Сідайте, — простягнув йому руку генерал. — Розповідайте, що у вас новенького?
— Здається, крім завірюхи, нічого нема.
— Завірюха? А що це таке?
— Ну, метелиця, або по-тутешньому — буран.
— Ах, ось що! Так чого ж ви мене тримаєте в темряві? Відкрийте вікна! — раптом обурився генерал. — У мене очі, Богу дякувати, ще здорові.
— Не можна, татуню, — заметушилася Лідія Андріївна. — Я третій день посилаю до Мєшкова, прошу його виписати скла і прислати скляра. Треба негайно вставляти зимові рами, а в них нема шибок. З вікон дме. Холодно, а тобі погано від холоду.
— Мерзотники! В струнку тяглися, поки я був здоровий... Гадають, що я своє вже відспівав... Але я ще живий, чорт забирай! Я їм наказую! Паперу! Пиши: негайно видати скла, прислати скляра. Є такий у них у третій роті.. .1 киту...
Лідія Андріївна швидко написала записку, генерал підписав і віддав Тарасу Григоровичу.
— Не в службу, а в дружбу, дорогий... Підіть до нашого бурбона. Хай негайно випише.
І раптом, глянувши на ноги Шевченка, здивовано зупинив його:
— Чому жвинев валянках? Адже ж надворі мороз?
— Не видали ще, ваше превосходительство. А мороз добрячий: сьогодні двадцять три...
— Чорт зна що! А стройове навчання припинено?
— Нікак нєт: провадиться за розкладом. Тільки... — тут Шевченко на мить загнувся, тоді наважився: — Тільки в нашій роті майже півсписочного складу відморозило собі ноги. Багатьох забрали в госпіталь. Просто гинуть люди...
— Та-ак! — протягнув генерал. — Хвалю, хвалю! Подаєте нам приклад християнської любові до ближнього. Мєшкова мені! Глобу! Сорокін! — гукнув він денщика. — Біжи по офіцерів. І каптенармуса сюди! А ви, дорогий мій, ідіть краще додому. Не треба, щоб вони вас тут бачили! Заклюють, коли я помру... І ти, Сорокін, мовчи, що Шевченко до нас ходив. Лідонько, дай Тарасу Григоровичу мої катанки. Ні, ні, не відмовляйтеся. Мені видадуть нові, а ви поки що в них покрасуйтеся.
Розмова розхвилювала старого. Безсило впав він на подушки. Шевченко навшпиньки вийшов зі спальні. Наташа принесла йому в передпокій валянки і ватяну стьобанку під шинель і примусила його при ній одягтися.
Генералові з кожним днем гіршало. Він лежав нерухомо, безсилий, жовтий, в якійсь незрозумілій заціпенілості, з напівзаплющеними очима, набряклий, наче весь налитий водою... Доньки день і ніч чергували біля нього. Шевченко заходив щовечора змінити змучену Лідію Андріївну або Наташу. Лікар Александрійський щодня одві-дував хворого, але ніякі ліки не допомагали.
Якось, виходячи від Ісаєвих разом із лікарем, Шевченко спитав його:
— Невже нічим не можна йому допомогти? Александрійський знизав плечима.
— У нього застарілий нефрит. Медицина тут безсила. В початковій стадії, в теплому кліматі, де хворий не може змерзнути і тим більш застудитися, вживає багато овочів, дехто видужує, але тепер вже пізно...
— І довго він ще конатиме?
— Кілька тижнів — не більше. Він уже майже три роки серйозно хворіє...
Біля ліжка хворого дні тяглися повільно й важко. Іноді Ісаєв починав кидатися, вигукувати уривчасті, недоладні слова, потім голосно стогнав від болю, і доньки ніяк не могли добитися, що в нього болить, і тільки клали йому на гаряче тім'я льоду, а тіло обкладали пляшками з гарячою водою. Лідія Андріївна була сувора й мовчазна в своєму горі, а Наташа раз у раз тікала в темну вітальню і там, уткнувшись обличчям у диванні подушки, тихо плакала і поверталася в спальню хворою, з підпухлими повіками і не по-дівочому гірко стиснутими вустами. Сорокін і Гордєєв, другий денщик, якого жартома звали шеф-поваром, бігали в аптеку, топили груби, і день і ніч наставляли самовари для грілок.
Останні дні Ісаєв нікого не пізнавав і майже весь час був непритомний, але двадцять п'ятого листопада пізно ввечері він раптом розплющив очі, ніби прокинувшись під довгого сну, повів ними по кімнаті і зупинив погляд на Лідії Андріївні.
— Де твій чоловік? — раптом спитав він. — Він зараз був тут... Приходив по мене, — додав він чужим, глухим голосом.
— Тату... Татунечку, це Тарас Григорович, — злякано пробелькотіла Лідія Андріївна, а Наташа прикусила носову хусточку, щоб не закричати від жаху.
Шевченко поклав на гарячу голову хворого лід і обережно витер піт, що раптом рясно виступив йому на обличчі буйними краплями. Ісаєв глянув на нього довгим невидющим поглядом, потім опустив повіки. Дихання його стало клекотливим і переривчастим, наче в його легенях стояла вода. І руки почали повільно холонути.
Шевченко зрозумів. Він узяв Наташу за плечі і тихо, але настійливо повів у їдальню, всадовив поруч себе на диван і міцно й ласкаво стиснув її пальці. Вони мовчали. Та й що можна було сказати, коли поруч відбувалося велике таїнство смерті!.. Самовар мирно муркотів на столі. В димарі ледве чутно висвистував вітер, і десь за грубою іноді заводив цвіркун свою сухувату затишну пісню.
Скам'яніла від горя, нерухомо сиділа Лідія Андріївна над батьком, прислухалася до його важкого дихання і судорожно стискала ніби змерзлі батькові пальці з великими посинілими нігтями. Вона вся скулилася і здавалася маленькою і безпорадною, як перелітна пташка, прибита бурею до скелі. І коли нарешті урвався хрипкий подих у горлі батька і він раптом випростався під ковдрою, наче виструнчившись перед невидимою володаркою-смертю, — вона впала на коліна перед ліжком і судорожно заридала.
Смерть генерала Ісаєва сколихнула весь Орськ. Мєшков, на прохання Лідії Андріївни, відпустив до них Тараса Григоровича допомагати з похороном.
Ховали Ісаєва з належними генералові військовими почестями.
З належною урочистістю співали солдати на панахидах і в церкві. Глухо охнули за цвинтарем фортечні гармати, коли на довгих сувоях селянського полотна плавно спускали труну в могилу. Лідія Андріївна і Наташа здавалися очеретинками в своїх чорних пальтах з довгими креповими вуалями. Вітер шарпав вуалі, звивав над головами, паче обидві осиротілі сестри вимахували ними комусь, хто відходив од них у безмежну далечінь казахського степу.
Осторонь юрмилися казахи. Весь аул прийшов ховати Ісай-пашу. Вони з цікавістю дивилися на блискучі на сонці корогви, на траурну грезетову ризу священика, прислухалися до заупокійних співів і довго перешіптувалися проміж себе, повертаючись у свій аул.
— Ой бой! Пропали тепер аскери, якщо новий паша буде такий лютий, як Мєшка-майир або червонопикий Глоба. Тоді й акин Тарас ніколи не прийде до нас в аул грати на кобизі й співати нам своїх пісень.
— Магарич би з вас, мадам і мадмуазель, — підлетів до сестер Козловський. — Так би мовити за упокій душі папашиної в оселях райських...
— Ах, так-так. Звичайно, — заметушилася й розгубилась Наташа. — Ось прошу... Це тим, хто копав могилу... Роздайте, будь ласка, — сунула гана Козловському дрібного срібла.
— Гран мерсі-с, — стукнув він підборами й блискавично зник, помітивши Мешкова.
Шевченко підійшов до сестер і тому, що Наташа аж хиталася, знесилена від сліз, обережно взяв її під руку. Мешков скосив на нього око, помітив, що на руках у Шевченка не формені рукавиці, а білі замшеві рукавички, нічого не сказав і взяв під руку Лідію Андріївну.
— Дозвольте висловити ще вам раз своє співчуття і проводити вас додому.
Вона мовчки сперлася на його руку і, постоявши ще з хвилину над батьковою могилою, перехрестилася і повільно пішла геть. Глоба розігнався до Наташі.
— Дозвольте, мадмуазель... Наталя... Андріївна, — сказав він і безцеремонно відштовхнув плечем Тараса Григоровича.
Наташа була така приголомшена горем, що звела очі на Глобу і так і стояла над могилою, не помічаючи, що сестра вже пішла.
— Дозвольте, — повторив Глоба і, не чекаючи відповіді, просунув її безвільно спущену руку собі під лікоть.
Вона пішла, як сновида. Все на світі було їй байдуже.
Шевченко постояв ще з хвилину серед поріділої юрби, яка жваво обговорювала і надгробне слово священика, і кожен жест осиротілих сестер, і як співав хор під час відправи. Тоді тихо пішов до себе на квартиру.
Ввечері Лаврентьев приніс наказ "посадити рядового Шевченка на гауптвахту строком на одну добу за появу на вулиці і в церкві в білих рукавичках замість формених рукавиць".
— Так, Григоровичу. Заробив ти собі гапвахту, — зітхнув Лаврентьев, поки Шевченко збирався.
Ніч на "гапвахті" несподівано відсвіжила і зміцнила його після трьох безсонних ночей над хворим і над мерцем... Він одразу заснув міцним здоровим сном перевтомленої людини і прокинувся, коли грюкнув засув і черговий унтер Злинцев відчинив двері.
— Іди одразу до Ісаєвих, — сказав унтер, тріпнувши кучерями. — Баришня тебе в майора випросила на тиждень виряджати їх у дорогу. Теж помічника собі знайшли, — з глузливим єхидством додав він, пропускаючи Шевченка в двері. Він не міг забути карикатури Шевченка на себе й на фельдфебеля.
Тиждень промайнув як один день. З ранку до ночі Шевченко пиляв і стругав, збивав ящики, щось пакував або зашивав у рогожу. Посуд, крім улюблених речей, і частину меблів сестри продали, взяли з собою лише рояль, два трюмо, свої ліжка, батьків письмовий стіл та різні дрібнички — що нагадували їм матір, яка померла, коли були вони ще малими.
Мєшков, як тимчасовий комендант фортеці, дав їм коні. Багаж навантажили на кілька парних саней, а на величезні сани, запряжені четвіркою коней, поклали рояль. Коли сани з багажем вирушили, до ґанку подали критий візок померлого генерала. Першим вибіг Петя в новенькому білому кожушку і хутряній шапці. За ним вийшли обидві сестри. Вони востаннє огляділися навколо, потиснули руку Тараса Григоровича і, червоніючи і гублячись, умовили його прийняти на пам'ять чистий альбом, куди були засунуті кілька асигнацій. І візок рушив, порипуючи полоззям по глибокому снігу.
Шевченко довго стояв на ґанку, дивився їм услід. Тепер нема куди піти відвести душу, послухати музику...
Візок, широко розкочуючись на повороті, помчав до мосту через Урал. За ним, порошачи снігом, промчали вершники — козаки охорони, яку дав Ісаєвим Мєшков, і все зникло. Тарас Григорович спустився з ґанку і пішов засніженою вулицею.
"Життя, — думав він, — це вічне прощання з чимось. Прощаєшся з батьками, що відходять у могилу, з дитинством, а потім — з молодістю, з товаришами дитячих ігор, з першим невинним коханням, прощаєшся з розбитими мріями і з рідними місцями, з могилами батьків, з волею і, нарешті, навіть з надією на визволення".
Сумний і збентежений чекав на нього Лаврентьев.
— Таке воно погане діло виходить, Григоровичу, — почав він, тільки-но Шевченко переступив поріг і почав скидати кожух, — що й казати гидко.