Ті новопоселенці разом із московськими людьми захопили всі запорозькі пасіки, що містилися по лісах над Самарою; вирубували ліси й чинили запорожцям, а найбільше запорозькому Самарському монастиреві всякі шкоди, й через те запорожці завжди вважали будівництво Новобогородської фортеці тяжкою й найбільшою собі кривдою й образою, але, не маючи сили стати на перешкоді, раз у раз дорікали Мазепі за те, що допустив до того.
КОШЕВСТВО ГУСАКА
По весні року 1689-го російський уряд спорядив новий похід на Крим. Сто двадцять тисяч московського війська, сполучившись із козацькими полками гетьмана Мазепи, посунуло лівим берегом Дніпра на Запорожжя і, приєднавши до себе ще й Військо Запорозьке з кошовим отаманом Іваном Гусаком, попростувало через степи на Крим. Незважаючи на величезну, як на тоді, силу, що мав під своєю рукою князь Голіцин, цей похід так само скінчився нічим, як і перший. Підступивши 20 травня під Перекоп, Голіцин не наважився його штурмувати; простоявши під фортецею кілька днів, повів усе військо назад.
Наблизившись у червні до річки Самари, Голіцин почув, нібито ченці-запорожці із Самарсько-Миколаївського монастиря нарікають на московський уряд за те, що він захопив біля Новобогородської фортеці запорозькі землі й ліси, й підмовляють запорожців до змагання. Щоб покарати ченців, він звелів оточити монастир і вчинив у ньому погром — стрільці грабували монастир, а ченців били різками, мордували, як хотіли, і врешті порозганяли по лісах.
Дізнавшись про погром свого монастиря, запорожці захвилювалися, й кошовий Гусак намагався заступитися за ченців, та Голіцин не звернув на його прохання ніякої уваги; Мазепа ж і пальцем не поворушив в оборону святого для запорожців і всієї України місця.
Управившись із запорозьким монастирем, Голіцин нагледів на Самарі, вище Богородської фортеці, в урочищі Сорок Байраків, ще одне місце, придатне під фортецю, і впродовж місяця збудував там другий городок на залогу в 500 стрільців і назвав його Новосергіївським.
Під впливом образи й кривди з боку Голіцина і, вважаючи на те, що московське військо, роздратувавши татар, покинуло Запорожжя без оборони, Іван Гусак одразу ж після невдалих походів Голіцина увійшов у зносини з ханом і замирився з татарами без відома російського уряду, як самостійна держава, забезпечивши собі при тому всі землі на правому боці Дніпра, аж до лиманів Дніпровського та Бузького.
Згода запорожців із татарами розлютила Мазепу, й він зараз же припинив забезпечення Запорожжя борошном, зерном і всіляким припасом; московський уряд затримав їхнє жалування. Січовики у ті часи ще мало сіяли хліба, й через те Війську Запорозькому довелося дуже скрутно — не було відкіля взяти борошна, й козаки їли саму тільки рибу. У тій пригоді кошовий отаман Іван Гусак, обміркувавши становище Запорожжя на раді, послав до польського короля посланців із листом, у якому Військо Запорозьке скаржилося на те, що Московський уряд порушує його давні вольності й хоче обернути козаків невольниками бояр. Разом із тим запорожці просили короля прийняти їх під свою державу, як було ще за їхніх батьків та дідів.
Король не наважився виконати бажання запорожців, боячись війни з Росією, але з великою пошаною привітав і виряджав запорозьких послів.
Довідавшись про зносини кошового Гусака з польським королем, Мазепа через своїх посланців вимагав од запорожців, щоб ті скинули Гусака з кошевства, та тільки вони любили свого молодого й рухливого отамана й залишили суворий наказ без жодної уваги.
Добрі стосунки запорожців із татарами тривали недовго. Користуючись безпекою з боку Запорожжя, татари почали грабувати Правобережну Україну, й запорожці не стерпіли того й послали полк козаків на поміч коронному польському гетьману Яблоновському проти татар, а наприкінці року 1690-го самі стали нападати на степові татарські кочовища.
ГУСАК ТА ПЕТРИК
На початку року 1691-го на Січ прибився Петро Іваненко, прозваний на Січі Петриком. Він мав добру освіту й, пробувши чимало років старшим канцеляристом генеральної військової канцелярії на Гетьманщині, одружився з небогою генерального писаря Кочубея. Захопившись із малих літ оповіданнями й народними думами про боротьбу давніх козацьких гетьманів за волю України й розуміючи тогочасне її становище, той Петрик прийшов до думки, що Мазепа, разом із московськими воєводами, ведуть український люд до ще гіршого поневолення, ніж було до повстання Богдана Хмельницького, і зважився підняти український простий народ проти своїх новоявлених панів, а водночас і проти російських урядовців, що багато українських земель порозбирали у свою власність, разом із людьми.
Мазепа, почувши про такі заміри, став вимагати, щоб запорожці видали йому зайду, але на те не згодились ні рада козацька, ні сам кошовий отаман Іван Гусак; навпаки, запорожці охоче слухали запальні промови Петрика про занепад та недолю України й невдовзі обрали його військовим писарем.
Мазепа не наважився відверто сваритися з Кошем через Петрика й у всьому догоджав запорожцям, посилаючи на Січ борошно, залізо й інші потрібні припаси, а сам тим часом писав до Москви доноси про те, що запорожці хочуть зрадити царя, бо не видають зрадника Петрика.
Петрик тим часом справді умовляв кошового отамана Гусака підняти війну проти Мазепи. Між іншим, він казав Гусакові таке: "Хоч шість тисяч із собою орди візьми за Дніпро, так я горло своє ставлю, коли тобі не поклониться вся Україна. Гетьман зразу в Москву втече, бо там вся його душа, а в Україні тільки його тінь! Невже нам не поможуть наші брати, котрих сердюки, рандарі та дуки, що їм царі маєтності пороздавали, мало живцем не їдять? Та вони тільки почують, що ти з військом рушаєш із Січі, то самі тих чортових панів подавлять, а ми вже прийдемо на готове!"
Од таких промов Петрика поміж запорожцями пішло замішання, та тільки кошовий і військова старшина не дуже-то сприятливо ставилися до його замірів, і Гусак, хоч у кожному листі дорікав Мазепі за роздачу старшині земель, за поневолення люду, за одкупи та за спорудження Самарських городків, а тим часом усе не втрачував надії, що російський уряд сам лагідно задовольнить бажання українського люду й запорожців щодо повернення на Україні давнього ладу й самоврядування.
Тим часом полк охочих запорожців, під проводом Юська, ходив проти татар на поміч фастівському полковнику Семену Палію й, напавши на орду, що верталася з німецької війни через Куяльницький пересип, чимало захопив татар у бранці й відбив у ворогів багато здобичі.
Не діждавшись од кошового Гусака згоди на участь Війська Запорозького у війні з Росією, Петрик залишив Січ і поїхав через Кизикермен у Крим до хана, взявши із собою 60 козаків, що захопилися його мріями про визволення українського посполитого люду од поневолення. Він мав думку робити так, як Богдан Хмельницький, себто: стати до спілки з татарами і наблизитися з ордою до Січі, щоб легше умовити Військо Запорозьке подати йому допомогу. Його жвавість та запальність вплинули на хана, й 11 квітня 1692 року хан, з одного боку, і Петрик од імені Війська Запорозького, з другого, склали умову, за якою хан мав допомогти Петрикові одібрати Гетьманщину й Слобожанщину від Московської держави до своїх рук; Петрик же за те мав перевести східні слобідські полки на спустошене Правобережжя з тим, щоб одчинити татарам Муравські шляхи до самої Московщини. Запорозьке Військо, від імені якого Петрик підписував умову, за свою участь у війні мало здобути собі владу на землі західних слобідських полків: Охтирського та Сумського.
Склавши таку умову з ханом, Петрик послав кілька листів до Запорозького коша, вмовляючи Військо Запорозьке пристати до нього. Ті листи щоразу читали на радах, й вони викликали між запорожцями розгубленість. Голова січова підтримувала заміри Петрика, маючи гадку погріти руки біля маєтків української старшини, що вже звалася панами; старшина ж Війська Запорозького, пам'ятаючи руїну Правобережної України і страхаючись, що боротьба у спілці з татарами проти Росії може призвести до такої ж недолі й Лівобережжя, не згоджувалась ставати на бік Петрика.
Найбільший вплив на запорожців зробив лист, написаний Петриком 22 червня 1692 року, де він, між іншим, писав: "Не один раз казав я вам, панове-молодці, яка небезпека загрожує нашій Україні і до якого занепаду іде вона через сусідніх державців: наче люті леви, роззявивши пащі, хочуть вони проковтнути нас щомиті й поробити своїми невольниками. Не дивно, що так чинить і король польський — ми здавна були його підданцями, та за Хмельницького, з допомогою орди, визволилися з неволі та ще й таку вчинили йому шкоду, що й досі він ніяк не вичухається, й досі намагається, щоб знову український народ взяти в підданство і помститися нам за ту образу. Хан кримський за те ворогує з нами, що ми, пробуваючи поблизу, споконвіку на степах і на морі чинили йому лихо в людях і в здобичі, як і зараз чинимо; а от дивно, що московські царі, не зброєю нас придбавши, перевели наш край Чигиринський на лівобічну сторону, обсадились з усіх боків нашим людом, так що, звідкіля б прийшли вороги, та всі наші оселі попаливши, а людей у неволю побравши, повертаються назад. Московщина ж за ними, як за мурами, ціла і, не задовольняючись тим, намагається усіх нас повернути в холопи й невольники".
Далі в тому ж листі нагадується, що російський уряд для того віддає народ панам у неволю, щоб люд український змужичів (стратив культуру), "щоб тоді легше було осадити нас своїми воєводами й городами, які уже й збудував на Самарі". Щоб врятувати Україну, Петрик радив піднятися всім проти московців і приєднатись до нього тоді, як він ітиме з ордою добувати Україну.
У червні заміри Петрика почали здійснюватися. Кримський хан вийшов із великою ордою в Чорну долину і, вручивши там урочисто Петрикові гетьманські клейноди, проголосив його гетьманом України. Але наступного ж дня посипалися розчарування. Перш за все ханові не можна було виступати з усією ордою на Гетьманщину, бо за наказом султана мав воювати з німцями проти Угорщини; на Україну ж Калгою-Салтаном та Петриком він відрядив всього 20 000 вершників. Це поставило нового гетьмана в безнадійне становище, бо Мазепа повсякчас міг кинути проти татар 50000 козаків, не кажучи вже про військо російське.