Знаю, що на моє місце стануть тисячі борців і ніяка сила в світі не здолає нас. А ти, бандите, нікуди не втечеш і ніде не сховаєшся від помсти".
Пересмикнулося обличчя в отамана, змахнув він рукою, злісно прохрипів:
— "Вогонь!"
Дружно гримнули постріли.
Зойкнула Ольга Ярош, упала на підлогу, і в ту ж мить почувся нестямний крик Зуйки:
— Вбили... Вони вбили її, прокляті! — і стара поміж рядами стільців подалася до сцени, а з неї сміялася молодь.
— Куди ви, бабусю? Це ж не насправді...
Та стара жінка не слухала нікого і зупинилась тільки тоді, коли розвіявся на сцені дим і Ольга Ярош — вона ж розстріляна комісарша Волгіна — підвелася з підлоги й, привітно усміхаючись, кланялась на гучні оплески вдячних глядачів.
— Що ж це він, твій дружок Овсій... Злякався чи роздумав? — запитав у Матюші невдоволений Шумейко.
Матюша нічого йому не відповів.
Вранці на Шумейкове подвір'я зайшов Жигай. Улесливо посміхаючись і потираючи руки, він дивився на Аркадія Павловича, який стояв у натільній сорочці з засуканими рукавами і хлюпав чисту прохолодну воду собі в обличчя.
— Дістав, свате... Потрібну тобі людину дістав.-.. Шумейко, не витираючись рушником, глянув на Жигая,
спитав:
— Хто він?
— Колишній офіцер... Мені його порекомендували надійні люди.
— У мене солдатів немає,— відповів Аркадій Павлович.— Муштрувати нікого. Не підходить мені така професія.— І знову набрав повну пригорщ води, хлюпнув її собі в обличчя. Бризки летіли в оцинкований таз, на табуретку, на рясний спориш.
— Ну, свате, який же ти нетерплячий! Слова не даєш сказати.
— Слова твої негодящі. Мені механік потрібний, а не офіцер.
— Та він же механік.
— Тоді розказуй.— І Шумейко, знявши з вишневої гілки рушника, почав ним утиратися, уважно слухаючи родича.
— Приїжджаю я ото до Харкова, зупиняюсь на квартирі в жінчиної сестри... Ти її знаєш.
— Знаю.
— Розказую їй: так, мовляв, і так, потрібний механік на роботу в паровому млині, а вона слухає, і чоловік її слухає. Ти його теж знаєш.
— Бачив раз, коли він гостював якось у слободі.
— Отож вислухав він мене та й каже: "Є в мене підходяща людина... Механік на всі руки. Па всяку роботу його можна ставити — згодиться. І машини знає".
— Ти сам його бачив, розмовляв з ним?
— Не довелося побачитись, але адресу я взяв. Ось вона.— І Жигай витягнув із засмальцьованого гаманця листочок паперу з адресою.— Напишеш йому, то він примчить до тебе відразу.
— За це спасибі тобі, свате. Може, й справді він людина підходяща, а то з цим Рубаном, бачу, каші не звариш. Баламутить людей, а я все знаю. Раніше давно б уже його вигнав, як собаку, а зараз, свате, часи не ті. Обережним доводиться бути.
— Ой, знаю я, свате, знаю. Нелегко нам викручуватись при теперішнім житті. Скрізь підстерігають, скрізь дивися добре, бо не знаєш, звідки тебе обухом торохнуть по голові. Правду говориш, свате. На собі це відчуваю. Добрі люди мені передали, а я з Карпом хочу порадитись та попросити, нехай не дозволяє...
— Новим податком тебе обкладають? — запитав Шумейко, байдуже дивлячись на Жигая.
— Гірше, свате.
— О-о!?
— Гірше! — переконував Жигай.-— Продаж горілки буде тільки державний. Це ж під корінь січуть нашого брата. Як можна таке терпіти? Карпо — він начальство, він мусить постаратись, щоб не дозволити!
— Хто знає, чи зуміє Карпо... Голову підводять різні Рубани, та Шульга, та Олійниченки... І комсомол за ними. Чуєш, свате, збори були партійні, так на тих зборах перепало Карпові... Це вже мені Марія розповідала, а їй скаржився Карпо, що налетіли на нього... Сякий-такий бюрократ! І до людей погано ставиться, і місяцями заяви трудящих лежать нерозглянуті, і що зазнався, і що підтримує нетрудовий елемент... Сам породичався з багачем і за багачів руку тягне... Натискають гади на Карпа з усіх боків.
— Нелегко йому... Ой, нелегко!
— Хочуть зіпхнути з цієї должності. А куди він потім дінеться? Йому буде погано, то й нам захисту ніякого, підтримки ніякої. Це розуміти треба.
— Не маленькі, розуміємо добре.
— У Карпа й так уже третє місце... Все зміщають, все не виправдовує себе по роботі. А що, коли й звідси по шапці йому дадуть? Над цим думав?
— Діла!..— скрушно похитав головою Жигай.— Треба триматись... З усіх сил триматися за цю должность.
— Ге, триматись!.. Як захочуть зіпхнути, то зіпхнуть. Не вдержиться. Місцеві комуністи в цьому допоможуть. Я вже бачу, куди воно гнеться, куди повертає.
— Лякаєш мене, свате.— І в Жигаєвих очах виразнішою стала тривога.— А я до тебе у справі...
— Хочеш грошей позичити? Нема! І не проси. От хрест святий — нема!
— Я, свате, не про гроші, про сімейні діла поговорити з тобою хочу.
У Шумейка смикнулося повіко — знак того, що подібна розмова була йому неприємною, але він намагався стримати себе і ждав, що скаже Жигай.
— Знову жаліється Віра на Прохора. Ображає її. Може б, ти поговорив із сином, по-батьківському нагримав, може, він хоч тебе послухає.
Шумейкові не сподобалось, що невістка ходить до батьків скаржитися на свого чоловіка, а ще більше різонула сватова порада — нагримати на Прохора. "Що він, маленький? Розуму не має?"
Аркадій Павлович пригадує своє життя замолоду. Всяке траплялося в сім'ї, але жодного випадку не було, щоб Ганна Федорівна скаржилася батькам. Було полаються між собою та й помиряться. Навіщо хатню сварку на люди виносити?
— Ти знаєш, свате, що він нашій Вірочці заявив?
— Скажеш — почую.
— Із Зінькою хоче одружитись.
— Брехня! Не вірю! — І ще дужче засмикалося в нього повіко, та обурений Жигай не помічав, що зараз кожне його слово сердило свата.
— Слухай же. І вона, ота Зінька, згодилась. Га? Ловко? В одній хаті живете з Прохором, і ти ще не знаєш, які він коники викидає. Та я сам теж не знав би, коли б Віра мені не сказала. Хто міг подумати? Син такого батька, а дивись, які дурощі у нього в голові.
Не любив Аркадій Павлович, коли хтось сторонній гудив його дітей. Сам він може й нагримати, і грубим словом обізвати, а слухати від інших щось подібне, вибачте, такого Аркадій Павлович не потерпить і не дозволить. Тому він, насупивши брови, одрубав:
— Досить! Ти, свате, за своїми дітьми стеж, а до розуму мого сина тобі нема діла.— "Дурощі у нього в голові",— подумав.— Брешеш! Прохор у мене хазяїн, а що трохи із Зінькою побалується — гріха великого в тім немає.
Жигай від здивування аж рота розкрив.
— Як, як ти сказав?
— Всі ми замолоду грішили...
— Не знаю... Хто грішив, а хто... Не розумію. Дивуюсь тобі, свате. Та він же може все хазяйство розтринькати, а ти мовчатимеш? Та ще, гляди, із Зінькою якийсь гріх трапиться,— плати на дитя. А там, може, ще якась дівка підвернеться... З чим тоді наша Вірочка лишиться? Ой свате, бачу я, не так ти свого сина виховуєш.
Це була ота краплина, яка переповнила чащу терпіння. Повіко в Шумейка засмикалось, очі налилися гнівом і образою.
— То, може, мені піти до тебе в науку? Чого каркаєш тут дурною вороною? Син у мене, слава богу, добру голову має на плечах. Не шелихвіст і не п'яниця. Розтринькувати господарство не стане. Та й мене тобі повчати не слід, сам учений. Зарано ти, свате, турбуєшся про добро. "Нічого, бач, Вірочці не лишиться". Це ж ти ховати мене збираєшся, а я ще поживу на світі! І коли доведеться перед господом богом представитись, то я не все Прохорові одпишу, бо в мене є ще Марія.
Жигая паче хто вколов.
— Е, ні, свате, ні... Марія непричетна до рухомого й нерухомого майна. Заміжнім дочкам нічого не виділяють з господарства.
— Ти чого до мене прийшов? — закричав, багровіючи від люті, Шумейко.— Вчити, як моїм добром розпоряджатися, кому що відписувати? Чи ти хочеш мене живцем поховати?
— Хай бог милує! Що ти говориш? Живи хоч сто років! Я тільки це все до того кажу, щоб Прохора приборкати, щоб він, бува, й справді не пішов у прийми до Зіньки. Куди я тоді з нашою Вірою подінуся?
— Ви ж як іуда! — озвався несподівано для обох Прохор, підходячи до гайку. Він чув їхню розмову і вирішив з тестем поводитися зараз нещадно.— Хіба забув я, коли мій батько в жару лежав, а ви що мені тоді радили?
— А що я радив? Що? — зніяковів Жигай, мимоволі одступаючи від старого Шумейка.— Нічого я тобі не радив поганого.
— Навчали, як прибрати все господарство до рук. Як ворон, ждали батькової смерті... Я тоді змовчав, а тепер не хочу мовчати. Нехай знають тато, які в нас родичі.
— Не говорив,— зовсім розгубився Жигай. Він ніколи ж не чекав, щоб Прохор міг отак викрити його перед сватом, і зараз намагався з усіх сил виплутатись з неприємної історії.— Прохоре, що ти верзеш? Ти забувся, певне... ти все переплутав.
— Не забувся... Пам'ятаю добре. Саме так було, як кажу.
— Тепер мені ясно, свате, чому ти клопочешся за моє добро. До своїх рук кортить тобі загарбати моє хазяйство.
— Що ти, свате? Та я ніколи в світі... Навіщо? Хіба свого не маю? Живи собі на здоров'я. Я твоєї смерті не хочу...
— Свиня ти, свате! Не хочу після цього не тільки розмовляти з тобою — бачити тебе не хочу. Геть! Чуєш? Геть з моїх очей! — закричав розлючений до краю Шумейко, наступаючи на свата.— Падло! Смерті моєї ждеш? Але ось поживися моїм хазяйством! — І Шумейвд показав дулю.— На зло тобі житиму! До ста літ житиму! Ге-е-еть!..
— Ти не дуже на мене гримай, а то піду заявлю, як ви над моєю дочкою знущаєтесь. За жінок тепер суворі закони.
— Іди, іди заявляй! — Старий Ііїумейко, ледве стримуючи себе, взяв свата за рукав та й повів його з двору.
— Добре... До-о-обре, свате! Я тобі цього не забуду. Де моя Віра? Де моя дочка? — вигукував Жигай, намагаючись вирвати свій лікоть з цупкої Шумейкової руки.— Заберу її додому. Віро! Вірочко! — кликав він дочку, але її вдома зараз не було. Разом з Марією вони пішли до річки купатися.
— Іди, свате, і більше до мене не приходь! — сказав, не попрощавшись з родичем, Шумейко, наглухо зачиняючи хвіртку.
— Спасибі, свате, спасибі...— говорив Жигай, захлинаючись від злоби, сорому й образи, що душили його в цю хвилину.— Я твоєї гостинності не забуду довіку. Я згадаю... Я все тобі згадаю. Ще ти пошкодуєш не раз...
Але на його погрози Аркадій Павлович не відповідав. Суворий, роздратований зір його спинився на сипові.
— Ти все чув, що він тут говорив?
— Чув,— відповів Прохор, уникаючи батькових очей.
— Дивися ж ото мені! Баламутство припини, з голови Зінь-ку викинь і запам'ятай, щоб більше розмов про неї в хаті не було! Чуєш?
Прохор хотів було щось пояснити батькові, але той не став навіть його слухати.
— Завтра вранці поїдемо на базар яблуками торгувати.