Й водночас ніби й радісно, бо вперше побачить християнський світ і храми тому богові, в якого повірив ще хлоп'яком і якому офірував свою душу...
Й те, що він побачив у Візантії, вразило його, хоч відчуття роздвоєності не полишало ні на мить, скільки й їхали до Гему-гори, й за Гемом, і навіть у самому царі-городі Константинополі. Паннонського жупана ж Ореста все те не обходило, хоч він теж вірував тому самому богові й носив у пазусі хреста.
До імператора їх запросили наступного дня по приїзді, й то було досить дивно, бо правила двірцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в очікуванні й трепеті бодай кілька днів. Обличчя в імператора видалося Годоєві надзвичайно бліде й втомлене. Особливо зблідло воно після того, як Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчій шкурі. Володар християнського світу нічого не сказав гунському слові, й від того було ще прикріше. Годой картав у душі й Гатила, який усе те понаписував, і себе, що згодився везти сюди й завдавати таких прикрощів сій гарній людині, геть укутаній у червоні та золоті полоття:
Прикро вражений, Годечан навіть не встиг до пуття розгледіти імператорові хороми. Та тут йому став у пригоді євнух, із яким їхав аж з Дунаю сюди. Він мав доступ скрізь і сам запропонував свої послуги. Годой щиро вклонився йому — чуйній людині завжди радий, і даремно він так холодно тримався з сим приємним чоловіком усю дорогу.
Євнух так і сказав Годоєві:
— Не зміг єси й увидіти все ліпство хоромів нашого святого імператора, архонте?
— А так, — погодився Годой.
— То ходім, я тобі все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге таку путь до столиці світу...
Він водив його по царі-городі, вірніше, не водив, а їх носили в зручних ношах четверо чорних, як головешки, людей, і євнух усе показував і про все розповідав архонтові з далекої варварської країни.
— Вельми добрий єси, келіоте, — розчулено сказав йому князь Годой першого вечора, коли вони прощалися біля палацу, відведеного гунським послам. Євнух, скромно схиливши очі долу, відповів:
— Християни смо, архонте. Господь бог заповів нам бути з одверзтим серцем до ближнього.
Наступного дня євнух повів Годоя в палац святого Константина, й луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Він мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блідістю на його виду. Коли підійшли до величезного золотого іконостаса в одній з великих світлиць, Годой став і не міг зрушити з місця. Відусіль на нього дивилися суворі й лагідні водночас очі святих подвижників, і великомучеників, й архангелів, і Діви Марії, й самого Ісуса в усіх видах — і малятком на руках матері, й юнаком коло білих, мов сніг, овечат, і старшим отроком, який владно показує фарисеям та книжникам на вихід з божого храму, й у колі апостолів, і розп'яття, й воскресіння з мертвих. І все те в золоті й сріблі, в незвичайної краси мереживі, й усе сяє незліченними барвами самоцвітів. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке крихітне, безпомічне, а в очах світиться недитяча мудрість. І надто ж оті пальчики, які стулилися в знакові святої трійці. Годечана так вразили ті ніжні й мудрі пальці, що його, людину, яка на своєму віку перебачила й вогонь, і воду, й тисячі смертей, і сама завдавала іншим людям смерть, і не десятьом, — його раптом пойняло приємним морозом, і з очей мимохіть побігли гарячі сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косаків, стояв і плакав, і сам того не помічав навіть. І тихо проказував молитву, яка допіру народилася в його серці.
— Хвала тобі, боже, що я-м увірував у тебе... Хвала, що ти є на небі!.. Хвала тобі, що-с пустив мене в свій город, священний Константинополь...
Євнух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумів слова палкої молитви дикого скіфа. Він проказав:
— Усе те міг би-с бачити щодня, архонте...
— Як? У нашій землі, келіоте, немає й храму путнього. Носимо бога в душі й боїмося перехреститися на людях — засміють...
— Дикість, архонте, велія дикість…
Вони пішли далі, й у якійсь іншій світлиці, де були виставлені різні золоті чаші та келихи, здоблені й смарагдом, і кривавцем, і всяким іншим камінням, євнух знову сказав:
— Таке багатство міг би-с мати й ти, архонте...
— Як? — повторив те саме Годой і сумно глянув у жовтавий жіночий вид євнуха. Той неспокійно відвів погляд і проказав:
— Для сього досить стати ромеєм...
— Що?
— Чув єси, архонте, — мовив євнух і вже не відвів погляду, витримав до кінця.
Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались увечері, Годой холодно й стримано нагадав:
— Як не личить слузі чужого мені господаря казати такі слова, так не личить і мені слухати їх.
Євнух почав з усіх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нічого в тому поганого немає, коли християнин прагне жити серед християн, а не між поганцями-язичниками, й що господь бог тільки вітає такі кроки... Ввечері Годой довго думав, розповісти про все Орестові чи ні. Але паннонський жупан смачно спав після ситої трапези, й Годой роздумав.
Наступного дня євнух знову прислав по нього чотирьох муринів з ношами, й луганський князь без особливої охоти дозволив їм нести себе до хоромів та божих соборів. І, як він і передбачав, євнух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньої розмови.
В одній невеликій церкві, зовсім порожній і напівтемній, Годечан нарешті спитав:
— А що для того треба, щоб стати... ромеєм?
Євнух уважно подивився на гостя й повільно підніс угору ліву руку. На пухкому мізинці в нього сяяв чималий золотий перстень із тьмяним— смарагдовим камінцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив:
— Я тямлю вбити людину тільки мечем і в одвертому герці.
Євнух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й від нього запахло нудними парфумами:
— Подумай, архонте. Се не вбиває зразу. Воно діє тихо. Місяць і два... За сей час устигнеш далеко від'їхати... Аж до богоспасенного царя-городу... Я дам тобі сто літрів золота.
— Ні! — відрубав Годой і пішов до виходу. Йому раптом стало млосно в сьому божому домі.
Та від євнуха було вже не так просто відчепитися. Він усю дорогу торочив Годоєві те саме, нарешті сказав:
— Добре, коли не маєш хоті сам... Ми прислемо іншого. Згоден єси?
— Кого? — сіпнувся луганський князь.
— Нашу людину. — Тоді подумав мить і додав: — Ти її знаєш. Вікілла, гунський тлумач наш.
Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тісних критих ношах, які плавко гойдалися в руках чотирьох маврів. Євнух уже пошкодував, що відкрився дикому скіфові, та до вух йому долинуло зовсім несподіване:
— Зараз... ні.
"Зараз"? Євнух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить, пізніше?
— Коли ж? — спитав він спраглими вустами.
— Не раніш, як я сповню свою службу сла.
— Добре, архонте, добре, — прошепотів євнух і радо засовався на подушках сидіння.
Решту днів Годой уникав зустрічатися з ним, та й він не пнувся йому в вічі. Коли ж імператор Теодосій Другий дозволив посольству вертатися назад, євнух таки прийшов до Годечана, виманив його пальцем у сіни й зашептав:
— Осе є завдаток. Сто літрів золота. Як зробиться... — він передихнув, немов даючи Годоєві все втямити. — Як зробиться... тоді й ще двісті літрів.
Безвусий показував у куток, де спроти світла кіптявого лампіона можна було розгледіти чималий шкіряний міх.
— Сього не візьму, — твердо сказав Годой.
— Пощо?!
— Не візьму. Не люблю так. Нехай... як зробиться. Євнух умовляв його довго, але луганський князь наче відрубав:
— Нехай, як зробиться.
Уранці сли вирушили назад. Разом із ними їхали й греки: сол Максимін, між вельми достойний і знаний у царі-городі, консульського сану, його ритор, письмовець Пріск — молодий, безбородий ще хлопець із жвавими очима; тлумач Вікілла-Викула і троє челядників, їхали гарно вимощеним Трояновим шляхом, що вів од Константинополя на полунічний захід до Залізних воріт при Дунаї. Пріск раз по раз розпитував Ореста про гнів, і про їхні звичаї, й про землю, й небалакучий жупан сяк-так відповідав йому через тлумача Викупу. Годой у ті розмови не встрявав. Одне, що Пріск не знав по-руському, а він по-грецькому, друге, що Викула уникав Годоя. Та й Годой неохоче розмовляв із погреченим русином. У голові робилося таке, що сам не відав, як дати раду й собі, й своїм думкам. Він не тямив, як тепер подивиться Гатилові в вічі й що йому скаже. Й головне — що відповість Великий князь. А се мало першорядне значення в їхній двадцятип'ятилітній суперечці. Щоразу на думку спадали слова євнуха, й Годечан повторював їх собі не знати для чого... "Се не вбиває зразу. Воно діє тихо... Місяць і два... За сей час устигнеш..."
Євнух же, який приїздив до Гатила під чужим ім'ям, а потім у Константинополі підбивав на душогубство Годоя, був не хтось, як сам усемогутній препозит Хрисафій.
І саме тому Годоєві не хотілося поспішати. Дорога ж слалась під копитами рівна й дзвінка, й дні збігали швидше, ніж би Годой бажав того.
У перший день місяця квітного вони дісталися табору, де й досі чекав на них Великий князь.
Місяця квітного
Коли Годой закінчив розповідь про свою поїздку до царя-городу Константинополя, Богдан Гатило якийсь час сидів, наче й не чув нічого, й луганський князь із острахом думав, що скаже зараз володар. А той раптом схопився на ноги й шарпнув за полотно намету:
— Речеш отак, га?.. Отак?!
Почувши його крик, прибіг Вишата, Богдан же просто шаленів од люті, та не приховував сього ні від Годоя, ні від старого конюшого. За полоткою, де досі було гамірно, теж утихло, всі дослухалися, що так розсердило Великого князя. Князь же то махав комусь кулаком у невідь, то сікався до Годечана:
— Й не зміг єси стяти йому безбороду голову! Жона єси по всьому, не між.
І врешті гаркнув до Вищати:
— Пощо й ти стоїш, наче-с прийшов на мій похорон? Ще-м не вмер і не так сплоха вмру. Ти чув єси? Йди речи отим-го, нехай забираються під три діди!
— Кому? — спитав старий конюший.
— Кому?! — гаркнув ще дужче Гатило. — Тамтим, слам! Слам хрестатим поганим!
Вишата тупцювався на місці, не наважуючись іти, бо те, що казав Великий князь, видавалося незвичним.
— Що... ректи? — протяг Вишата.
Годой наважився й собі втрутитись:
— Не ліпо мовиш, Великий княже... То сли й...