"Невже ж вам суджене вічно бути іграшкою чужоземців?" – звертався він до "нещасних слов’ян", що, як от українці й поляки, проливали взаємно кров "міжусобними ножами".
І Шевченко чекав-виглядав слов’янського "вождя"-пророка, що прийде, щоб припинити міжусобну боротьбу й з’єднати "любов’ю і братерством могутнє плем’я". Вірив у те, що всі слов’яни – "одної матері діти". Гадав, що ті слов’янські народи, що ворогували, можуть "брататися", бо вірив, як і Білозерський, у те, що слов’яни як народи сумирної хліборобської цивілізації можуть без боротьби між собою жити, ширячи свою цивілізацію, коли ще п’ять літ перед ним писав у післяслові до "Гайдамаків" про "житом-пшеницею, як золотом, вкриту" об’єднану Слов’янщину. З тої самої Шевченкової віри випливала й його радість з приводу слов’янського відродження:
І – о диво! – трупи встали
І очі розкрили;
І брат з братом обнялися,
І проговорили слово тихої любови
На віки і віки!
І потекли в одне море
Слов’янськії ріки!
Він мріяв, як і інші братчики, що почали вже висловлювати це по ньому, про здійснення слов’янами їхньої особливої історичної місії:
Щоб усі слов’яни стали
Добрими братами
І синами сонця правди.
Вони "мир мирові подарують і славу во віки!". Поетові здавалося, що це вже ось-ось наступить:
…море
Слов’янськеє, нове,
Затого вже буде повне
І попливе човен
З широкими вітрилами
І з добрим кормилом,
Попливе на вольнім морі,
На широких хвилях.
"Вольне море" – це Слов’янщина, визволена від московської, німецької й турецької деспотії. "Добре кормило" – власна національна влада.
Вірив Шевченко й у спеціальну місію України, що має збудити інші народи до нового життя на основі відновлених християнських засад, що власне Україна
Світ правди засвітить.
Те, що Шевченко висловлював у своїх поетичних творах, довелося докладніше висловити Костомарову в його "Книгах битія українського народу". Кінчалися "Книги" пророцтвом:
"І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина… І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: "От камінь, єгоже небрегоша зиждущії, той бисть во главу угла"".
Як історик Костомаров свою і свого покоління віру в місію всієї Слов’янщини і в спеціальну місію України як будительки духу слов’янських народів підтримував і обґрунтовував історичними даними. Минуле Слов’янщини, що за поняттями людей тієї доби становила расову єдність, цілість, уже перед ним ідеалізував поляк Доленґа-Ходаковський, який, між іншим, був одним із піонерів вивчення української народної творчості, і чеський поет Коллар. Костомаров у "Книгах" старався підкреслити в історії Слов’янщини і України зокрема все те, що вказувало на їх соціально-моральні традиції, згідні з євангельським демократизмом. Уже слов’янські предки Руси-України не знали ні панів, ні царів і "кланялись одному Богу Вседержителю, ще його не знаючи"; князі і старшини "були в їх вибрані урядники і не чванились перед народом". На оборону віри на Україні повстали братства, так як були у перших християн, і всі, записуючись у братство, "був би він пан чи мужик, називались братами".
"І не любила Україна ні царя, ні пана, скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний пристаючи був братом других – чи він був преж того паном, чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слугувати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками".
Так само думав і Шевченко:
Братерськая наша воля
Без холопа і без пана
Сама собі у жупані
Розвернулася весела.
У національному минулому України Костомаров вишукував традиції християнського альтруїзму – визволення "ближніх з неволі", покликався на гетьмана Свирговського, що ходив обороняти Волощину, на Сагайдачного, що "ходив Кафу руйнувати", щоб визволити невільників "з вічної підземної темниці". Шевченко ту саму національну прикмету із запалом оспівував у "Гамалії". Козацьким устроєм, заснованим на засаді абсолютної рівності, Україна давала приклад іншим слов’янським народам, виконувала свою історичну, згідну з духом слов’янським, місію: "і умножалося козацтво, і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і дивлячись на Україну, так би зробилося і в Польщі, а там і в других слов’янських краях". Україна "держалася Закону Божого", але сусіди не держалися.
Монархічно-маґнатський устрій Польщі був запозичений від німців, а Московщина з її царем, "ідолом і мучителем", була витвором татарського духу. Росія й Польща поконали й поділили Україну. Хоч і подолана й "розідрана", Україна все таки вела й далі свою історичну місію: польська конституція 3 травня 1791 року, як і повстання декабристів у Росії – це були відгуки "голосу України", але вони були знівечені німецькими деспотами. Союз трьох слов’янських народів, що могли б жити "неділимо", але й "незмісимо", кожний у своїй державі, не здійснився, але Україна ще виконає свою місію, – покличе всіх до нового, вільного від якої-будь неволі життя; про що мріяв і Шевченко, коли бажав, щоб слов’янські народи були "добрими братами і синами сонця правди".
Лише в історичній перспективі цей український панславізм робиться зрозумілий як витвір ідей епохи й релігійного світогляду покоління, що його породило. Був він протиставленням двом іншим панславістичним теоріям – російській і польській: коли російська зводила ідею панславізму до панрусизму, то польська в більш або менш виразній формі висував ідею гегемонії Польщі. Український панславізм був ідеальною утопією "незмісимого", на засадах повної рівності опертого, союзу слов’янських народів.
Ця міжнаціональна утопія виросла на тлі ідеї національного альтруїзму. У розвитку української національної ідеї альтруїзм цей був конечною гіпотезою: без її зруйнування історичним досвідом українство не дійшло б до сучасної наскрізь реальної теорії національного егоїзму. Містичну віру того покоління в те, що із знищенням деспотичного політичного й "панського" соціального ладу кожний народ приверне собі первісну моральну чистоту і буде з другими по-братерському жити без зазіхань на їхнє національне добро, спростував лише дальший історичний процес. Вихований в ідеях руссоїзму й євангельського демократизму, Шевченко при всій своїй геніальності піддався чарам духу своєї доби.
Примітки
союзом 1815 року – У Зайцева описка: "союзом 1814 року".
Урядові репресії
Наслідки справи Шевченка й "українсько-слов’янського" товариства, як його остаточно охрестили жандарми, були фатальні для української справи. Микола І і його уряд стали віч-на-віч із українською проблемою, що, як уже всім у Росії здавалося, давно перестала існувати. Переконалися тепер, що існує небезпека українського сепаратизму, що ідеї української національно-політичної окремішності знаходять для себе вдячний і родючий ґрунт. Усвідомлення російською політичною адміністрацією цього грізного факту продиктувало їй необхідність ужити цілий ряд заходів, що мали загатити всі річища, якими український рух міг розливатися, коли б знайшлися по знищенні вже відкритих нові його джерела, й знайти засоби, що не дали б тим новим джерелам вибухнути живущою водою.
Свій реферат цареві про справу кирило-мефодіївців граф Орлов закінчив висловленням певності, що щасливе своєчасне розкриття цієї справи "безсумнівно, на десятки літ зміцнить на Україні спокій, що міг там бути порушений".
Напрямок і характер урядових заходів для досягнення цього "спокою" найкраще ілюструє окремо подана цареві гр. Орловим і цілком "апробована" царем "опінія" з приводу цієї справи. Шеф жандармів спочатку слушно ствердив, що слідство над україно-слов’янським товариством виявило, що "ідеї про відродження в кожній землі ["Землі" – в розумінні окремої національної території] народности, мови, власної літератури і про об’єднання всіх слов’янських народів в одну цілість" не становлять виключної власності арештованих українських патріотів, а що вони – "предмет міркувань" багатьох сучасних учених. Ідеї ці плекають також і московські слов’янофіли, але вони працюють в інтересах Росії, на користь її могутності. Сенс цієї думки Орлова був той, що московський панславізм це властиво панрусизм. "У Києві ж і в Україні, – писав далі Орлов, – слов’янофільство обертається в українофільство. Там молодь з ідеєю об’єднання слов’ян сполучує думки про відбудування мови, літератури й звичаїв України, доходячи навіть до мрій про, повернення часів давніх вольностей і Гетьманщини".
Проте Орлов уважав, що треба вжити "деяких заходів обережності" і щодо московських слов’янофілів, бо в їхніх "двозначних" висловах про роль слов’янства у "всесвітньому питанні" теж може критися та небезпека, "щоб їхні кличі про приєднання до Росії чужоземних слов’ян не викликали незадоволення сусідніх держав, яким ті слов’яни підвладні". Але, на думку Орлова, особливо енергійну боротьбу треба розпочати з "українофілами", бо "їхні думки про відродження народности їх батьківщини можуть привести українців, а за ними й інші підвладні Росії народи до бажання існувати самостійно". Стверджуючи цю месіаністично-прометейську роль новонародженого українського націоналізму, гр. Орлов представив цареві такий план:
"Міністрові освіти… наказати, щоб вихователі й письменники провадили свою діяльність у дусі і згідно з цілями Уряду, ніяким чином не допускаючи ні на лекціях, ні в книжках та часописах жодних міркувань про можливість приєднання до Росії чужоземних слов’ян і взагалі ні про що, що належить до компетенції Уряду, ученим [наказати], щоб якомога обережніше висловлювали свої думки там, де справа йде про народність або мову України й інших підвладних Росії земель, не даючи переваги любові до рідного краю над любов’ю до батьківщини-імперії, відкидаючи все, що може цій любові шкодити, особливо – [думки] про вигадані теперішні злидні та про давнє нібито надзвичайно щасливе становище підвладних народів; щоб усі висновки учених і письменників ішли в напрямку піднесення не України, Польщі та інших окремих країв, а Російської Імперії в цілості народів, що її складають, щоб цензори звертали найпильнішу увагу особливо на московські, харківські та київські видання й на всі книжки, що писані в слов’янофільському дусі, не допускаючи в них тих півтемних і двозначних слів, яких у них аж надто повно і які, хоч і не мають у собі зловмисної мети, проте можуть приводити людей, що мають злі наміри, до думок про можливість самостійності та про давню свободу підвладних Росії народів".
Таким чином заходи російського уряду в справі збільшення натиску й впливу політичної адміністрації на шкільне виховання, науку й літературу, хоча й були скеровані передусім проти українства, але вийшли далеко поза його межі.