Але що це — сльози? Чи, може, то зорі одбились? Хто на нього так пильно дивиться?.. Сергій Костянтинович провів рукою, мовби змахуючи з обличчя павутину, — зорі не гасли, навпаки, зробились ясніші, ближчі, і йому захотілося дотягтись до них. Проте сил не вистачило, руки знесилено впали на груди.
— Лежіть, Сергію, — знов той же голос. Але тепер Мержинський пізнав його. То був її голос, Ларисин.
— Приїхали... — видавив одним подихом. — Спасибі...
Вона тримала його жовту, ніби виліплену з воску, руку і тремтіла від болю, що обпікав їй душу і мозок.
— Приїхала.
— То це вже я гин... — кашель не дав йому докінчити.
— Що ви, друже? — щиро здивувалась Леся. — Ми ще з вами поїдемо... От потепліє, і гайнемо кудись на південь. — А самій хотілося крикнути, щоб небо почуло, гукнути, щоб блискавиці ударили, розігнали ці зловорожії хмари.
— Знаєш, Сергію, — обізвався Еліасберг, — я все ж таки думаю, що ускладнення в тебе тимчасове, результат, головним чином, погоди,
Щось подібне до усмішки болісно скривило Мержинському губи. Йому стало приємно: отже, не тільки він сам, а й інші вірять в його одужання.
— Скоріш би поправитись, — мовив до Лесі. — Бо так... буде занадто... клопоту в дорозі.
"Боже мій! Він повірив!.. Він не розумів, що його вже ні в яку санаторію не приймуть".
А хворий, жадібно ловлячи кожен порух Лесиних очей, рук, говорив безгучним, як шелест, голосом:
— Треба тільки... спитатися. Ви, Ларисо Петрівно... — кашель знову перервав його мову.
— Говори спокійно, Сергію, — втрутився лікар і звернувся до гості: —Він зараз хвилюється, краще б пізніше.
— Ні, ні, — заперечив Мержинський, — я зараз... Напишіть, Лесю... напишіть у Швейцарію... до того... як його?..
— До Борецького? — підказала Лариса Петрівна.
— От-от...
Він раптом замовк, очі його закотилися. Ні, це були не ті чисті, з ясним поглядом і зажурою очі, в які вона так любила дивитися і так рідко дивилася. Леся миттю відвела Сергіеву руку, з жахом поглянула на лікаря.
— Не бійтеся: звичайна знемога, — заспокоїв Еліасберг. — Останнім часом буває часто... — Він узяв руку хворого, послухав пульс. — Робити нічого не треба. Можна натерти скроні нашатирним спиртом, але це його вже не врятує — страшенне знесилення.
Борис Михайлович засвітив лампу, що висіла на стіні, відчинив кватирку. Леся тільки тепер відчула, яке тут важке повітря.
— Та ви роздягайтеся, — запропонував лікар. Він допоміг Ларисі Петрівні зняти пальто і повісив його на кілочку біля дверей.
До кімнати зайшов літній чоловік. Лариса одразу пізнала в нім старого Мержинського. Та ж висока, трохи згорблена постать, та ж хода.
— До вас гості, Костянтине Васильовичу, — відрекомендував Еліасберг. — Прошу знайомитись: панна Лариса Косач.
— Мержинський, — сухо відповів чоловік, на ходу ткнувши Ларисі руку. — Що з Сергієм?
— Зомлів... Не чіпайте його будь ласка, він сам опритомніє.
— А я в аптеку ходив, — ніби виправдовуючись, сказав Костянтин Васильович. — Важко одному.
— Тепер будемо вдвох, — мовила Леся.
— Ви хіба... не проїздом? Сергій писав, що ви одвіду-вали його восени, як їхали з Петербурга.
— Ні, не проїздом.
Костянтин Васильович не виявив ні схвалення, ні осуду. Сидів, звісивши втомлено голову.
— Я мушу йти, — порушив мовчанку лікар. — Навідаюсь завтра. А де ви думаєте зупинитися, Ларисо Петрівно? Тут чи, може...
Лише тепер Леся згадала про нічліг.
— Чого ж, можна й тут, — зласкавів старий.
— Спасибі. Проте, гадаю, мені буде зручніше найняти кімнату десь поблизу.
— Як знаєте.
Того ж вечора Лариса Петрівна поселилася в сусіднім — через двір — будинку на Михайлівській вулиці.
II
Малюючи дочці ймовірні й неймовірні біди, які, на її думку, неодмінно стануться після, а то й під час перебування в Мінську, Ольга Петрівна розраховувала, що Леся, переконавшись у приреченості Мержинського, повернеться додому. Вона, чи то забуваючи, чи з якихось інших міркувань, не сповіщала Ларисі останніх київських новин — відбувалась головним чином дрібними порадами.
Звичайно, їй, матері, було важко. Сім'я немала, вимагає уваги. Кожного треба забезпечити. А Колодяжне, це, по суті, єдине джерело їхніх прибутків, з року в рік хиріло.
Та яких би там зусиль не коштувало Косачам підтримання хоч видимості благополуччя, їхня родина не була останньою, вважалася зразком чемності та гостинності, вогнищем, до якого тягнулися всі, кому дорогі були національні традиції. Петро Антонович, а надто Ольга Петрівна це знали і не без гордощів підкреслювали свою виняткову любов до всього українського. Властиво, таких родин-острівців серед малого й великого панства у Києві було кілька. До них належали також Лисенки і Старицькі. Вони всіляко підтримували і оберігали давні народні звичаї, чим нерідко викликали нарікання, а то й прямі погрози новоспеченої міщанської знаті. Петрові Антоновичу досі не забули його колишнього вільнодумства, досі ганяли його по перифе-ріях, хоч це, одверто кажучи, не дуже-то засмучувало старого. Він давно вже примирився з своєю суворою долею, не нарікав на неї і не благав чогось. Інколи, правда, спогадувалися, ятрили душу студентські літа^, але ненадовго. Згадки танули, як нетривкий березневий сніжок. Косач розумів, що кращі його роки давним-давно одгриміли. Залишалось одне — змиритися, а Ольга Петрівна ніяк не могла з цим погодитись. Вона сперечається, над усім ставить власний контроль. От хоч би оця історія з Лесею. Як на його, батьківське, розуміння, то чим Сергій Костянтинович не пара Лесі? Хворий? Та хіба ж це гандж? Тут інше: Мержинський соціал-демократ, неблагонадійний, з ним навряд чи знайдеш справжнє родинне щастя... А воно ж і Леся йде тими стежками. І як би хто не старався збити її — марна затія. Та й навіщо втручатися в їхні справи? Окрім завади, те нічого не дасть.
Цих своїх заперечень Косач, однак, не висловлював. Його часта відсутність в родині не давала йому морального права переінакшувати настанови й поради дружини. В сім'ї так уже повелося, що займалася дітьми більше Ольга Петрівна. Можна собі уявити, скільки це забирало в неї і сил, і часу! Як не є— шестеро, чотири дочки! І коли про менших, Оксану і Дору, ще можна було якось помовчати, то Лілине майбутнє ставало на порядок дня.
Ліля збиралася заміж. Навчання в Петербурзі на Вищих жіночих медичних курсах закінчувалось, і дівчина серйозно замислювалася над своєю будучністю. Ще в Києві вона потоваришувала з студентом університету Михайлом Кривинюком і всі ці роки, особливо відколи Михайла за участь у заворушеннях було вислано до Астраханського краю, жила думками про нього. Недавно Кривинюк повернувся. Неволя зробила його ще чутливішим до людей. Михайло став другом, якщо не сказати улюбленцем Косачів. Безкорисливий, завжди готовий допомогти, він швидко завоював симпатії не лише Косачівен, а й самої Ольги Петрівни. Але й тут не обійшлося без вагань. Схвалюючи Лілин вибір у цілому, мати не забувала, що Кривинюк — людина з незакінченою освітою, без надійного фаху, ще й з політичних. А на таких тепер дивляться косо, службу для них підшукати не так і легко. "Йому б самому ще повчитися десь за кордоном", — наголошувала Ольга Петрівна в своїх листах до молодшої.
Збита з власної думки, Ліля почала занадто над цим розмірковувати, всіляко уникати вирішальної розмови. Кривинюк розцінював це по-своєму. Йому здавалося, що Ліля охолола до нього, що кілька років розлуки вбили її колишні почуття, залишивши, можливо, одну тільки жалість.
Косачівну таке непевне становище теж гнітило. Інколи вона навіть ловила себе на думці, що Кривинюк справді став їй ніби чужішим, просто другом, але не коханим; що нічого в ньому нема особливого — звичайна людина, і все. В Петербурзі чи й у Києві можна знайти пару куди кращу. До того ж вони одне одному не присягалися... Але тут же Лілі пригадувалася її ніким, окрім власного серця, не чута обітниця, яку дала в день арешту Михайла і якою вже тоді зобов'язала себе жити заради нього. В такі хвилини, а їх завжди набиралося більше, суджений поставав перед нею в іншому, благородному світлі. Забувалася деяка розбіжність у поглядах Михайла, часом не виправдана, як здавалося дівчині, стриманість. Надто ж похвальними були Лесині думки про Михайла. Лариса вже давно назвала Кривинюка своїм братом і радила сестрі виходити за нього без вагання. Мовляв, з часом усе перемелеться, забудеться, і Михайло зможе або вчитися, або працювати.
А втім, усі розуміли, що це не так просто. Перша ж Михайлова спроба повернутися до університету закінчилась невдало. Ректор відмовив ще й — мало того! — пообіцяв негативну характеристику. А куди з нею приймуть?
Така суворість у ставленні до Кривинюка пояснювалася тим, що його провина і пов'язана з нею історія не були рядовими, буденними. Про них пам'ятали. І не тільки ректор. Генерал Новицький, у якого вже не вистачало жандармів, щоб висліджувати і виловлювати всіх ненадійних, над силу старався навести в місті хоч видимість ладу і спокою. Спеціально виданим з його ініціативи таємним наказом рекомендувалося запідозрених у належності до соціал-демократичних та всіх інших нелегальних організацій робітників (чиновників і студентів) всіляко звільняти, очищати від них підпривмства і навчальні заклади.
Крім того, у ректора були й інші побоювання, про які він поки що не доповідав по інстанції. Після деякого затишшя в університеті знов почалися невдоволення. Цього разу причиною їх стали лекції професора Ей-хельмана. Недалекий у теоретичних знаннях, Ейхельман був таким же обмеженим у поглядах на живу дійсність. Незважаючи на соціальні події, що відбувалися в світі і хвилювали громадську думку, він уперто стояв на старих, давно підгнилих позиціях. Найбільш прогресивна частина студентів спочатку провокувала професора різними "небажаними" запитаннями, вважаючи, що він зробить з того певні висновки, потім його попередили — анонімкою, а це вже доходить до більшого. Намагання умовити, залякати неслухняних лиш підсилювало реакцію. Перед ректором стояла дилема: або ж не зважати на вимоги студентів, і тоді можуть виникнути нові заворушення, або звільнити професора. Останнє, звичайно, не завдало б науці ніякої шкоди — таких, як Ейхельман, сотні, але ж...