В тій клітці стояло кілька столиків понакриваних циратою. Попід стіни стояли мальовані на зелено лавки.
Юзьо не був ще ніколи в такім шинку, то й придивлявся всему цікаво. Особливо заняли його образи, що висіли по стінах. Були тут дві звісні в тих часах групи: весілля і похорон мисливця, що йому всяка звірина робить параду, і сумна історія мексиканського цісаря Максиміліяна. Юзьо придивлявся тим образам, переходячи від одного до другого.
— Сідай з нами, панє брацє! що ти тому так придивляєшся?.. Гей! панє Іцку!
На порозі показався грубий присадкуватий з червоним лицем жид в довгім засмальцованім халаті.
— Що панове шляхта прикажуть?
— Вина! лиш доброго! знаєш? мушкателя... Нині гостимо нового товариша...
Жид вийшов, а Юзьо не видержав, щоби за ним не виглянути, бо до тепер не оглянув гаразд першої кімнати. Іцко узяв зараз з стіни недовгий патик з розколеним кінцем; в розколені була встромлена лоєва свічечка. Він засвітив свічечку і пішов до пивниці. Юзьо розглядався по коршмі далі. Коло кухні поралась патлата і варгата жидівка, а біля неї крутилося кількоро нехайних жидинят. При столі сиділо кількоро людей при вині. Між ними був один з закуттянських шляхтичів і пильно вдивлявся в Юзя. Юзеві стало соромно і сховався до клітки.
— Що тут робиш у місті? — питає один Юзя.
— Продавав трохи збіжа.
— Знаю я, яке то трохи... Твій тато богач на цілу околицю...
— Я Юзя трохи знаю,— обзивається один, що сидів у самім куті, де дві лавки сходяться.— Ще як до гімназії ходив, то був я раз на вакації в Пишнів-цях у Яся Тарасовича...
— То мій стрийний брат.
— От видите!
— То ви ходили до гімназиї? — спитав Юзьо, котрому слово "гімназія" дуже імпонувало.
— Ходив, ходив... шість кляс скінчив, а тепер за плугом ходжу.
— Хібаж не шкода було вам покидати школи?
— Чогож би шкода? мене тато не призначив на вченого... от так, щоби чогось навчився, а відтак до рілі...
— То дивно! — замітив Юзьо.
— Нічого дивного. У нас багато таких є. Батько має наприклад двох синів, то оба ходять до школи; тільки один піде далі, на попа, чи на урядника, а другий вертається до дому.
— Ну і так всьо робить, як і другі?
— Ще ліпше, як другі, бо щось уміє.
Юзьо не міг начудуватися, як можуть бути на світі такі люди, щоби мали і по шість кляс "лацін-ских", а відтак за плугом ходили...
— Варто би побачити, як ваше село виглядає,— сказав Юзьо.
— Не так дуже трудно побачити. Приїдь до нас!
За той час приніс Іцко кілька пляшок вина і розставив на столі. Стали частуватися.
Юзьо не хотів показатися гіршим від других і поставив своє вино. В слідуючу неділю обіцявся приїхати до Чорнилини. Він мав усе кілька реньских своїх, не потребував нікому виправдуватись, де подів гроші, і так ніхто не знав, з ким він гостився.
XIV.
Три милі від Пишневець лежить велике село Чорнилина Велика. Тут жила сама шляхта, бо кілька хат тих хлопів, що колись робили деяким багатшим шляхтичам панщину, стояло оподалік за селом окремо. Двора тут не було, а право презентовання, священника належало до самої шляхти.
Чорнилинська шляхта гордилась тим правом і пильно гляділа, щоби парохом її був лиш гербовий шляхтич. Парохія та належала до найліпших в цілій околиці, бо і грунту ерикціонального було тут доволі і сіножатей, тай парохіяне були заможні люди. Треба було лиш уміти йти під лад шляхті і дивитись на деякі промахи шляхотські крізь пальці, та лестити шляхотській зарозумілості. Хто цего не потрафить, не всидів би на чорнилинській парохії і одного місяця, сам би з відтіля утік.
О. Юліян Гримала Бичанський був тут уже понад трийцять літ парохом і так він, як його парохія-ни були з себе взаїмно задоволені. Він сидів тут так довго і мав грубі гроші, але ніхто хіба не був би потрафив з парохіянами так поводитися, як о. Юліян, на котрого ніхто не смів і скривитися. Дарма, що о. Юліяна не любили другі священники, він нічого собі з того не робив: своїх парохіян називав "шановними коляторами" а до проповідей запрошував своїх сусідів польських священників.
О. Юліян уже десять літ був вдівцем. Сина одного пустив уже на свій хліб, випросивши для нього можної панської протекції. Одну дочку видав за професора гімназіяльного, другу за урядника, дві послідні не були ще віддані. З ними він господарив, як знав. Свої розлеглі ерекціональні грунта, пустив шляхті в посесію і жив з готівки, держачи всего навсего пару коней до виїзду і дві корови.
О. Юліян був собі грубенький, середнього росту чоловік, з видатним округленьким животиком, з пухкенькими о коротких пальцях випещеними руками, з товстеньким, румяним, чисто вибритим лицем. З під обойчика визирало густе волосся, котре надаремно силувалося закрити знатний підборідок. На голові пишалась густа чуприна, на котрій мимо віку сиві волоски почислив би на пальцях. Ще тепер видно було, що о. Юліян був колись гарним мущиною. Мимо уживання табаки носик його задержав свою давну форму і ніраз не розширився, як то мають звичай другі носи під напором напиханої табаки... О. Юліян заєдно усміхався; його лице сіяло безжурною погодою. Виглядав симпатично. Був заєдно чисто і після моди одягнений в гарний обойчик, насиляний з дрібних пацьорків, в оксамітну камізольку, з котрої стирчав знатний золотий стародавний годинник, в зеленковатий сурдут і в блискучі чоботи.
Пани жартували собі, що о. Юліян все ще в "при-тенсіях", нагадували йому колишнє. О. Юліян приймав ті жарти радо і усміхався солодко. То його усмішка, так засиділася на його лиці, що ніхто не міг собі о. Юліяна інакше й уявити, як лиш усміхненого. Але о. Юліян не все однаково усміхався: інакше усміхався він, коли був чого лихий, інакше, як хотів показати комусь своє співчуття, інакше, коли собі хотів з когось пожартувати, інакше знову, коли собі кого легковажив. О. Юліян умів свою усмішку модулювати після дуже великої скалі, умів засміятися диш-кантом, але потрафив і басом.
А однак священники-сусіди не терпіли його. У цілому деканаті його одного називали "поржондним" та "лизуновичем" і всюди його виминали. На собор-чиках, котрих він не минав, обговорювалися усі важ-ніщі справи доперва тоді, як бричка о. Юліяна від'їхала.
Звідки о. Юліян тут взявся, ніхто не знав. Щось говорили, що він за молоду, гуляв дуже з панами; що прийшов сюди з львівської дієцезії і так умів підлеститись шляхті в Чернилині Великій, що з поміж всіх кандидатів вона його вибрала, як найдостойні-шого на свого пароха.
Та і справді о. Юліян був майстром у поведенні зі шляхтою. На нікого не погнівався, кожному, хоч-би найгіршому, наговорив цілу купу чемностей а за те шляхта давалася йому лупити зі шкіри, не скривившись. Кожного шляхтича називав неінакше, як "шановним колятором добродзєйом", саджав на канапі, частував файкою, чаєм або чорною кавою і кожний почував себе на "плєбані'ї", як у себе в дома. Від часу до часу, особливо на празник, котрих чорни-линська церков святкувала аж три, о. Юліян приймав у собе "шанованих коляторів". При таких оказіях бувала й музика і за той час, як молодіж бавилася і вигукувала, о. Юліян стягав богатих шляхтичів до другого покою і тут з "шляхотними коляторами" заводив невеличку гру в карти, з котрої не один папірець опинився в його кишені. Коли сусіди ксьондзи польські звертали його увагу, що се річ для нього не відповідна, він відповідав: "Абож-то другі священники не грають із своїми коляторами в карти? Щож я тому винен, що у других буває колятор один, а у мене вісімсот..." Гру в карти розумів о. Юліян знаменито, хоч спочатку гри заєдно програвав до "ко-ляторів" і позволив з своєї "неумілости" навіть пожартувати своїм партнерам, то все таки при кінці, коли шляхта потягнула добре гараку з чаєм, умів відбитися, а тоді лупив безмилосердно "шановних ко-ляторів". Але при тім о. парох був такий солодкий, такий усміхнений, так богато наговорив ріжних веселих приказок, що годі було на нього гніватися за тих кілька програних папірців. Впрочім чорни-линська шляхта була заможна і так дуже о кілька ринських не стояла. Згодом гра в карти стала у Чор-нилиці славною на цілу околицю. Стали туди тягти охочі до карт властителі сусідніх фільварків і гра в карти йшла не лише на приходстві, але також по шляхотських домах. Туди заходив о. Юліян на карти і на скляночку з гараком і ніколи не трафлялося, щоби його труд йому не оплачувався... Але то була одинока слаба сторона о. Юліяна, бо впрочім був це чоловік неоцінений і якби сотворений на шляхетського пароха.
О. Юліян мав славу знаменитого бесідника і всюди своєю вимовою пописувався. Говорив "подзінь-кування" над гробами померших, тоасти на весіллях і поминках, що тут називаються комашнями. А у всіх його бесідах пробивалася стара традиція і чесноти шляхотські висказувані в різнородній формі, після потреби. Шляхотство, клейноди, привілеї шляхотські були у о. Юліяна найбільшими святощами і не злазили йому з язика. Але все те добре йому виплачувалось.
Прийде було до нього шляхтич по ділу.
— Шановного мого пана колятора покірний слуга! — витає його о. Юліян і, не даючи йому прийти до слова, саджає на капану.— Пан колятор добро-дзій позволить файку? — і знов не ждучи на призволення, пхає чоловікові файку до рота і власноручно підпалює.
— Я, прошу єгомостя, по ділу...
— Добре, добре, буде й на діло час... перше поговоримо собі трохи... Я так давно не видів шановного колятора, що мені аж навкучилось... Як там в дома? гаразд? Пані коляторка добродзійка, як мається? як діточки?
— Тож то й біда, прошу єгомостя, що моя жінка сієї ночі померла...
О. Юліян показував усмішку, що виражала велике співчуття а заразом здивовання, хоч о смерти шановної коляторки довідався вже рано від свойого дяка.
Проте зітхнув:
— Що за нещастя! Panie, Swiec nad jej dusza.! — проказав о. Юліян підносячи руки до неба враз із цибухом, котрого ніколи не випускав з рук, і завертав очима.— Така добра, така "зацна" і шляхотна пані й умерла... Га! всі ми смертельні... Дуже жалую, шановний панє коляторже! — і зараз о. Юліян притикав до очей свою велику пасмисту хустку.— Ну і щож тепер будете робити? ну, прошу, така "зацна" шляхтянка і умерла!..
— Та треба буде поховати,— каже шляхтич.
— Певно, що треба, і то ще й як поховати! Заслужила собі на то, ще й як заслужила!..