Повія

Панас Мирний

Сторінка 38 з 99

Там передали мене якійсь курносій, пикатій бабі. Та відвела ще 'далі, почала вговорювати, щоб я не боялася, що мені тут добре буде. Веліла скидати ту одежу, в якій я прийшла, а надівати ту, яку вона вкаже... Наряджа мене та все прихвалює: яка я красива та як я панові сподобалася. Як оділа ото, підвела до дзеркала: я уперше зроду у його дивилася. Як глянула — і сама не своя стала! Чи се я, чи не я? Наряджена, розодіта, як та панякка... Того ж таки дня довелося попрощатися з своїм дівуванням!..

І Мар'я болісно та гірко зареготалася. У Христі мороз пробіг поза спиною від того реготу.

— Ох, сміх тепер, — стуляючи нитку перерваної розмови, почала знову Мар'я, — а тоді не до сміху було. Як я тоді плакала, як побивалася! Та все даремно... Мене заперли в одній хатині і не пускали нікуди, 3а цілий день у мене ріски в роті не було, а ввечір — пан знову іде... Кривоногий, як змія та, в'ється коло мене. Так мене зло узяло! Глянула я на нього, огидливість так і заворушила, зло так і підступило під серце, вже ж усьому, думаю, край бува, та як кинуся на нього, як ухоплю за горлянку, так і впилася пальцями! Бачу: посинів він, очі кров'ю налилися... усиловується дихнути. А я все давлю та приказую: "А що, поглумився, а що навтішався?" Якось він зібрався з силою, підняв руку та як дав мені у ліве ухо, — так у моїй голові і пішло в усі дзвони дзвонити!.. У голові дзвоне, а в очах — темно-темно. Я не пам'ятаю, що далі було. Зиаіо, що як очунялася я, то лежала на дошці кров'ю підлита. Коло мене ходе та баба, що наряджала, та беззубим ротом сичить усякі лайки... Цілий тиждень лежала я, як колода; цілий місяць сходили синяки з мого тіла. Видужала — мене знову взяли у горниці і пристановили, щоб я держала панові горщик... Отаке-то! Бувало ні з сього ні з того, ти стоїш — а він — кресь тебе по щоці! "Чому не прибираєш?" — крикне. Нахилишся, а він тобі кулаком межи плечі... Гірше, ніж над товарякою, знущався!.. Витерпіла я раз, ковтаючи гіркі сльози, витерпіла удруге і утретє. Вчетверте знову закипіло біля серця... як був трохи не повний горщик, так я ним на його і линула... Господи!.. зроду-віку нічого не бачила я страшнішого, як пан тоді! Увесь тремтить, очі палають, обличчя міниться, то зразу поблідне, аж посиніє, а з нього так і біжать патьоки... Сміх і лихо!.. Я мерщій кинулась навтеки. Куди ж ти втечеш? Тут мене зразу і злапали... Було ж мені! Мене держать За руки, а він лютий, як змій, стрибає біля мене... "Лижи! язиком злизуй!" — гукає. Та кресь! — мене в один висок; підскоче з другого боку — та в другий! Збив мене — курці ніде клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цілий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть мені їсти — сухар цвілий та помиїв якихсь замість води. Отим і живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть... Згагою морять. А люди з двору зійдуться — хрюкають, регочуть. У пеклі не буде гірше, ніж мені тоді! І не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася! — додала, зареготавши, Мар'я.

— Господи! що ж далі було?.. — жахнулася Христя.

— Далі? Багато далі, Христе... Мабуть, нікому на світі не довелося звідати того, що мені. Ото держали мене в сажі, а як підгоїлися виразки та трохи посходили синяки, то прикували коло сажу на цеп, як ту собаку. Дощ, лиха година, а я приткнуся до стіни та так і гибію... Не було, Христе, гіршого лиха, як те кріпацтво! Якби не воно, — хіба б я хилялася отак по світу, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем і була б господинею. А то, бач: як Зозуля та — без пристановища, без притулку. Мабуть, десь під тином доведеться пропасти: усім чужа, нікому не потрібна, як той покидьок.

— А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася? — спитала Христя.

— Тож-то й є, що ні мене до матері не пускали, ні матір — до мене. Потім уже я почула, що проміняв її пан другому за собаку. Отаке з людьми робили!

— Нуте, як же ви виплутались із своєї біди?

— Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати — за рік би не переказав... Держать ото мене на цепу, лежу я та гибію. Хоч би одірватись, утекла б куди та повісилася!.. І от почала я крутити цеп: і спджу, і стою — та все кручу. Се ж не вірьовка тобі, щоб перекрутити, а залізо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цілий тиждень його крутила — таки перекрутила. І залізо не видержало — отаке!.. Се було вночі; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх ніг — страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посиділа, подивилася; підняла цеп на руки — брязкаю ним. А далі — як зірвуся з місця, як дремену з двору — тільки закуріло! Куди я бігла, якою дорогою — і досі не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася біля якогось села. Що воно за село? — і того не скажу. Уходжу в перший двір; собаки кинулись на мене; люди вибігли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. "Хто ти, відкіля?" — допитуються. А в мене річ одібрало, язика на поверну; біля серця печія пече, в голові огонь палає, у віччю темно, наче я крізь сито дивлюся. Спасибі одній молодиці, узяла мене до хати, пригріла своєю обхідністю та ласкою, дала їсти... Наїлася я, очуняла. Тоді тільки розказала про спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною і другі плачуть. "Куди ж ти тепер підеш?" — питають люди. "Не знаю, — одказую їм. — Хоч з мосту та в воду!" А один чоловік старенький уже, лисенький: "Тю-тю! — каже, — оханися. Хіба на се немає ніякого суду, ніякого права? Жалійся. Я, — каже, — знаю у городі такого панка, у суді служе. Помагає добрим людям. От і мені, — каже, — допоміг одібрати землю від напасника. Хоч, поведу до його?" Я йому в ноги. "Згляньтеся, — молю, — хоч ви, дядечку! Я за вас довіку буду бога молити!" — "Не проси, — одказує, — мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде — не знаю". На другий день ми поїхали. Повів він мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввічливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує.

Дядько розказує йому за мене та просе: поможіть. "Можна, — каже, — можна попитатися... А що мені за те?" — "А що, паничу, — одказує дядько, — назначайте самі; одсудите на чисту — послуже не вам — другому; заслуже — заплате". Глянув він на мене якось скоса і зразу одвернувся. "Добре", — каже. І пішов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшії, зараз дав мені до рук бумагу. "На, — каже, — ею бумагу та иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все і бумагу подай". Спасибі дядькові, повів мене і до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там — панів, панів! Та накурено так, що аж синіє. "Де ж той предводитель? У кого його спитати?" — думаю та прямісінько перед усіма—бух! навколішки. "І пожалуйте! і помилуйте!" — кажу, а цеп з рук як вирветься та — грюк! об поміст; аж усі струснулися. "Що се? і звідки се?" — питає один старенький панок, підходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв він, прочитав про себе. "Добре, — каже, — бумагу твою приймаю і тебе поки що від панщини ослобоняю". Чую я те і не вірю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тільки ослобонить мене від мого нещастя, а тут тобі кажуть: "Я тебе ослобоняю". Припала я до ніг того пана, цілую їх та обливаю слізьми. "Годі, — каже він, — годі! Тут сього не можна робити. Уставай!" Підвелася я, стою. "Іди, — каже, — собі та жди кінця діла". — "Куди ж я піду?" — питаю. "То вже твоє діло", — одказує. "Цеп же, — кажу, — у мене на шиі прикований". Та й брязнула цепом. Дехто засміявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. "Підожди", — каже. Кликнув чоловіка і послав кудись. Чоловік не забарився вернутися з жидом. У жлда цілий оберемок ключів на залізній каблучці. "Розкуй, — каже пан жидові, — оцю нам дівчину". Довго мосувався жид, поти розімкнув замок: все приміряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розімкнув — жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду діло пішло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. "Господь, — кажу, — з ним! І не кличте його; краще кликніть мою матір". — "А де ж твоя мати?" — "Не знаю, — кажу. — Разом узяли у двір, а де діли матір — не знаю". Знову пани почали шептатися, а далі й кажуть: "Ну, йди собі, та навідайся через тиждень". — "Куди ж я піду? — знову я їм своє товчу. — У мене ж ні притулку, ні пристановища". — "Наймися у кого служити, — каже пан. — А поти — на тобі на харчі". І дав мені бумажку. Поклонилася я, поцілувала панові руку і пішла. Дядько дожидався мене і знову повів до панича. "А що, як?" — питає той. Я розказала все, як було. "Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?" — "Бог його знає! Я не знала", — одказую. "Ну, нічого, — каже, — ми його нагріємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службі". — "Добре, — кажу, — послужу, скільки скажете. Ще якби ви за мою матір поклопотали, то я б вам і вік служила!.." Оддала я дядькові бумажку, що пан дав:

не хотів і брати, та я намагалася. Як? Скільки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була міщанка, перекупка: хлібом торгувала, рибою, соняшником... У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далі привикла. Хазяйка ніколи не сидить дома — усе на базарі та на иазарі, а ми з її дочкою, дівкою, дома правимося. Гарна була та Настя — Настею звалася — весела, співуча. Як заспіваємо, бувало, удвох — аж стіни слухають. Іноді до нас і панич зайде. Розкаже мені про діло, нахваляється пана у тюрму посадить. "От коли б, — думаю, — його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми". — "А за матір же як?" — питаю. Тоді ото він і сказав, що мати продана другому... Зажурилася я, засумувала. Шкода мені матері старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться... Якось раз увечері панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову — він почав мені казати: хочеш — я найму квартиру, будемо жити вкупі. Тобі, каже, добре буде: і те, і друге, і третє... Розпитує та підбива. Подумала я: не згодитися — не буде діла вести: візьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю... Згодилася. З того ж таки вечора і почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу — як господиня: схочу робити — роблю, схочу лежати — лежу.

35 36 37 38 39 40 41