Дістав папір, олівчика... Прокляття! Темно...
Місяць пливе все вище, тіні стають коротші... Мовчки їдять з одної миски, беручи з неї ложками без метушні, за всталеним віками звичаєм...
Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає...
Скільки ж йому було, коли запала в душу ця нелукава, свята вечеря?.. Десь років шість... Чи й менше... Він ніби й зараз бачить усі її деталі, всі чує звуки, шерехи... Мов на живій картині.
Ось повечеряли, прибрали посуд... Просто на спориші під тином прослали постіль... Батько пішов на сіно в клуню…
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих...
Не згледівся, коли заснув. Під солов'їний щебет, під зорями, що мерехтіли, наче були живі...
Радів новому віршеві, й не так самій його появі, як тій картині вечора, що вилилася в тугі рядки поезії. Тепер він був упевнений в її коли й не вічності, то в довгих-довгих роках життя. І разом з тим йому зробилось сумно: чарівний, чистий вечір з його дитинства віднині став доступний всім... З його дитинства... Може, і через те, що в ньому було так мало світлого, та мить краси і спокою осяювала йому життя так довго і врешті тихо вилилася у пісню-спогад... Дивно було її повторювати, вслухатися в слова й рядки... Ще десь годину тому була лише образа за свій народ, а потім — білі стіни, і білий цвіт, і біла в сяйві місяця його співуча мати... Не міг згадати потім її в труні, померлою. Вона завжди являлася йому такою, білою, немов травнева вишня... Забув її звичайний голос, а пам'ятав лише пісні, які вона співала, її журливий, чаїний спів.
Розбурханий, ніяк не міг заснути. Вже за дверима двічі переміняли вартових, а він лежав, заглиблений в давноминуле, як в теплі хвилі... Де б ти не жив, яких висот суспільних ти не сягнув, земля дитинства, рідна твоя земля — з тобою, в тобі... Можливо, вона і є твоя душа, твоя незгасна вічність...
Не спалося... А ніч була безкрая, мов рідний степ, мов горе його синів...
...Весна таки зламала зиму. Позаливала сонцем зелені вруна озимини, забушувала соком в отерплих грудях дерева і задзвеніла піснею у високості. Здавалось, жайворонки й не відлітали в ірій. Перечекали лиху годину десь у байраці і, тільки випав перший весняний день, вони звилися в чисту блакить небес, понапинали струни й заграли так завзято й весело, як Перебендя на весіллях.
Разом із жайворонками з домівок висипала і дітвора.
— Господи, за що ти муку таку послав на мене! — "молилася" у хаті мачуха.
Тарас і не дивився у вікно, а ніби бачив її побіля печі. Розпатлана, з осклілими від зла очима, сердито соває горшками й кляне весь світ. Відколи прийшла до хати — колотиться, немов чортяка в пеклі...
Маленький Йосип сів на могилу матері й старанно ловить якусь комашку межи барвінком...
Тарас підбіг до брата, витер брудні сліди недавніх сліз, притис до себе його худеньке тіло. Малий притих, зіщулився, мов пташеня.
— Хочеш, зроблю тобі сопілку? — спитав, ледь стримуючи сльози. — Калинову, таку, що гарно грає?..
— Хоцу... — всміхнувся Йосип. Враз пригорнувся рвучко, немов відчув нову біду.
— Пугу! Пугу! — закричав на пагорбі за яром Гнат і замахав Тарасові рукою. То "Гонта" кликав "Залізняка". Цьому малому Бондаренковому гайдамаці і їсти не давай, аби лише попогасати по кручах з шаблею.
— Козак з Лугу! — обізвався Тарас і підхопив на руки Йосипа. — Хочеш бити шляхту?
— А саблюку дасте? — всміхнувся Йосип.
— І шаблюку, і пістоля, ще й коня вороного!
Посадив на плечі Йосипа, заіржав, як справжній козацький кінь, і помчав до яру, по якому біжить струмок.
Козаки були готові до бою. В руках тримали шаблі й підшморгували носами. Битва давно б уже розпочалася, якби знайшлись охочі бути шляхтою. Гонта спробував було розділити хлопців своєю владою, та громада завирувала, розмахуючи зброєю.
Тарас вибіг чвалом на гору, хвацько зсадив Йосипа і вручив малому пістоля, якого щойно витяг у Гната-Гонти з-за пояса.
— Пани! Пани! — заволав дозорець, видираючись з яру.
— Де?! Та кажи скоріше! — оточили його.
— Там... — промовив, відсапуючись, й опустився на землю: далась взнаки голодна зима. — Економ приїхав до Шевченків...
Гайдамаки здолали дружно струмок, розсипалися садом і, скрадаючись, пішли на приступ.
— Псякрев! — кричав економ, граючись канчуком. — Батогів захотілося? Тпру, клятий! — шарпнув за повід вороного, що хотів почухатись об ворота й ледве не причавив вершникові ногу.
Хлопці причаїлися за клунею і не знали, що їм далі робити. Шляхтич зіскочив з коня, прив'язав до стовпчика й відчинив ворота. Козаки позадкували злякано. А Тарас перебіг від клуні до тину, схопив якусь колючу гіллячку.
— Всі на фільварок! — стукав руків'ям канчука в благеньку раму економ.
Тарас тим часом підбіг нагинці до коня, поворожив біля сідла й шмигнув назад за клуню.
— Я зараз, зараз, паночку... — боязко визирнула з сіней мачуха. — Неділя ж ніби...
— Весна, псякрев! — пхнув економ коритце, яке стояло посеред двору.
Цікавість переборола страх. Гайдамаки повисовувались із схованок і стежили за шляхтичем.
Той відв'язав повід, поплескав коня по лискучій шиї і поставив ногу в стремено. Кінь здригнувся. А коли економ закинув другу ногу і вмостився в сідло, вороний підскочив, ніби його вжалили. Потім став на диби, заіржав і так упав на передні ноги, що шляхтич полетів на землю сторч головою. Кінь рвонувся з місця й, обірвавши повід, що потрапив йому під копито, помчав у степ.
Хлопці чимдуж сипнули у вишняк. Минули сад Жениха і, збігши з кручі, вкритої дерезою, зупинились на греблі.
— А славно ти його, Залізняче! — сказав Тарасові Гнат.
— Лакиза, чортів підпанок...
Води в ставку було по самісінькі вінця. Голубі крижинки, мов рибини в час нересту, тихо терлись об греблю, розпадались, іскрилися. А дуплясті верби, опустивши віття в блакитну воду, полоскались, наче діти у теплій літній річці. Білі котики визирали боязко із набухлих бруньок, немов не вірили, що вже весна. Зима ж була така холодна й довга...
Тарас не спостеріг, як товариство подалося за леваду в степ, де обіч шляху ледве мріла стара тополя. Не чув, як Гнат гукав до нього вже з того берега і як маленький Йосип, кинутий напризволяще, скімлив, заплутавшись у дерезі. Душу заполонило дивне видовище. Вітер гнав ставком ледь помітні брижі, і сонце, що відбивалося у воді, пускало на всі боки зайчики, ніби бризкалось золотавим вогнем. Яких тільки кольорів там не було! Вони спалахували, мінилися, переливалися, наче теж всю зиму просиділи в хаті без чобіт і тепер раділи весні. Мов крижини, пливли в небесній блакиті хмари, погаптовані сонцем, веселі та урочисті. Шуміли верби. Жебоніла тихо вода, що прорвалась крізь щілини у заставках і розливалася по леваді...
Тільки тепер Тарас згадав про Йосипа. Озирнувся і побачив братика в дерезі.
На бігу помітив Оксану. Розмахуючи руками, як вітряк крилами, вона летіла з кручі йому назустріч і кричала щось, раз у раз озираючись. Біла в квітках сорочка і червона стрічка на голові. Весна-красна...
Оксана перша підбігла до Йосипа. Взяла його на руки, утерла сльози й поцілувала.
— Там привезли з чумачки... вашого батька... — мовила, коли наблизився до неї Тарас.
Взяв Йосипа і, мов чужими ногами, пішов на гору...
Батька знімали з воза Коваленко, дяк Богорський і дядько Павло. Чорне-чорне лице, тьмяні очі й обвислі, як прострелені крила, руки... Метушилася мачуха. Біля призьби безмовно стояли Ярина з Марійкою. Із незрячих очей Марійки котились сльози.
Підбили солому в ліжку й поклали хворого, не роздягаючи.
— Мабуть... треба просто на лаву... — простогнав батько.
— Ну що ти, брате! — одізвався дядько Павло. — Бог дасть, одужаєш... Не одна ще лавка вламається! Он Микиту скоро женити...
Батько спинився поглядом на лавці, яка вламалась-таки на весіллі у Катерини, потім обвів очима малечу, що вклякла біля порога, і запитав:
— А де Микита?
— На зарібках в отця Григорія, — кинув дяк від порога і вийшов з хати. Мачуха провела його поглядом, взяла чарчину на миснику й заховала в макітерку.
Знову рипнули двері, й на порозі стала Оксана. В руках у неї глечик.
— Ось прислали мати, щоб випили...
— Ну, спочивай з дороги, — похмуро мовив дядько Павло. І люди тихо стали розходитись.
Коли й Тарас, останнім, хотів піти, долинув батьків голос:
— До школи ходиш?
Тарас потупив очі.
Батько довго думав про щось, потім сперся на лікоть і попросив:
— А подай-но свитку...
Тарас метнувсь до полика, де лежала батькова свита, схопив її в оберемок, поклав на ліжко. Батько підтягнув одежину і поліз до кишені рукою. Поволі витяг полотняний вузлик, поклав його собі на груди.
"Образок... — подумав журно Тарас. — Напевне, з Лаври, із Києва..." Згадався похорон матері. На грудях у неї тоді лежав маленький Спас, який вони колись купили з Катрею в Мотронинському монастирі.
Тим часом батько перепочив, розплющив очі й почав розв'язувать вузлика. Руки в нього дрібно тремтіли, на лобі виступив піт. Натужно, ніби полотнина була залізною, розгорнув її і вийняв... книжку.
Тарас незчувся, як підійшов. Такої книжки він ще не бачив. Не псалтир, не біблія і навіть не житіє... Руда, немов немащені чоботи, а палітурка з заяложеними краями...
Батько поставив книжку на грудях і довго вдивлявся в неї, наче хотів переконатися, що це та сама, яку купив у Києві. Жодного разу не повертався він із чумачки без подарунка...
— Купив ось, синку... — подав Тарасові книжку. — Учися!.. Може, доля хоч до тебе всміхнеться...
Тарас одкрив палітурку й прочитав на першій сторінці старанно кимось виведене пером: "Григорій Савич Сковорода..."
Батько танув як свічка. Ще доки був з бородою, не так помітно було, як згасало в ньому життя. А коли Павло прийшов у суботу з уламком старої коси і поголив, хвороба ніби вийшла назовні й запишалася своєю силою.
З левади в хату приносив вітер весняні пахощі, іржання коней, гелгіт гусей. Хворий тоді насторожувався, повертав голову до віконця над поликом і довго дивився на невеличкий клаптик під старою сірою щепою, де вже рябіла перша тендітна зелень. Рушали в поле сусіди. Торохтіли мимо хати вози, ревли воли, і пахло зерном, що всю зиму пролежало в засіках...
Батько скрикнув, заметався на ліжку.