тиміш за тим і приходив. На прощання підморгнув Катерині, що аж ніби помолодшала, а через кілька днів — тиць, кликали вас Гриць: у Федька Швари повна хата хлопців. Мовить Федько:
— Як там наше діло, пане Покрово?
— Трохи терпіння, пане Шваро.
Через тиждень, по два рази на тиждень, а тоді щодня — у Федька пиятика, справжнісінька вам корчма. Кому не ліньки — всі до Швари. Геть його обчухрав Покрова. Тоді раптом: "Біда, пане Шваро. Чорт утік. Скривдив його господар. Правда, не шкодує, бо повна хата добра, але що нам діяти?"
Федько волосся рвав на собі. Та чемно з Катериною перепросили парубка за клопіт, подякували. Тиміш з воріт оглянувся, а Федько припав до Катерининих грудей, як маленька дитина, і здригається від плачу.
Минув, може, місяць. Десь Тиміш замогоричився, і хлопці підбурили його провідати Швару. Це ще було за дня, Федько крутив мед на обійсті. Тиміш підкрався і заховав у бур'янах4 корито з медом. Майнув на вулицю, сперся, як ні в чому не бувало, на тин.
— Як взяток, пане Шваро?
— Слава Богу, — озивається Федько.
Він уже так знидів, що жах на нього дивитися, і до бесіди не має серця. Став посеред подвір'я, задумався і про роботу геть забув.
— А я не сам, — каже Тиміш-бестія.
Федько стрепенувся, жалісно блимнув на парубка посоловілими очима і криво осміхнувся. Тиміш скрутив цигарку, просить вогню. Коли ж Федько вертається від тину, а корита з медом чортма. І до Тимоша:
— Де корито?
— Пек вам, пане Шваро, я нічого не знаю
— Звели Онуфрієві, аби поставив на місце.
— Онде в лопухах, — каже Тиміш, йому стало жаль чоловіка.
Федько здуміло викотив очі:
— Будьте ласкаві не жартувати з бідним Шварою, — немовби обох молив: і Тимоша, і чорта. Тоді щось зметикував і перейшов на шепотіння: — Скільки просиш, Покрово?
— Правлю сто злотих, — наново знавіснів парубок.
— Сто?..— Федькові губи затремтіли.
— Так.
— Бери теличку.
— Маю в грошах потребу. Федько помив у відрі руки.
— Я на таку оказію, пане Покрово, маю договір з сусідом. Зачекай трохи. — До стайні, телицю за мотузок — і до воріт.
Тиміш схаменувся, ухопив Федька за рукав.
— Даруйте, пане Шваро. Плюйте в лице, бийте, але я пожартував.
Федько страшенно зблід, аж поточився. Кинув мотуз, знеможено сів на землю і обняв руками голову.
— Не хочеш продати, Покрово?
— Але ж то вигадки.
— Не хочеш!..
— Дайте мені в пику.
— Тимошику, — лебедить Федько. — Я того Онуфрія не мучив би. Я з ним буду делікатний. Мені багато не треба. Нам з Катрею не треба великих статків. Однаково податки. Мені б на щодень буханець хліба, трохи омасти і бодай півзлотого. Мені багато не треба...
Федько запнувся і заплакав. Тиміш зачовгав геть і довго про це мовчав, та хлопці видурили таємницю.
— Так воно є, — сказав у задумі батько. — Звісно, багато не греби. Наливай, Іване, хай йому грець. Після такої бували ці кортить до політики.
— Я вже вдовольнився б і коломийкою про Івашкеви-ча, — зареготав Стах.
— Дай Боже здоров'ячка, діти! — Батько випив і налив мамі.
— Дякувати Богові, що так гарно зійшлися. Ой діти, діти...
Мені здавалося, що цей вечір розписаний на ролі. Я намагалася виправдати родичів тим, що і в салонах відбувається щось подібне до цього, хіба що на іншому рівні, але тоді мене починало непокоїти: для чого тут я?
Нарешті сестри пішли. Батько захмелів і ліг спати. Мама перемивала в тазику начиння. Мене гнітило те, що ми не маємо про що балакати, і я шкодувала — треба було піти до Оленки. З цим домом у мене знову не було нічого спільного. Тут переді мною показалися, щось зіграли — і більшого нема рації сподіватися. Може, я сама винна? В чому я винна? За що себе бичувати? Я залюбки пустилася б у дебрицю самовикриття, якби була певність, що це що-небудь дасть. Чи заговорити з собою формулами? Близькість зростає на ґрунті взаємних послуг. Я не можу бути їм корисною, отже... Ні, Юліан підняв би мене за це на сміх.
— Мамо, в нас нема моєї фотокартки, як я була малою?
— Нема, Мартусю. Тоді це дорого коштувало. За що ж зачепитися?
— Тепер цвинтар з того краю села?
— Так, — після паузи відповідає мама. — Там збиралися будувати нову церкву і школу. Туди — рівнина, але земля не родить, піски, глинка...
— В нас є старі календарі?
— Тато спалив, Мартусю. В них було щось проти поляків.
— Не казав, що саме?
— Чигаємо на польський терен, — сонно бурмотить батько. — Вчена, а про такі дурниці питає. За цісаря можна було противитися полякам, за панів-поляків — червоній схизмі, а потому дійде до такого, що треба буде всіх хвалити, бо всі нас рятували. Вчена... Калюш каже, що українців ніколи не було, а ми себе вигадали.
Мама киває мені: "Не чіпай!"
— Вчена! — п'яно сміється батько. Несподівано кричить: — Кому я велів замовкнути?
— Собі, — лагідно мовить мама.
— Так, стара. Лягай уже. Наші порозходилися?
— Давно.
— Марті постелила?
— Ні, переспить у стайні з твоєю сучкою.
— То песик.
— Песик, песик. Спи.
— А мене болить серце і хочеться комусь вимкнути дурну голову.
— Не забувай, що Антона нема. Ти дужий, коли повна хата зятів.
— Ми ще виграємо суд, стара. Спитай Марту.
— На нього ніхто вже не мав надії, — шепоче мама. — Відтак заварилося оте з судами — і дід оклигав. Я кажу не раз: якби ми здолали на суді Покрову, дід тут же вмер би. Має інтерес у житті. Були видатки, то спав по годині на добу, аби вихаскатися. Тепер взагалі трохи легше. Звикли до нових панів, до нової мітли. А що було в дев'ятнадцятому!.. І в місті скаженіла скрута?.. Гірка наша доленько... Захропів дід. Кажи що-небудь, Мартусю. Як тобі зятьки наші?
— Стах веселий, Антон розважливий, Іван трохи затурканий...
— Івана Стефа затлумила. Він у неї як помічник кухаря. Свати через це бокують, відказують, а Стефу не напоумиш. З усіма добра, здається, до рани можна прикладати, а з чоловіком прикра.— Мама сумовито всміхнулась.— А скупа!..
— Така ж, як і ти! — озвався батько. — Запахчить страву смаженою цибулею — і будь ситий.
— Не бреши, діду. Я, Мартусю, під стріхами ховаю шматок сала, бо в хаті старий, безличний лис.
— Прискаржуєш? Перед ким? Вона завтра поїде і згадувати не схоче. Перед ким? Чобіт до чобота — пара. Ліпше спитай себе, чого вона дотепер сама. Видно, вже не один покинув, бо вдалася характером у тебе.
"Мабуть, вам треба посваритися, — подумала я. — Так це просто виходить: і привід напохваті, і злоба готова".
— Марту мені не займай, діду. Вона тобі межу не переорала.
Батько лежав горілиць із заплющеними очима і складеними, як у покійника, руками.
— Хіба ти не видиш, що я із шкури пнуся, аби гарно прийняти любу доню? Я нині добрий і веселий, ще НІКОЛИ стільки не жартував... Сядь, Марто, біля мене. Правда, ти нині сміялася, аж боки рвала? Я завважив: тобі очі лізли рогом від подиву. Ти не сподівалася, що твій батько такий вигадливий. Не розумієте ви старого, не шануєте... Коли, дочко, покажеш чоловіка? А... Він сидить. Тс-с-с... Лягай спати, Марто. Наша бесіда буде завтра.
Він невдовзі захропів. Мама двічі покликала його, щоб пересвідчитися, що він не прикидається. Мені стало смішно, і на гадку сплив анекдот про тещу: серед ночі донька з зятем захопилися любощами, бо теща хропіла, як лицар після бою. Коли ж зятеві скортіло закурити і витер сірника —теща, виявляється, сидить на печі з виряченими очима і щосили сурмить носом, наче їй пообіцяли за це морг поля. Якось Найда приніс цей анекдот з ярмарку і зумисне голосно розповів Полянському, щоб чули редакційні дами. Ми вдавали, що зайняті своїми справами, і душилися від внутрішнього сміху.
— Заснув... Чатує, як поліцай, на кожне слово.
— Багато випили.
— Таки чатує, Мартусю. Хоче, аби ходили коло нього як коло збитого яйця. Змолоду не цяцькалися, то давай на старість... А що випили?.. Наші, Мартусю, по-божому тримаються. Деколи Іван розійдеться, нема йому ради. Але як у селі пиячать! Ніби кінець світові. День і ніч затем-рені, ніякого діла, крадуть з дому, що на очі трапить, щось вроюють собі до голови — балакають, як придуркуваті. Взяли собі за звичай збиратися на толоці. То уродини Пілсудського, то день конституції, то австріяки віддали якесь місто італійцям — і стоять, курять, нехай правиться в церкві, нехай горить село, ніхто не рушиться. І ні балачки, ні сміху — тихо, лиш дим над головами. За Шва-риною Катрею і деякі жінки туди завчащали. Іван не доказав про Швару. Ото не купили вони чорта — і Катерина пустилася берега. Та ніби нічого скоромного, але щотижня бреде на станцію дивитися, що везуть на залізниці. Коли їдуть солдати чи гармати на платформах — Катерина сама не своя від гумору: "Ото вже щось почнеться! Ото вже щось буде..." З цих людей лиш книжки писати.
На гадку мені знову навертається анекдот. Сльота. Тече зі стріх, троє селян на призьбі: підкотили штани, щоб не мочило, сидять, курять. Один пустив цівку диму й каже: "Німеччина..." Другий пустив: "Америка..." Тиша. Третій докурює, встромляє недопалок у болото і видихає: 'А наші?..
Книжки писати, думаю я; далі молитви втрат і зречень? Мені чогось припадають до смаку ці слова: "Молитва втрат і зречень'.
Батько повертається на бік, примружено дивиться на хату:
— Гасіть, пора спати.
— Зітри дурний сміх з лиця, — каже мама.
— Знаєш, стара, що мені приснилося?
— Я не пророк.
— Що я прийшов до Покрови, він підводить до мене свого пса і хвалиться: "Мій Бровко, пане Чорнезо, такий вишколений, що подає мені пантофлі".