іс і свої одміни до тих намірів.
За велінням князя Волота на приступ сіверських воріт і сіверського прибережжя йшли поляни та уличі, на приступ полуденних воріт і полуденного прибережжя — тиверці та дуліби. Полки мали обступити город так, аби в оборонців склалася думка: на них іде тьма і йде звідусіль.
Так, власне, й було. Один полк засипав ромеїв стрілами, інший навально йшов на стіни і не поглядав, як там у тих, що обіч, що позаду. Бо и без розглядин знали: на приступ йшли всі, сотня за сотнею і лава за лавою. А коли йде така сила, хто може вистояти і не стенутися? Перли ж бо тисячі, одні з драбинами, інші з оголеними мечами і перли такими дужими лавами, що й стіни, здавалось, не стримають. Та ба, добігли здебільше тільки до стін. Коли ж ставили драбини і пробували вийти по них на стіни, ромеї або скидали зухвальців разом із драбинами, або лили на голови гарячу смолу, кидали каміння й примушували стинатися. І раз, і вдруге отак, і на суходолі, і в прибережжі, там, де стіни виходили в море. Але поки князь не пересвідчився: даремні ті потуги, а пересвідчившись, дав своїм воям знак: відійти від стін.
— Як це розуміти? — прискакав на змиленім коні Гудима. — Ми домовлялися вести виправу до переможного кінця.
— Даремна затія, воєводо. Не бачиш хіба: і стіни, і прибережжя обороняються надійно. Люди гинуть, ідучи на приступ, а який із того хосен?
— Поляни були недалекі вже від того, щоб обійти стіни й опинитися в пристанищі з боку моря.
— Зате ми не змогли б підтримати полян. Я знайшов іншу стежину, що виведе нас на стіни, а через стіни — в Анхіал. І, здається, надійну.
Найперше, що звелів, прибувши до табору, — звільнити вози від поклаж. На них, коли стемніє, возитимуть землю й засипатимуть рови обіч воріт. Дереводілам же велено було взяти сокири і йти до лісу, в лісі дружно стати до роботи, — так дружно, щоб до ночі були змайстровані вищі за стіни дерев'яні сходні. Коли змайструють та доправлять у табір, поставлять ті сходні на вози-розводи і, прикриваючись ними, мовби широкими щитами, підвезуть під самі стіни. Широкі донні опори не дозволять ромеям ані повалити, ані відіпхнути їх. Та й не встигнуть щось вдіяти. Сходні — не стіна-крутопадь, по сходнях легко і спритно підуть на зближення з ромеями антські вої. А вже як зблизяться та стануть на стіни, антів не вчити, як битися мечем та сулицею.
Дружина, ополченські вої зустріли ту княжу вигадку ладністю зробити все, що велить, негайно, а ще — згуками радості і щирої здравиці:
— Най славиться в роді і племені тиверський князь, — кричали, — муж ратний і думаючий!
Навіть бувалий у бувальцях Вепр змушений був поставити рогом подивовані очі. Єдине, чим поцікавився, коли надивувався: як же вої доправлять такі громаддя з лісу?
— А про це в них запитай. Гадаю, без нас із тобою додумаються.
Поки слов'янські вої качали на руках вози та засипали землею рів, ромеї ворохобились на стінах — і галасували, і стрілами прискали, і каміння вергали на тих, що підходили близько. А не стали об'являтися біля стін, заспокоїлись, схоже, що вклалися спати. Одначе то тільки здавалося. Варто було воям наблизитися із сходнями, як знову обізвались і забили на сполох.
Тиверці йшли на приступ із чотирма сходнями. Двоє з них підкотили й поставили по один бік від кованих міддю воріт, двоє — по другий. А коли вже поставили, не ховалися зі своїми намірами.
Першими йшли мужі княжої дружини. Вони досвідченіші, у них набита на таких виправах рука. Та й привідці ліпше обізнані з ратним ділом, аніж десяцькі та сотники з ополчення. Знали: ця перша мить може бути вирішальною. Коли виберуться й стануть вчасно на вершині сходень, коли впадуть з верхніх приступок ромеям на голови, інші дружинники, за тими іншими ще інші не забаряться прийти на поміч, зіпхнуть ромеїв зі стін, заволодіють забороном, а там — і сходнями, що ведуть до воріт.
Виправою по праву руч від брами керує сам князь, виправою по ліву руч — воєвода Вепр. Обидва — мужі надійні. Тож ішли, керовані їхньою твердою рукою, і певні були: на вірне діло йдуть. чомусь, може, й доведеться упасти намертво стятим, та не захлинеться в їхній крові виправа. Привідці поруч, привідці знають, що робити, аби не захлинулася.
Мало було на заборолах ромеїв чи перелякалися з несподіванки ромеї, ті, що рубалися з ними, швидко і твердо відчули: вони долають ромеїв. А де певність, там є й сила, а де є сила, там буде й зверхність.
— Княже! — спинився й заслонивсь від ромеїв щитом Вепрів Боривой. — Сотенного чільної сотні потято. Дружинники воліють знати: хто стане на його місце?
— Ти, Боривою.
Отрок не поспішає казати "гаразд" і не йде туди, куди мав би піти вже.
— Чув, що сказав? Ставай на чолі сотні й веди на ворота. Не зважай на тих, що напиратимуть збоку. Ми візьмемо їх на себе. Твоя повинність — пробитися й розчинити ворота.
— Слухаю князя!
Був — і немає вже. А січа триває. Забороло поблизу воріт тиверське уже, та до воріт пробитися не можуть. Ромеї опам'яталися за час січі на заборолі й стають перед слов'янами стіною. Їх рубають з плеча, колють, обминаючи щити, у черево, на них тиснуть і тиснуть згори, а вони не поступаються, коли ж і поступаються, то всього лиш на ту п'ядь, що її обстоювали перед цим мертві. Та ось новий привідця чільної сотні крикнув щось своїм тиверцям і перший стрибнув зі східців, що вели з заборола, на землю, а там, на землі, виставив поперед себе щита і, прикриваючись ним, рушив на спантеличених його зухвалістю ромеїв.
Його приклад став повелінням для інших, і похитнулися ромейські лави, а похитнувшись, зламалися. В одному і в другому місці. А те, що ламається, важко стулити докупи, тим паче, що тиверці стрибали та й стрибали із заборола, тиснули на тоті лави потужно і навально. Коли ж розчинилися врешті-решт ворота і звідти ринула в город піша, а вслід за пішою й кінна лави, про оборону Анхіала і всіх, хто був на той час у Анхіалі, годі було й думати.
Сидів на коні уже й князь, сиділи ліпші з мужів його.
— Вперед, витязі! — Волот показав мечем туди, де був вир людський. — Анхіал — багатий город і ще багатше пристанище. Візьмете— на всю добу дарую його вам!
Чув: там, де йшли на приступ поляни, теж звершилося бажане — котилося хвилею торжество, а вслід за торжеством правилися в город і вої.
...Може, й повелів би вже князь Волот дружині: "Доста!" Та не міг зламати даного на боролищі слова: "Візьмете Анхіал — на всю добу дарую його вам". А коли не міг, то що лишалося робити? Сидів у вцілілій оселі котрогось із ромейських вельмож і ждав, доки спливе вона, дарована дружині доба. А щоб ждання не обернулося на кару, звелів добути ромейського вина, покликав мужів-однодумців і заходився коротати ту добу в хмільних веселощах, далі від лементу, що стоїть довкруж і колотить городом.
І все ж лемент проникав і крізь стіни. З одного подвір’я долітали погрози або хмільні співи, з іншого — чиїсь нарікання, ще з іншого — плачі, а то й крики-верески, благання про поміч. У того беруть доньку, і вона волає на всю околію, просить кревних, сусідів порятувати її, той позбувся майна чи солід — і дорікав татям за татьбу, комусь приглянулась чужа жона — й чувся благальний крик не лише жони, а й усієї родини.
Першими прийшли на клич князя Волота Вепр та Стодорко, за ними — привідці уличів та дулібів, а вже потім — Гудима з мужами-полянами.
— А що, княже, — з порога мовив полянин, — може, на Анхіалу й завершиться наш похід у ромейські землі?
— Чому б то? Після такої виправи та подаватися назад? Ми не про те, здається, домовлялися, коли вирушали за Дунай.
— А я, признатися, йшов сюди і думав: князь Волот затим і збирає привідців слов'янських воїв, аби сказати: відходимо.
— У воєводи є підстави так думати?
— Боюсь, що вперед не зможемо уже піти. Князь бачив, що робиться в городі?
Волот спіткнувся на слові і змовк; відчував: йому скажуть те, що сам собі казав уже.
— Дещо бачив, а ще більше чув та й зараз чую. Одначе спинити воїв не можу. Я обіцяв їм цей город і обіцяв за найтяжчої години.
— Обіцяне — закон, я розумію. А все ж дарованим вої наші користуються занадто щедро. Не кажу вже про те, що в городі кожному вільно робити дозволене і недозволене. Кажу про те, що вози в обозі нашім віднині будуть завантажені не ратною поклажею, а майном горожан та ще дівками ромейськими.
— З якої це речі дівками?
— З тієї, княже, що гожі в ромеїв дівки. У жони беруть їх наші отроки. А ще в'яжуть до возів товар ромейський, яко придане жонам своїм. Тому й питаюся: чи далеко підемо з таким обозом? Чи зможемо взятися надалі за броню і стати до січі, коли доведеться ставати по-справжньому?
Гудима більше радився з князем, аніж попрікав його за те, що коїться у слов'янських ратях, а князь чув насамперед їх, попрікання, і не знав, що сказати полянському привідці. Заспокоїти? Вийдемо, мовляв, із Анхіала — розберемося і наведемо лад. Чи, може, протрубити путь і тим покласти край свавіллю в завойованім городі? Та ба, що скажуть вої, коли затрублять передчасно в путь? Що їхній князь пускає слово на вітер? Що він тоді лиш добрий та щедрий, коли йому треба?
— Оскільки є такі побоювання і такі нарікання, — кинув позирк на Ідарича, — давайте поміркуємо купно, як бути Далі.
— Аніяк, — вихопився наперед такий же валечний у суперечках, як і в січі, Вепр. — Муж із полян правду сказав: обіцяне — закон. А коли так, відступати від обіцяного негоже. Це раз. А друге, чого це ми такі добрі до ромеїв і так жаліємо ромеїв? Чи ромеї жаліли нас, коли приходили? Велике диво: отроки беруть ромейських дів собі в жони. А як ромеї брали наших дів і робили рабинями? Брали і торгували ними на торжищах, воєводо!
— На те вони ромеї, — спокійно, одначе й твердо заперечив Гудима. — На те у них і слава своя — людоловів і работорговців. Коли вже ми пішли купно, всіма слов'янськими родами, то й покону маємо дотримуватися всеслов'янського, а не осібно тиверського. Чи так я речу? — обернувся до Ідарича.
Той не квапився з речницею.
— Щось так, а щось і ні, —озвався нарешті, —Що вої зледащіють та розгублять буєсть, нахапавши дівиць та майна ромейського, то таки правда. Одначе правдою є й те, що забирати в них нахапане, тим паче забороняти їм бути господарями у взятім на сулицю городі теж не випадає. Щось інш