"Пишучи, очищаєшся. Мене доконуе марновірство. Досить ниціти".
Він із замилуванням згадав роки практики в Тернополі. Робота його бадьорила, не давала впасти. А взагалі ніколи, здається, не мав ні сталого погляду на речі, ні твердої опори. Як би там не було, в Тернополі минули його кращі роки.
Грушевич витирав лице одним кінцем рушника, професор — другим. Лікар одним оком косив на професора. "Що за неймовірний чоловік! Весь вік уникає переслідувань, а дивіться, що за спокійні мудрі очі, яке благородне облич яка стриманість і ощадливість у рухах. Ніби збираеться почати ще одне життя..."
— Сьогодні ви в ліпшому гуморі,— сказав професор.
Грушевич здригнувся, промовчав. Потім, складаючи р ник, він сказав з посмішкою:
— Гумор цілком залежить від нас, пане професор. Що — що, а це у нашій владі.
Кривов'яз кивнув і став розчісуватися перед надщербленим дзеркальцем. Над дзеркальцем поволі пересували" тіні від ґрат. Самі грати знаходилися глибоко в ніші віконця, їх не можна було побачити, навіть ставши на табурет. Вночі тіні не рухались — проти вікна, мабуть, висів ліхтар. А вдень повзли по стіні, хтось вуглем поробив знаки, і тіні оповіщали арештантам: "Наглядач несе воду для вмивавання", "Почали роздавати баланду на сніданок".. На двох метрах муру вклався весь тюремний розпорядок.
Грушевич чекав, щоб професор відійшов од дзеркальця, думаючи: "Ми живемо тільки тінями...".
Після сніданку вони порозсідалися на матрацах грати в шахи. Фігурки були виліплені з хлібної м'якушки колись, за ліпших часів, коли в'язням видавали хліб. Трохи згодом наглядач кинув до камери сувій польських газет. З першої, же прочитаних уголос заголовків почалась, як і щоднини запекла суперечка. В'язні спалахнули в присутності газет і очима, й обличчями і горіли тривожно, як сторожові вежі в степу перед наближенням орди. Газет чекали мовчки, неспокійно Коли наглядач відчиняв двері, всі насторожувалися, мов дикі кішки, і кидалися на згортки. А газети були дворічної давності...
В центрах воєводств і в повітових містах гарнізонами стояли польські війська. У Галичині польські вожді вербували джур з колишніх місцевих партій. За республікою вже зникли і дим і нитка... А в камерах точилися політичні дискусії про тактику державного секретаріату і стратегію Антанти.
— Послухайте, що пише Пілсудськяй,— забігав з газетою по матрацах Григорій Кмич.—"Русини і більшовики, які до цього часу воювали між собою, тепер порозумілися, щоб атакувати нас".
— Брехня! — заревіла камера.
На стіні тремтіли тіні від ґрат, тремтіли губи і руки, під стелею гойдалась мішанина охриплих голосів. Нарешті, почали пробиватися окремі репліки.
— Вони не мають приводу почати війну з республікою.
— Світ проти цього грабежу.
— Вільсон — твереза людина. Вільсон посилає дипломатів перевірити версію Пілсудського.
— А "Покутський вісник" пише, що республіка продається Польщі...
Не брав участі в цих оргіях Кривов'яз. Якось Грушевич запитав, чому він не читає газет.
— Соціальним спіритизмом не займаюся,— відказав професор.
Він задумливо стежив за іншими і наче милувався. Одного разу, коли суперечка мало не переросла в бійку, він пробурмотів:
— У тюрмі ач які гарячі! Тут їм нічого втрачати. Тут нема надії. А на волі мовчали б.
Переважно оргії закінчувалися тим, що арештанти підсідали до професора і вимагали його думки. В такі хвилини їх цікавила не істина — їм треба було почути спокійний голос, щоб самим втихомиритися.
Професор бачив, що вже всі втомилися і зараз звернуться до нього. Та Грушевич роздув ще гострішу перепалку. Мова зайшла про просвітянські громади. Чи дозволять їх поляки?
— Не дозволять.
— Мусять!
— Дурниці!
— Ти, видко, хочеш, щоб не дозволили.
— Йолоп!
— Хам!
— Запроданець!
— Від йолопа чую!..
Сякалися. Кашляли. Нервово скручували цигарки. Сварка всім остогидла, та ніхто не хотів поступитись, прикусивши язика. Вгомонилися лише тоді, як Грушевич повернувся до того ж, з чого почав: що громади розпалися де через заборону; більшість їх складу в тюрмах. Тепер навперебій заговорили, що їх повинні випустити на волю. Влада не втримається без місцевих кадрів, найактивніших представників громад. Усі відчули себе молодими і сповнений устремлінь...
У житті накопичилося стільки диких, як на здоровий розсуд, засобів впливу на людей, що з них, за поодинокими винятками, щодня можна, як із глини, виліплювати щось інше. Тому такого поширення набрала торгівля ідеалами,! і величезні маси народу час від часу безоглядно поринають у багно фанатизму. Хто був у камері, кожному раптом стало ясно, що без них не зуміють обійтись, їм хотілося думати, що уряд їх спеціально ув'язнив, аби зберегти, адже на волі навісніє голодна смерть. Лиш досвід предків — страх — стримував готову істерію рабопоклонства. Цей самий страх зіграв з ними жарт, коли прийшло звільнення.
Серед ночі в коридорах появилися наглядачі і, повідчинявши камери, гукали:
— Виходь! Виходь з речами!
Вони стікалися в тюремний двір. Якийсь недолугий дідусь кричав:
— Воля, панове!
— Провокація,— прошепотів професор.
Хтось знайшовся:
— До камер підводять труби. Заженуть назад і пустять гази.
— А ворота — навстіж,— злякано мовив Тодосій.
— Там, певне, поставили кулемети,— голосно продудонів Грушевич.— Лишень висунь голову!..
— Треба перевірити.
Хтось відокремився од натовпу. Грушевич поволік за собою Тодосія. Крадучись, попід муром рушило ще кілька чоловік.
Грушевич ліг на землю і виштовхнув за ворота клунок з пожитками. Тихо. Тоді він виглянув на вулицю і оторопіло рикнув:
— Утікай. Доки не пізно!
До світанку Грушевич з Тодосієм пересиділи в Стрийському парку. Коли почало розвиднятися, Грушевич спохватився:
— Тут можуть вчинити облаву. Нам ліпше змішатися з людьми.
Місто вже ожило, селянки торгували під фасадами фруктами. Грушевич купив яблук.
— Їж, їж.— тикав він Тодосієві тремтячими руками.— Солодкі.
Він відчув прилив ніжності до цього придуркуватого і безпорадного селюка й готовий був виміняти за його личаки свої чеські бештайгери.
Вони й не помітили, як біля жінки з яблуками зупинився поліцай. Він нагнувся до кошика, взяв яблуко, відкусив корінець, поремигав і кинув селянці монету. Вона догідливе напакувала його кишені плодами. Поліцай навіть не глянув на Грушевича і Тодосія. Посміливішавши вони йшли за ним до Ринкової площі. Протиснувшись крізь ярмаркових до ратуші, стали під стіною біля худорлявого юнака, який продавав різьблені хрести.
— Я ж казав, що випустять,— усміхнувся Грушевич, косячи очі на сонце.— Звичайно, це хитрість, вона мене не тішить. Але нічого. Яка рука, так і гребе. Будемо мати на увазі. Так просто вони нас не куплять, ми будемо вимагати прав для всього народу. На силу будемо відповідати силою. Ми і в пригоні вміємо брати те, що нам належиться. Як ти скажеш?
— Мені б до Канади,— простогнав Тодосій.
— Поїдеш,— запевнив Грушевич.— Спершу стань до роботи, зодягнися, відчухайся. Треба обдивитися, примірятися. Нічого не роби навмання.
Грушевич весело поплескав Тодосія по руці, поблажливо всміхнувся. Дихав він поквапливо, ніби перед цим зійшов з марафонської дистанції.
— Передовсім треба роздобути інструменти. Чогось мені не кортить до Тернополя. Розпочну практику у Львові... Гм! Аж не віриться. Вони, сучі діти, переодягли охоронців, підстроївши під банду. Нічого. Вони хитрі, але й ми биті.
Ночували в парку, а наступного ранку знову вигрівалися під ратушею, біля юнака, що торгував хрестами. Тут несподівано побачили Прокопа Повсюду. Він приніс юнакові якийсь клунок.
— Не забудь купити тютюну,— попереджав Повсюда, примружено дивлячись на хрести. Тодосій почув його голос,— аж підстрибнув. Прокіп був блідий на лиці, дуже марний, погляд став суворішим, бесіда і рухи млявіші, ніж півтора року тому.
— Краяни! — розпростер він руки, коли Тодосій сйінув його за куртку.— Ти як тут опинився, Тодосію?
— Ми з каталажки,— пошепки відповів Тодосій, сяючи з радості, як дитина.
— А з дому коли ж?
—. Та вже давно. Я поїхав невдовзі після тебе.
— То чим пахне світ? — засміявся Прокіп.
— Ой, не питай.
— Куди ж ви, хлопці?
— Нюхаємо запах сонця,—стаючи ближче, мовив Грушевич.— Земля нам просмерділась.
— Де зупинились? Я мушу йти на роботу, але хотів би з вами побалакати.
— Ніде,— простосердно сказав Тодосій.— Ночуємо в парку.
— Тоді я проведу вав до нашого готелю. Приймемо до товариства, Олексо? — звернувся він до юнака.— Приймемо. Люди свої.
Юнак байдуже кивнув.
— Ми живемо в підпіллі, — ведучи їх за собою, розповідав Повсюда.— Думаю, не подивуєте. Нині весь світ у підпіллі. На щирість не проживеш, не виживеш. У душі плачеш — очі усміхаються, ночуєш у льоху — вдень гордо несеш голову, ходиш без документів — зате вештаєшся під носом у поліцая.
Вони перейшли площу, забралися у захаращений дошками дворик, крізь розвалений мур перелізли в другий дворик. Тут Повсюда підважив старі двері, що ніби випадково лежали на цементній приступці, й показав пальцем на темний отвір:
— Прошу до господи. На добровільне ув'язнення.
Льох освітлювався двома заґратованими віконцями. Уздовж стіни з покладених на цегляні підмурки дощок були влаштовані нари, а біля протилежної стіни, впершись закуреною трубою в склепіння, стояла залізна піч.
— Справді, з камери до камери,— зітхнув Грушевич, кидаючи на нари клунок.
— Воля ваша,— сказав Повсюда.— Я тут сплю близько року. Тинявся парками, а коли похолодало, цей льох для мене був знахідкою. Якось уночі йду вулицею і чую — ніби з-під землі озивається скрипка. Ледве дошукався... Ну, мені ніколи.
Грушевич видряпався на нари, сів, прилизав нижньою губою вицвілі в тюрмі вусики.
— Лягай, Тодосію,— підохотив Сліпчука, що сиротливо озирався навколо.— Лягай.
— Я під вечір повернуся,— сказав з дверей. Повсюда.— Зрештою, тут і Микола Павлюк ночує, він прийде швидше, розважить вас. Можете спати спокійно, про криївку ніхто не знає.
Увібравши голову в плечі, Тодосій ступив до нар, розгублено подивився на Грушевича і тихо застогнав.
ІІ
Через кілька днів Грушевич привів ще одного жильця. Хлопці вже спали, я тільки-но вклався.
— Присядьте ось на тапчані,— запросив шанобливо лікар.— Я розведу вогонь і зігрію чаю.
— Не турбуйтеся, пане Грушевич, я не проголодався.
— О, тут ще є грань.